Мій коханий ворог - Alek Sandra
- Антон, познайомся - це Дігтяренко Людмила Тарасівна - наш свідок і потенційна підозрювана! Її справжнє ім'я - Довженко Марія Тарасівна... - з впевненістю представив її Антону Сан Санич.
- Що? Що тут, в біса відбувається?! - його ошарашило почуте: - Ти маєш відношення до цієї справи? Хто ти, в біса, така? - він з силою стис свої кулаки: - Що ти знаєш про це? Де Святослав? - він гримнув кулаком по столу.
- Заспокойся, Антон, зараз вона усе тобі розповість! Вона чекала твоєї появи, щоб розповісти, що знає! Якщо ти тиснутимеш на неї, вона може скористатися своїм правом мовчання і нічого не розповісти. Контролюй себе! - Сан Санич поплескав Антона по плечу.
- Сан Санич, як я можу бути спокійним! Мого сина викрали, якісь покидьки, Віола на межі нервового зриву..! - він глянув спопеляючим поглядом на Люсю. Її пересмикнуло від переляку:
- Атон Тимофійович, я готова все розповісти, але у мене є одна умова! - роблячи вигляд, що вона цілком спокійна, промовила Люся. Здається, вона була безстрашною, якщо посміла виставляти ще якісь умови в даній ситуації.
- Що? Що ти сказала? Умова, зараз я тобі влаштую умови в колонії суворого режиму! - він обійшов стіл і став за її спиною, нахилившись трохи нижче до її вуха, він прошепотів: - Знаєш, що там з тобою зроблять!
Її шкіра на тілі покрилася "мандариновою шкіркою", а по шиї пробіг мороз від переляку. Вона зблідла наче смерть, але продовжувала наполягати на своєму:
- Я знаю, хто це зробив! У мене є докази! Але, я розповім вам усе, тільки тоді, коли ви виконаєте мою умову, лише одну! - вона продовжувала торгуватися. Ця жінка була, воістину безстрашна.
- Я... - Антон не встиг нічого сказати, бо його перебив Сан Санич, стискаючи його плече своєю сталевою долонею:
- Я думаю, нам варто її вислухати... Візьми себе в руки, Антон! Від її слів залежить життя твого сина.
Антон знизав плечима і направився до стільця навпроти, куди сів збираючись її вислухати:
- Сподіваюся, інформація варта моєї уваги, інакше я особисто подбаю про "номер-люкс" в колонії суворого режиму для тебе! - Антон сказав це, наче підкреслюючи кожне слово. - Я тебе уважно слухаю! - він сперся на стілець спиною, готовий все уважно вислухати.
- Добре, я готова розповісти усе, що знаю. Але, спочатку моя умова! Вона полягає в тому, щоб ви не прив'язували до цієї справи Левчука Андрія Ігнатовича! Жодним чином! Ви погоджуєтеся? - вона була рішучою.
- Що? Та як ти смієш... - ця фраза ще більше роздратувала Антона. Цей покидьок, підбивав клини до Віоли, його мати причетна до спроби вбивства, та щей головна підозрювана. Він в першу чергу буде допитаний.
- Антон! - знову втрутився Сан Санич.
- Добре, я спробую щось зробити... Але, нам всеодно доведеться його допитати і ти це прекрасно розумієш! - сухо відповів Антон.
- Я готовий до співпраці! - несподівано у кімнату вірвався Андрій.
- Андрій... Що ти тут робиш? - Люся перелякано зіскочила з стільця і підбігла до Андрія, обіймаючи його.
- Навіщо ти так ризикуєш? Ти розумієш, що тебе можуть посадити до в'язниці? Дурненька... - він обійняв її у відповідь.
- Я знаю, я готова до цього! Лиш би ти був у безпеці...
- Стоп, стоп, стоп... З мене досить цієї "Санта Барбари"! - привів їх до тями розлючений голос Антона.
- Шановні молодята, не забувайте, де ви знаходитеся! Це вам не РАЦС, а поліцейський відділок! - звернувся до цих "голубків" суворий Сан Санич. В своєму житті він бачив різне, але таке - вперше.
- Так, нам вже час давно поговорити! Я вас уважно слухаю! - різко заявив Антон: - Отже, давайте все спочатку і по порядку....
ДЕЖАВЮ
Антон вискочив з кімнати допитів і помчався, як навіжений, на вулицю, де стояло авто Сан Санича.
- Стій, Антон! Що трапилося? Антон! - Віола помчалася слідом за ним.
- Я їду за Святославом! - крикнув їй він.
- Ти знаєш, де наш син? Я їду з тобою! - вона схопила його за руку.
- Ні, ти повинна залишитися тут! - він взяв її за руку і обійняв: - Обіцяю, я поверну нашого сина!
- Без мене ти нікуди не поїдеш! Я їду з тобою і крапка! - твердо заявила Віола.
- Але, це дуже небезпечно! Я не можу так ризикувати тобою! Якщо зі мною щось трапиться, ти повинна подбати про нашого сина! - він притис її до себе.
- Ні, я їду з тобою і ти не зупиниш мене! Давай ключі, я поведу машину! - від останніх подій, які мінялися, як картинка фільму щосекунди, вона вже давно протрезвіла.
- Віоло, прошу...
- Ключі, негайно! - вона відштовхнула його і простягла долоню, щоб взяти ключі.
- Але...
- Сідай в авто, скоро почнеться дощ! - вона вирвала з його долоні ключі. - Віола вже знала, що Антон не водить під час грози і це було пов'язано з подіями 7-ми річної давнини. Небо затягнулося хмарами, легка блискавка розколювала вечірнє небо на маленькі осколки, а десь вдалині роздавався грім.
- Добре! - він відчинив передні двері авто і сів поруч з водієм.
- Пристебни пасок безпеки! - для Віоли, як для водія, було вкрай важливо дотримуватися всіх правил безпеки на дорозі. Але, не цього разу... Після того, як вони пристебнулись, вона повернула ключ і вдарила ногою на газ: - Куди їдемо?
- Ферма, яка знаходиться 35 км за містом у південно-західному напрямку!
- Але, там не одна ферма! Як ми знайдемо потрібну? - Віола сильно хвилювалася.
- Покинута - лише одна! - він швидко ввів адресу у навігатор: - Сан Санич вже збирає наряд поліції з найближчих районів! У нас немає часу, треба поспішати! - Антон глянув на небо, починався дощ і страх маленькими кроками закрадався у його підсвідомість. Що це, ефект "дежавю"? Знову все по-колу, знову гроза, як у той день...
- Добре, вперед! - Аврора сильніше натисла педаль газу. Машина з писком рушила, залишивши після себе лише доріжку летючого пилу.
***
Місце, куди вони прибули, було схоже на картину з якогось триллера... Ніч. Повний місяць. Покинута ферма, серед густих хащів і високої вже майже сухої трави. Схоже, колись це була якась конюшня. Крізь розбиті шибки будівлі, пробивалося легке світло від багаття. Вони припаркувалися на узбіччі польової дороги так, щоб авто не було помітно:
