Громовиця в Порцеляновій Чашці - Olha Alder
У тихій гавані була глибока безмісячна ніч, море, повне печалі, більше нагадувало чашу непролитих сліз. Сатомі й сама не знала, звідки взялася ця глибока туга, що занила в її серці.
Вона ж утікає з коханим від важкої долі. Але не любить його й мовчить. Заперечити чоловікові — це схилити голову під лезо катани.
— Чекай тут, — сказав він неформально, зіскочивши з коня і взявши його за вуздечку.
Це мало б стати тим променем, за який Сатомі хотілося б учепитися, адже так говорять тільки в дуже люблячих сім'ях після весілля, але їй хотілося лише заплакати.
Останнє, що вона пам’ятала — це звук. Це було схоже на постріл, і кінь піднявся на диби. Руки Сатомі ослабли, пальці розтиснулися, і вона впала на землю під копита коня. А коли прокинулася, з вихованої й чудової гейші стала дешевою повією.
— Вона зрозуміє, якщо їй це показати, — її колишній наречений тримав у руці бамбукову палицю й робив замах у повітрі, показуючи директору «Китайського театру», як поводитися з дівчиною, яка не говорить англійською. — Минулі здобутки були кращі, але часи змінюються. Ми достатньо збідніли через капіталізм, тому погоджуємося на менше. І вам доведеться. — він посміхнувся.
Сатомі просто не пощастило. Господиня окія продавала елітних майко за низькими цінами в Європу. Благородний данна-сама закривав очі на дрібні витівки сина. А той, зігравши роль нареченого для покірної й слабкої гейші, нахабно закравшись у її серце, завершив угоду. Він отримав мішечок із грошима й підкинув його в повітря.
— Зустрінемось через п’ять років? — Це було звичайною справою — міняти жінок, які стали хворими й безпорадними жертвами угоди.
— Через п’ять, — прохрипів директор.
Сатомі нічого не розуміла, але директор розкрив долоню й показав п’ять пальців. Той самий жест повторив і її викрадач. У ту мить вона твердо вирішила, що прибуде в гавань через п’ять років і вб’є його, проштрикнувши катаною в серце.
Роки тягнулися болісно. Її тіло продавали, віддавали, били, називаючи це навчанням. Шрами на шкірі вже перестали гоїтися, деякі старі рани гноїлися, а зламані й неправильно зрослі кістки з болем відгукувалися на погоду. Виснажена, бліда й знесилена до життя, вона все ще залишалася живою та мстивою. Їй допомагала медитація.
Щомиті, коли крики над її головою вщухали або її переставали бити, вона уявляла, як кров хлине з його грудної клітки на зброю.
Вона навчилася танцювати так, як подобалося людям Європи, й робила це все краще. Ставала все покірнішою й слухнянішою. Звісно, вони втратили пильність, тоді час від часу Сатомі почала тікати й збирати деякі речі, з яких можна було зробити зброю.
Вона готувалася повільно. Не рік чи два, а значно довше.
Її перші віяла розсипалися, мечі, радше ножі, які вона кувала над маленьким вогнем свічки з неякісних матеріалів, залишків підків та іншого сміття, погнулися, а руків’я швидко розвалилися. Вона лютувала й зневажала свої власні невдачі, але терпляче повторювала процес знову і знову.
З її зусиль нічого не вийшло. Згодом вона вкрала гроші й купила маленький ніж у канцелярській крамниці. Коли директор виявив зникнення грошей, він дав їй ляпаса. Вона вдарилася головою об стіну, залишивши маленьку криваву пляму там, де торкнулася її потилиця.
Сатомі зрозуміла, що час іде, і скоро вона не зможе виконати свою обіцянку, якщо не залишить акторський притулок. Вона знову вкрала. Цього разу цілий мішечок золота. На нього вона купила справжній мисливський ніж і тессен — залізне бойовий віяло. Ледве встигнувши добре сховати, почула наказ трьом членам театру покарати її. Вона теж це витримала.
— Перевірте цю дівчину. Якщо товар низької якості, ми багато не заробимо. — Її прив’язали до холодної дерев’яної дошки в кабінеті суднового лікаря. Це був не перший її рейс, але останній у компанії насильників, работорговців і моральних виродків.
Тоді вона почула стукіт дверей і крик суднового лікаря:
— Що ти бачила?!
Чулися стогони й хрипи, когось душили. Несила витримати знущання з іншою людиною, особливо коли вона почула жіночий плач, Сатомі, завдяки неймовірній гнучкості, розвиненій через складну акторську роботу і деякі зламані кістки, що зрослися в незвичайному положенні, вивернула руку і розв'язала мотузки.
Сатомі звикла до болю, тому навіть не звернула уваги на вивихнуте плече. Зціпивши зуби, вона вдарилася о двірний прохід, вправляючи суглоб на місце. На її тілі, під вільною довгою сорочкою, був прихований ніж. Тессен вона залишила в скромному саквояжі. Ніхто її не перевіряв, вважаючи зламаною і заляканою.
Вона завдала ударів хаотично. Шуму від неї вистачило, щоб привернути увагу корабельного лікаря до своєї персони, коли він обернувся — натрапив на ніж. Смерть не була швидкою. Він хапав Сатомі за волосся, намагався бити, але жоден гнів не може встояти перед витриманою холодною помстою.
Тоді Сатомі втекла.
Другим убитим став помічник кока. Їй потрібно було сховати цибулини золотої лілії, здобуті в підпільній крамниці. Хазяїн крамниці теж не поводився обережно і люб’язно, тож, заволодівши тессеном, вона вперше випробувала його спиці саме на ньому. Переступивши через його труп, Сатомі викрала головний інгредієнт для своєї отрути.
У неї не було плану. Побачивши людей, вона збиралася отруїти всіх на кораблі, але потім вирішила робити це точково, обережно обираючи жертв для відточування своїх навичок. Сатомі вже переступила межу людяності, тож їй залишалося лише продовжувати.
Помічник кока просто заважав, але щоб сховати тессен, вона як могла забальзамувала важкий труп у клітці, призначеній для неї самої.
Тепер бойове віяло лежало прямо під трупом. Навряд чи хтось насмілився б чіпати вбитого.
Деякі сліди крові, що вели від камбуза до кабінету суднового лікаря, вона витерла своїм одягом, але всередині прибиратися не стала — сил не вистачило. Хіба що з ніжністю перенесла забутий просочену олією парасольку. Це нагадало їй про безтурботні часи майко, двері до яких уже давно наглухо закрилися.
