Мій коханий ворог - Alek Sandra
- Віоло, заради Бога, зупинися! Зупинися і ми про все поговоримо! Мій малюк... - Анфіса розридалася і схопилася за живіт із переляку. Віола почувши слово "малюк", прийшла до тями, повернула на узбіччя і натисла тормоз, шини запищали і авто різко зупинилося буквально за метр від кювету.
- О, Господи! Ти вагітна? Пробач, я не знала! - Віола повернулася обличчям до заплаканої і до смерті наляканої Анфіси.
- Так, дідько, я - вагітна! І твоя гувернантка, здається говорила сьогодні тобі про це! Віоло, якого біса? Ти що хотіла нас вбити, божевільне стерво? Ти хотіла вбити себе, мене і мого малюка? А якже, Святослав? Ти подумала про нього? - переляканий голос заплаканої Анфіси різко перейшов в розлючений тон і крик. Вона вискочила з авто, сильно гримнувши дверима.
- Пробач, Анфісо, я не хотіла! За ради Бога, пробач... - Віола вийшла слідом за нею із авто. - До речі, як ти почуваєшся, все добре? Обережно! - вона підбігла до неї і підхопила її за плече, коли Анфіса ледь не послизнулася на мокрій після дощу траві.
- Зі мною все нормально! І з малюком теж. Він щойно штовхнувся ніжкою! - легенько посміхнулася Анфіса. Однією рукою - вона сперлася на плече Віоли, а іншою - погладила свій вагітний животик.
- Слава Богу! Я так злякалася, що з вами може щось трапитися! - з полегшенням видихнула Віола.
- І могло... Ти що уявила себе гонщицею Формули-1? Божевільна! - знову розсердилася Анфіса. Її настрій змінювався щосекунди. І це не було дивно, враховуючи її положення. Гормони і подібна маячня.
- Пробач! Пробач, люба! Давай, я допоможу тобі сісти в авто і поїдемо звідси... До речі, де ми? - Віола обернулася, щоб оглянути де вони знаходяться. Було вже пізно і темно, ліхтарі слабо освітлювали вулицю. Судячи з усього, вони були десь у приміському районі міста.
- Е ні, дорогенька! Я більше не дозволю тобі сісти за кермо, принаймні - сьогодні! - Анфіса фиркнула і направилася до дверцят з боку водія: - Я поведу сама!
- Якого біса? Це моя машина! - запротестувала Віола, коли Анфіса вже сіла за кермо.
- Щоо? Якого біса? Ти щойно ледь не вбила нас, між іншим! - з іронією сказала Анфіса і наказовим тоном додала: - Швидко сідай у машину, якщо не хочеш йти додому пішки!
- Добре, добре! Пробач! - Віола сіла на сидінні поряд з водієм.
- Трясця його матері! Що за фігня? - Анфіса повернула ключ, але авто не заводилося.
- Що? Що таке? Тобі погано? - захвилювалася Віола. Вона б ніколи собі не пробачила, якби з Анфісою і її малюком щось трапилося. Адже, вона сама була матір'ю.
- По-ходу, твоя тачка заглохла! - іронічно промовила Анфіса.
- Що? Ти жартуєш?
- Ні, дорогенька, вона реально здохла! - Анфіса вже втретє пробувала завести авто, але все було марно.
- Та не може такого бути, я тільки минулого тижня забрала її з СТО! Чого ти регочеш? - Віола різко запитала в Анфіси, яка реготала.
- Бо це - реально смішно! Я застрягла тут, із тобою, посеред ночі. Евакуатор зможе приїхати тільки вранці. І ми навіть не знаємо адреси, щоб викликати таксі.
- Це точно! - вони обоє відкинулися на сидіння і почали реготати разом.
Ця ситуація й справді була, до біса абсурдною... Вони - посварилися, поплакали... ледь не загинули і застрягли в якійсь глушині... щей реготали, наче обкурилися трави, як в старі-добрі часи - разом:
- Знаєш, мені цього бракувало... Мені бракувало тебе, Віоло! Справді, бракувало увесь цей час! Пробач, що я була тоді такою, що я тебе підвела! Я була такою обезбашеною і дурною, поводилася як незрілий підліток... Я просто була - ідіоткою! - першою заговорила Анфіса.
- Мені теж тебе бракувало! Ти - була моєю єдиною подругою. Я злилася на тебе усі ці роки... Мені було важко без тебе... Не було з ким поговорити по-душам, поплакатися в жилетку, піти на шопінг, випити кави в кав'ярні за теплою розмовою... окрім мами, звісно... За що я їй дуже вдячна! Але, розумієш - це інше, це зовсім інше... - сльози обпалили її щоки.
- Пробач, люба! Пробач мені за все, я була поганою подругою! - Анфіса нахилилася до неї, обійняла її і теж розплакалася. Вони просиділи так кілька хвили, це було необхідно для них обох, звичайна розмова, яка забрала їх душевний біль і принесла спокій. Вони позбулися провини і образ, які терзали їх цілих шість років. За цей час багато чого змінилося, змінилися й вони самі...
- І ти мене пробач! - хриплим голосом промовила Віола.
- Все, годі рюмсати! - Анфіса витерла сльози з очей Віоли, а потім зі своїх. - Треба забиратися звідси! - вона ще раз спробувала завести авто, але все було марно.
- От чорт, і що нам робити? - запитала Віола.
- Є два варіанти вирішення цієї проблеми, або зателефонувати моєму любому братику, або подзвонити Олегу. - підморгнула у відповідь Анфіса.
- Ні, ні! Тільки не Антону, не хочу його більше бачити! - розлютилася Віола.
- Стоп, стоп, стоп! Що я пропустила? Ви вже бачилися?
- Не зовсім... Тобто, не тільки...
- Отакої! А ну давай більш детальніше, я тебе уважно слухаю! - в очах Анфіси загорівся вогник цікавості і вона зручно вмостилася, щоб уважно вислухати всю історію.
Віола їй коротко усе розповіла. Як поїхала по роботі в Маямі, випадково зустрілася з Антоном, перестала з ним і втекла. Потім Андрій зробив її пропозицію, вона застукала його з іншою, потім напилася, знову перестала з Антоном і знову втекла. Посварилася з ними обома і тепер вони вороги:
- Короче, тепер Антон страшенно розлютився і погрожує мені забрати Святослава...
- Ох-рі-ні-ти! Охрініти! Та це доля! Я в шоці! І це так не схоже на тебе, ти змінилася! - Анфіса сиділа з відкритим ротом, переварюючи в своїй голові почуту інформацію.
- Тобто? Ти розумієш, що він хоче забрати мого сина! - Віола підвищила тон.
- ВАШОГО сина... - поправила її Анфіса і запевнила: - Спокійно, він цього не зробить!
- А якщо зробить? Сьогодні він був у мене... Що якщо він переведе погрози в дію? Я цього не переживу... - Віола знову розплакалася.
