Мій коханий ворог - Alek Sandra
- Здавайтеся! Вас оточено!
Віола вибігла з авто і підбігла до Антона, який лежав нерухомо на землі:
- Антон! Антон! Ти мене чуєш? Ти не можеш знову мене покинути! Ти не маєш права! Отямся! - вона впала на коліна і притулила свою голову до його грудей:
- Не смій, чуєш? Не смій помирати! Ти не можеш... - дощ полив як з відра і її сльози змішались з ним.
ПРОЩЕНИЙ, ЧИ НІ?
Знову ці білі лікарняні стіни, як же Віола не любила їх. Тут з нею відбувалися жахливі речі. Вона сиділа в передпокої операційної. Антон був на операції.
Скільки слів не сказано, скільки часу втрачено. Вона не пробаче собі, якщо він помре так і не дізнавшись про її почуття. Вона ще досі не вірила, що все це відбувається зараз з ними. Так, вона кохала його весь цей час, але не хотіла визнавати цього. Саме по цій причині, вона не могла довіритися жодному іншому чоловікові.
Всіх злочинців арештували і зараз допитували в відділку. Святослав вже спав вдома під суворим наглядом Ані та посиленою охороною. Сьогодні йому довелося стільки усього пережити.
Тимофій теж був тут і хотів поговорити з нею:
- Віоло, пробач, я був старим і дурним! Я не знаю, чому тоді був так налаштований проти тебе! Вибач мене, будь ласка! Всі ці роки мене мучили докори сумління! Я зіпсував вам з Антоном життя! Старий ідіот! Я знаю, що ти не пробачиш мене, але я хотів принаймні спробувати...
- Нехай минуле залишається в минулому! Я не хочу про це говорити зараз...
- Розумію... - він не встиг завершити розмову, коли вийшов хірург із операційної:
- Операція пройшла успішно! Скоро пацієнт прийде до тями! Зараз йому потрібен спокій! - виніс кінцевий висновок лікар.
- Лікарю, з ним все буде добре? - схвильовано запитала Віола.
- Його рана не була серйозною, тому все має бути добре! Але, на все воля Господня...
- Дякую, лікарю! - Тимофій потис руку лікаря. Він дійсно був радий, що з його сином все буде добре.
- Ми переведемо його в палату інтенсивної терапії. А коли він прийде до тями, то проведемо всі необхідні тести і дослідження.
- Дякую! - Віола трохи розслабилася. Він буде жити. І навіть, якщо він не згадає її, вона всеодно буде щасливою.
Час йшов невимовно довго, Віола просиділа всю ніч біля його лікарняного ліжка, тримаючи його за руку. Тимофій Аркадійович поїхав додому, щоб заспокоїти Анфісу, яка не знаходила собі місця після такого завершення весілля.
Його повіки поворохнулися і він повільно відкрив очі. Світло одразу засліпило і він прижмурився, голова боліла. Антон спробував підвестися, але йому ще було важко це зробити. Він швидко оглянув все навколо, білі стіни, лікарняний запах - його він добре пам'ятав. Його погляд зупинився на Віолі, вона дрімала спершись на одну руку, а в іншій міцно тримала його долоню. Така мила. Її темне густе волосся заплуталося, щоки вкрились рум'янцем, губи трохи посідилися, а лоб був напруженим і трохи зморщеним, їй напевне щось снилося. На лівій брові була легка подряпина, а під очима сліди від вчорашнього макіяжу, точніше те, що від нього залишилося. Віола закуталася в лікарняну ковдру, щоб не змерзнути, адже вчора вони добряче намокли. Легка усмішка вкрила обличчя Антона. Слава Богу з нею все добре. Він простягнув свою руку до щоки Віоли і легенько торкнувшись погладив її. Вона зморщила лоб і повільно відкрила очі:
- Антон, ти отямився? Я така щаслива! - вона радісно кинулася в його обійми і міцно обійняла його за шию.
- Полегше. А то задушиш мене! - він жартуючи обійняв її у відповідь.
- Пробач... Пробач, я не хотіла... - вона спробувала відірватися від нього, але він не дозволив.
- Я жартую! - він ще сильніше притис її до себе: - Я такий щасливий, що ти в нормі!
- Ти все пам'ятаєш? - вона відсунулась від нього і з невпевненістю глянула в його карі очі.
- Так, звичайно, дурненька. - він ніжно погладив її по голові.
- Ти так мене налякав. Я думала, що знову втратила тебе! - в її очах запалали вогники, вона ледь не розплакалася.
- Вибач, останнім часом, я така емоційна. Ой, щось мені не добре... - вона закрила рот долонею і різко зірвавшись побігла у туалет. Її знову знудило.
- Віоло, з тобою все гаразд? - Антон спробував встати з ліжка, але крапельниця його не пустила.
- Так-так, усе нормально... Мабуть перехвилювалася вчора! - крикнула вона із туалету.
Двері палати відчинилися і увійшов лікар:
- Доброго ранку, Антон Тимофійович, ви вже отямилися? Як почуваєтеся?
- Трохи паморочиться в голові, а зрештою все нормально. - відповів Антон.
- Це нормально. Сьогодні будуть результати ваших аналізів і ми вже точно знатимемо ваш стан. Але, схоже, все обійшлося. Провалів в пам'яті немає? - лікар поправив окуляри пальцем.
- Ні, але я все згадав! - він продовжував спостерігати за дверима туалету, чекаючи, що звідти вийде Віола.
- Що ви маєте на увазі? - лікар відірвався від карти пацієнта, яку уважно розглядав.
- Я згадав усе, що відбулося 7 років тому. - він перевів свій погляд на лікаря.
- Неймовірно! - лікар аж зняв свої окуляри.
- Що це означає? - Віола вийшла із туалету, вже вмившись і трохи привівши себе до ладу.
- Це коли людина перебуває в подібній стресовій ситуації чи подібних обставинах і мозкові канали розблоковують підсвідомість. Тобто, переживши подібний досвід людина раптово може згадати те, що забула.
- Я дамула, подібне буває лише в фільмах. - Віола підійшла до ліжка Антона і присіла на край.
- Це рідкісне явище! Бачу ви в нормі і це чудова. А зараз я маю йти на обхід. Не забувайте регулярно приймати ліки.
- Щиро дякуємо, лікарю! - відповіла Віола, на що лікар загадково посміхнувся.
Несподівано постукали у двері і Святослав з галамом увірвався в палату. Він підбіг до Антона і міцно його обійняв:
- Антон, а ти справді мій тато? - тихо запитав Антона на вухо малий.
- Так, я твій тато! І я дуже за тобою сумував! - він притис Святослава до себе у відповідь.
