Неможливий романс - Мартіна Зоріна

/Челсі/

Ніщо не можливо порівняти із відчуттям цілковитої безнадії.

Водій Олексій — сорокап’ятирічний чоловік — нервово вистукував довгими тонкими пальцями по керму, раз по раз кидаючи погляд на мене через дзеркало дальнього виду. Він помітно нервував, намагаючись швидко та вправно лавірувати між іншими авто, що знаходилися на трасі. Напевно, боявся, що Влад сваритиме його за запізнення аж на цілу годину. Та мене було байдуже до обурень та невдоволення чоловіка. Саме сьогодні він перейшов межу дозволеного, і з цим варто було щось робити. Інакше, наше кохання назавжди згасне й розчиниться в безодні непорозумінь.

— Олексію, не хвилюйтеся ви так, — мовила я, коли слухати глухий стукіт стало неможливо, — Я запевню Влада, що вашої вини у моєму запізненні немає.

Чоловік зиркнув на мене із-під лоба й стримано всміхнувся, але промовчав.

Взагалі то, Олексій практично не розмовляв зі мною. Навіть тоді, коли цілий день возив мене містом від одного магазину до іншого. Траплялось це вкрай рідко, адже він майже завжди знаходиться поруч із Владом, та навіть коли й траплялось — Олексій надавав перевагу мовчати.

Якийсь час, я вважала його дивакуватим й замкнутим, поки не побачила його в компанії моєї любої подруги Ліни. З нею цей чоловік ніби ожив. Він весело та завзято розповідав Ліні щось, жестикулюючи. А коли розсміявся — ніби став іншою людиною. Ніколи раніше я його не бачила таким. І мене це тоді вразило. Тільки-но я підійшла до парочки, як Олексій замовк й зіславшись на якісь проблеми з авто, швидко зник.

При наступній нашій зустрічі, я спробувала розговорити чоловіка. Я розпитувала його про його життя та як він потрапив до нас на роботу, але Олексій не бажав ділитися подробицями. Він відповідав коротко, двома-трьома словами й завжди дивився кудись у бік. А коли мене це роздратувало і я поцікавилася, що з ним не так — мене шокували відповіддю.

— Я чимось вас образила?

— Проблема не в мені й не в вас, — майже діловим тоном сказав Олексій.

— А в чому ж тоді?

Олексій нахмурив лоба.

 — Мені заборонено заводити із вами будь-які розмови, крім тих, що стосуються моїх прямих обов’язків.

— Заборонено? — перепитала я, не взмозі осягнути сенс сказаного. Нічого подібного я не говорила чоловікові та й наче не поводилася так дико.

— Так, саме так.

— Олексію, ви нічого не плутаєте?

— Владислав Євгенович, він...

О так, цього варто було очікувати. Мій чоловік та його ревнощі. Суцільне божевілля!

— Не варто продовжувати, я вас зрозуміла.

Після цієї вкрай не приємної мені ситуація, я намагалася не діставати Олексія розмовами, лімітуючи себе лише стандартними запитаннями. Не хотілося створювати йому проблеми, через дурощі Влада. Та й вислуховувати лекції чоловіка з приводу моєї вульгарної поведінки із персоналом теж.

Іноді, я відчувала себе безсилою та безвольною лялькою в руках чоловіка. І з кожним днем, ці відчуття посилювалися. З розвитком його кар'єри та збільшенням популярності, Влад ніби став іншою людиною — більш суворим, категоричним та безкомпромісним. У всьому вбачав небезпеку та підступ. А непокору розцінював, як зраду. Він перестав мене слухати й не бажав чути. Моя думка перестала існувати для нього, як така. Й прислухатися до моїх порад, він більше не бажав.

Щоразу, як я намагалася обговорити із чоловіком його манію й постійні безпідставні ревнощі — він звинувачував мене у безвідповідальності та байдужості до його почуттів. Він висловлювався різко та грубо, не шкодуючи мене і просто-напросто заганяв мене у кут, наче кіт мишку.

Таке ставлення із його боку ображало й ранило. Та я продовжувала кохати його й вірити в диво, намагаючись стати краще, ніж я є. Можливо, я й справді була недостатньо хорошою для нього. Однак, іншого я й не знала.

Владислав був моїм першим коханням, першим хлопцем із яким у мене склалися серйозні стосунки та моїм перши чоловіком. Я цілком і повністю віддалася йому, жадаючи відчути себе хоча б раз у житті потрібною та важливою. Я досі пам’ятала той день і свої відчуття, коли Влад освідчився мені. Тоді, від щастя паморочилося у голові, а в животі пурхали метелики. Здавалось, що наша казка триватиме вічно.

Але щось пішло не так.

***

До ресторану Брістоль я потрапила близько дев’ятої години вечора, знаходячись у стані стресу. Поки злість та гнів вирували у венах, я була впевнена у своєму задумі. Однак, чим ближче я підходила до столика, тим сильніше нервувала. Я переоцінила свої сили й здається вляпалася у нові проблеми.

За столом, гарно й вишукано оздобленим, сидів не тільки мій чоловік, а й уся його родина. А ще мій батько та ця жахлива жінка Ельвіра. Їхні погляди були направлені на мене, а мій — блукав по всьому залові. Я відчула легкий удар серця та біль десь під лопатками. А до горла підступила нудота. І чим я думала?

Заледве Владислав побачив мене серед гостей ресторану, рвучко підійнявся зі стільця та рушив в моєму напрямку. Його очі метали блискавки. Він не був радий і задоволений моїм образом, ба більше — збирався прочитати мені чергову лекцію щодо мого стилю. І гадаю, не він один. Місис елегантність та вишуканість, тобто Ельвіра, хтиво посміхалася, розглядаючи мене.

Що ж, доведеться визнати свою помилку та цілий вечір вислуховувати їхні коментарі та зауваження.

***

Я й не зчулася, як Влад опинився поруч, взяв за лікоть та потягнув за собою. Чоловік нічого не сказав, навіть привітатися не побажав, але його погляд — розлючений та гнітючий — говорив сам за себе. Я перегнула палицю і він мені цього не забуде.

Ми йшли в цілковитій тиші, плавно рухаючись поміж столиків та гостей ресторану. Я ступала слідом, наче та вівця, котру вели на заклання, відчувачи, як в душі вирує буревій. Влад щоразу сильніше стискав мою руку, виказуючи таким чином своє невдоволення. Та його ставлення до мене не просто обурювало, воно ранило та шматували на клаптики мою душу. Мені вже не хотілося воювати чи сперечатися з ним, а просто втекти й сховатися якомога далі. Та чи це нормально?