Громовиця в Порцеляновій Чашці - Olha Alder

Фігура була в чорному вбранні, з обличчям, закутаним у щільний шалик, але вона була настільки тендітна, акуратна й ладна, що Лавінія здивувалася, якби під одягом виявився чоловік.

Дівчина мовчки дивилася на леді Лавінію в темряві, тільки тьмяний відблиск свічки грав на її тулубі, так і не досягаючи голови.

Лавінія заговорила до неї англійською, але, наштовхнувшись на стіну мовчання, перейшла на корейську, а вже трохи роздратовано спробувала японську.

— Ханає-сан, — Лавінія була не впевнена у звертанні, але наполегливо промовила. — Я, леді Лавінія Фейрфакс із роду Камеронів, звертаюся до вас, наказуючи говорити.

Дівчина навпроти продовжувала мовчати, але Лавінія почула тихий видих.

— Все ж, японка.

— Дивовижно чути рідну мову після стількох років, — вона шанобливо схилила голову.

— Відпустіть мотузку з руки й дозвольте мені вислухати вас.

— Тоді я буду ризикувати. Це мій захист, хіме-сама.

Її вираз шанобливості був глибоким, але це не пройняло Лавінію до сліз. Убивця все ще тримала містера Едварда на короткому повідцеві.

— Чому удушення? Ви ж віддавали перевагу ножа.

— Не зовсім, хіме-сама. Це був кинджал і тессен.

— Ах, ось як? Бойовий віяло, — Лавінія кивнула. — Рвані краї ран, неакуратне, але точне знаряддя.

— Досить акуратне, хіме-сама.

— Називайте мене «пані», — Лавінія здригнулася. — Так звичніше.

— Я поважатиму ваші слова, пані, — дівчина говорила тихо й покірно, і це зовсім не поєднувалося з тим, що саме вона вимовляла.

— Отже, дев'ять? Розкажіть мені, що сталося, і тоді я допоможу вам.

— Допоможете, п-пані? — вона навіть заїкнулася. — Мені вже давно н-ніхто не допомагав… Чому ви хочете д-допомогти?

— Я жінка, — Лавінія слабо усміхнулася. — У наш час жінки дуже обмежені в правах, а ваша кривава розправа схожа на помсту. Неповага до жінки як до людини це те, що знайомо кожній жінці, якій жорстко відкривали очі чоловіки. Мені не було так боляче ніколи, але я відчуваю ваш відчай у кожній рані, у кожній смерті. Це безвихідь. Це спустошення.

Дівчина підійшла ближче, і Лавінія побачила, як із її розкосих очей стікають діамантові сльози.

— О, люба… — Лавінія підняла руку й м'яко витерла сльозу. — Ви втратили свій кинджал?

— У-упав у море, — тихо застогнала вона.

— А віяло?

— Зламав д-директор…

— А отруєння?

— Цибулини закінчилися, у…

Лавінія обняла її за талію, притягнувши до себе й змусивши покласти голову їй на груди. Це була просто жінка, яку глибоко поранили чоловіки.

Традиційна ніч мідзуаге — церемоніального танцю сплетених тіл зі старшим благодійником, чия делікатна відповідальність полягала в тому, щоб провести юну майко через поріг плоті й запечатати його за нею, тим самим ввівши її у царство дорослих гейш, — для Сатомі виявилася зовсім не звичайною.

Замість старого данна-сама, її зустрів його молодий син, повний пристрасті й сили.

Навчена бути правильною й слухняною, навіть покірною, Сатомі здивувалася, наскільки приємним може бути обов'язковий ритуал. І, попри те, що після мідзуаге гість більше ніколи не зустрічався з колишньою майко, сакура кохання розцвіла в її серці, немов за помахом теплих весняних променів сонця.

— Данна-сама, данна-сама... — Вона вмовляла, благала й просила його приходити до неї, коли переїхала в нові покої окія, як маленька примхлива дівчинка. Це не притаманно гейші чи майко, але коли серце тьохкає, бо відчуває кохання в кожному погляді, в кожній думці та при кожному дотику — розум стає чутливим.

— Я прийду завтра, онесан, — такий холодний і спокійний в одязі й повний пристрасті без нього. Але в його очах Сатомі читала ніжність, яка змушувала її серце тріпотіти.

Це був рідкісний дар, що хазяйка окія закривала очі на їхній ніжний зв'язок.

Одного вечора він приніс бамбукову палицю й, нічого не пояснюючи, довго пив саке. І тоді, коли його щоки неприродно почервоніли, наказав Сатомі повернутися до нього спиною. Перший удар не був болісним, але вона охнула.

З того часу, як вона стала ученицею гейші, ніхто не смів торкатися до неї так:

— Данна-сама... — застогнала вона, — чи потрібно вам це сьогодні?

Він попросив вибачення й деякий час не повертався. Сатомі думала, що налякала його своїми розпитуваннями, і тепер усе своє серце розривала, звинувачуючи нестримний довгий язик.

— Вітаю, онесан. — Наступного разу він повернувся без палиці й знову поводився як зазвичай.

Сатомі навіть пробачила себе. Так тривало деякий час, аж поки він знову не прийшов із бамбуком у руці, і кожного разу його сила була дедалі грубішою.

Коли вона безсило впала на підлогу, він не зупинився. У цей момент Сатомі почула це — різкий тріск тканини, за яким пішов нестерпний, сліпучий біль від шкіри, що розірвалася від побиття. Нитки чіплялися за її відкриту плоть, дряпаючи та натираючи, наче живі, болісно врізаючись углиб.

Її незміцніла любов, нерозквітлий бутон, був зірваний в той самий момент грубою рукою. Але, як вихована й добре навчена гейша, Сатомі не могла розповісти йому про свій біль. А він, здавалося, цього й не відчував.

— Утечімо, онесан? — Це був один із тихих вечорів, коли він прийшов без бамбукової палиці в руці.

— Данна-сама… — Що ж вона могла сказати проти слова чоловіка, який міг її в ту ж мить ударити? Життя гейші було складне, але бути поруч із ним навіки — лише одна думка була важчою. І відмовити вона не могла, тільки лепетала «данна-сама».

Він викрав її наступної ночі. Вони їхали верхи до моря.

— Данна-сама, куди ми прямуємо? — Якомога далі від того проклятого місця.

Руки Сатомі, що тримали поводдя коня, затремтіли — він не давав жодних зрозумілих і чітких відповідей. Чи варто було їй поскаржитися господині окія й попросити захисту?

У будь-якому разі, вона вже була втікачкою, ніхто не прийме її назад, тому залишалося лише міцно стиснути зуби й дивитися вперед, погойдуючись у сідлі в такт крокам коня.