Громовиця в Порцеляновій Чашці - Olha Alder
Містер Брудберк, містер Рон і містер Еммет — чоловіки, які намагалися купити її тіло, і, звичайно, директор радо її продавав. Вона не переслідувала їх тінню, просто відпросилася зробити деякі приготування, а сама чаклувала над отрутою, підносила їм у вині та з жорстокістю розрізала на частини, виливаючи всю свою гіркоту.
Чим більше вона вбивала, тим спокійнішою ставала. Вона більше не боялася помилок.
Хіба що дві набридливі мушки, які йшли за нею слідом, трохи турбували Сатомі.
Дізнавшись, хто ці леді та джентльмен, вона вирішила їм не шкодити, спочатку просто відвернути увагу.
Тайкома спостерігаючи, як ті двоє дивилися на тінь танцівниці Розамунд, яка тренувалася в коридорі між каютами першого класу, їй здалося, що це буде легко. Вони боялися тіні, що вже казати про того, до кого вона була прив’язана.
Тоді вона вкрала у сліпої дівчини одяг і, вдаючи корабельну служницю леді Белли, тихо зняла браслет з її руки. Сатомі точно знала, з ким спілкуються леді Фейрфакс і містер Ллевеллін. Для декорацій потрібні були ті, хто буде ретельно їх відривати від розслідування.
Здивуванням для неї стало те, як швидко леді Фейрфакс знайшла намистини браслета. Для Сатомі вони вже не мали жодної цінності, тож крадіжка була виключно для того, щоб в неї був шанс завершити. Їй потрібен був час — час, щоб покарати тих, кого вона ненавиділа.
За їхнє насильство Сатомі відповіла насильством. Після цього вона викинула ніж у море, боячись, що більше ніколи не зможе змити з нього гнів, запечатаний їхньою кров’ю.
Того дня вона прийшла до директора в кабінет, погрожуючи віялом, але, почувши стукіт — сховалася під столом. Кожне слово, сказане директором і цими панами, вбиралося в її свідомість, поки вона тримала зброю біля його ахіллового сухожилля, мовляв, невірний рух та я вб'ю тебе.
Як тільки кроки та розмови стихли, Сатомі накинулася на директора. Чоловік, відносно неї, був великим і чинив опір, але бійка була короткою — вона вже навчилася вбивати. Коли він вибив тессен із її рук і кинув у стіну, тонкі спиці погнулися. Розлючена Сатомі схопила перо зі столу, піднявши між ними стовп паперів, підскочила й встромила його йому в око. Воплі були оглушливими, але лягли бальзамом на її душу.
Йдучи за містером Ллевелліном, Сатомі думала про те, що не може дозволити жодному чоловікові, який її переслідує, залишитися живим. З підручних матеріалів була лише мотузка.
— Я ж робила все, щоб відновити справедливість! — Вона шморгнула носом, притискаючись як маленьке продрогле кошеня до грудей леді Лавінії. — Я не можу потрапити на гільйотину.
— Вам і не потрібно, але погляньте, Сатомі, — Лавінія вказала на мирно сплячого, після заспокійливих настоянок і чаю, містера Ллевелліна. — Мій наречений, як мила і безпечна пухнаста собачка. Він не змушує мене жити в клітці під час подорожі.
— Мене теж останні рази не змушували...
— І ви обрали час для помсти. Я розумію. Це був довгий шлях у туфлях зі свинцю і ртуті.
— Але як ви дізналися, що це я? — Перебила її Сатомі.
— Я припускала це давно. Багато факторів вказувало на те, що це чоловік, який мстить за свою жінку, чи то матір, сестра, дружина чи дочка. Або це жінка, яка схопилася за меч правосуддя. Едвард казав, що це чоловік, саме тому хотів захистити мене. Але я була збентежена тим, що жінки легко не йшли до їхніх тіл. Ви обирали справжніх мерзотників, від яких навіть дружини, які теж, не дуже високої моралі, все ж відмовлялися. — Лавінія змінила напрямок розмови, погладжуючи її по плечу. — Я, позбавлена класичної освіти в етикеті, розумію, наскільки важлива свобода, але подивіться ж. Мій наречений безпечний. Він може схопитися за револьвер тільки для того, щоб захистити мене. Едвард із тих, хто закінчує війни, а не починає їх. — Лавінія взяла її за руку. — Сатомі, — вони дивилися одна одній в очі.
Зовсім низенька і слабенька жінка з підірваним здоров'ям і серцем, переповненим болем, вбила дев'ять людей, щоб змити з себе зраду, образу і нав'язану провину. Лавінії було шкода, що їй довелося через це пройти.
— Не вбивайте Едварда, і я захищу вас.
— Я ж намагалася вас підставити, — вона згадала про браслет леді Белли.
— Я знаю. Я пробачаю вам це. Я не бажаю жодній жінці пройти ваш шлях, але дозволяти ще одному вбивству статися, цього разу невинного чоловіка — гріх.
— Ви не сановник, пані, але ви перша, яка каже мені, що мені можна пробачити. — вона блідо усміхнулася, лише куточками губ.
— І ви можете пробачити.
Жінки дивилася одна на одну з очима сповненими сліз. Лавінія знала яким великим може бути жіноче серце. Щедрим та сповненим кохання навіть після глибоких ран.
— Ах, до речі, монокль ви забрали й поклали монету на ціле око директора?
— Монокль — так. Він тріснув під час бійки, і все, чого я бажала, це отримати доказ того, що його очі більше ніколи не побачать мого обличчя, а ніс не відчує аромату. А монета — це його жадібність і грошове ненаситство. В дзигоку він їх не забере, тож нехай останнє, що він запам'ятає, — це те, що гроші його й убили.
— Дзигоку — це діюй, обитель Мефістофеля?
Шморгнувши носом, Сатомі кивнула.
— Ви добре говорите японською, і ваші знання про нашу країну великі. — Сатомі прикусила губу.
— Дякую. — Коли Лавінія казала про жіноче серце, вона казала й про своє теж. — Я просто допоможу вам залишити корабель і більше не затримаю.
— У мене немає грошей. Мені нікуди йти. Якщо ви дозволите залишитися на деякий час...
— А як ви збиралися залишити корабель, якщо у вас немає коштів?
— Хотіла пробратися на інший корабель — до Японії.
Лавінія задумливо відвела погляд.
— Не хочете попередньо відвідати Грецію?
Ранок для містера Едварда почався пізно, він навіть переживав, що пропустить сніданок, але найбільше він хвилювався через зникнення леді Фейрфекс із його каюти.
