Неможливий романс - Мартіна Зоріна

/Ярослав/

Порожнечу в душу неможливо заповнити ані дорогим вином, ані чужими жінками.

 Я сидів на зручному дивані посеред вітальні у будинку брата й щосили намагався вловити суть його слів. Та вони звучали ніби крізь вату й губилися у нетрях моєї розсіяності. Данило жваво розмахував руками, хитав головою й ворушив губами, видаючи якісь дивні звуки. Я їх не розумів, хоч намагався осягнути. Мій мозок здається втомився від щоденних проблем та стресів на роботі й просто-напросто перейшов у фоновий режим.

— Я розмовляв із Владом Поповим. Він пояснив нашу ситуацію й видав кілька ідей. Нових, — Данило крокував по кімнаті.

— Так, добре.

На екрані величезної плазми показували чергову турецьку мелодраму. Харизматичний молодик щодуху намагався утримати силою дівчину, котра мала б стати його нареченою. Не з власного бажання, звісно ж. Дівчина пручалася, виривалася, й навіть плакала. Все виглядало доволі драматично.

— Після того, як ти покинув його кабінет сьогодні вранці, до нього прийшла якась дівчина з компроматом на Кулебу. Влад говорить, що то просто бомба. Уявляєш?

— Так-так, — Погодився я, продовжуючи дивитися за грою акторів на екрані.

Сцена змінилася й тепер, головний герой, він же коханець без п'яти хвилин нареченої, ризикуючи життям та репутацією, гамселив негідника, який викрав його кохану. І нехай вона була чужою нареченою, головний герой не побоявся поборотися за неї. Його кохання було сильнішим за уставлені закони та традиції.

Маячня, як на мене. Та людям подобається. Особливо, жінкам. Вони завжди вірять, що приїде прекрасний принц й врятує їх від буденного сірого життя. Тільки для чого принцу вони, якщо він може володіти кожною? Й щодня іншою?

— Яр, ти мене взагалі слухаєш?

— Звичайно.

Мій погляд повільно переметнувся з екрана на обличчя брата. Данило насупився й склав руки на грудях.

— Точно?

— Авжеж.

— Тобто, ти згоден зі мною?

— Так, так. — Я закивав головою. Я замислився.

— І коли ми побачимо твою нову дівку?

— Що?

Данило витягнув руку вперед й торкнувся мого плеча. А точніше, дав мені стусана.

— Агов, що це ти руки розпускаєш? Забув, хто тут старший? — обурився я й рвучко підвівся.

Брат виставив руки уперед, стиснувши кулаки, ноги розставив на ширині плечей. Його права сторона корпусу була нахилена вперед, а ліва трохи позаду. Голова вперед, а корпус назад. Данька зайняв позицію, й покривив губами, а потім і зовсім показав язика. Все, як у дитинстві, коли він дражнив мене, бажаючи отримати на «горіхи».

— Не забув, але я давно вже не той малюк, якого ти легко міг нокаутувати, — Данило усміхнувся й жестом руки, запросив мене на поєдинок, — І я не впевнений, що твій старий зад здатен ще на щось.

Провокувати Даня умів й нариватися на неприємності теж. Малий засранець.

— Коли я покладу тебе на лопатки, не канюч, як дівчисько.

Я скинув із себе піджак, розстебнув гудзики на манжетах сорочки та закотив рукава. Потім зайняв ідеальну правосторонню стійку боксера й лукаво усміхнувшись, зробив випад. Даня відступив, повернувшись вліво на кілька градусів й вдало уникав зіткнення мого кулака з його носом.

— Не дістанеш, не дістанеш, — Заржав він, коли я знову спробував атакувати.

Мої кулаки летіли йому прямісінько до носа та щоразу пролітали повз: то Даня відвернувся, то присів, а той зовсім закрився, зімкнувши руки перед обличчям. Малий поганець добре вивчив мою стратегію та техніку бою, й наперед знав, куди я направлю свій кулак. Я наступав, атакував, а брат захищався, весь час уникаючи ударів. З кожною невдачею я злився ще більше. Мої рухи ставали менш чіткими й більш хаотичними та необдуманими.

Я й усвідомити не встиг, коли Данька відступив вправо та без перешкод атакував мене. Все трапилось настільки швидко та миттєво, що я оторопів. Кров хлинула із носа. Червоні краплі потрапили на сорочку, розфарбувавши її в яскраво-червоний.

— А щоб тебе! — вилаявся я, притискаючи долоню до носа та задираючи голову. Ніздрі заповнив бридкий запах, а рот — металічний присмак.

— Зараз принесу тобі чисту сорочку й хусточки. Присядь-но.

Данило вийшов з кімнати. А я задумався. От малий покидьок, таки навчився махати руками!

— З тобою таки щось коїться! — Промовив брат, повернувшись, — Ти ще жодного разу мені не програв.

— Це випадковість. Не зазнавайся, Даня.

Я витер кров та запах все одно залишався. Як і неприємне відчуття від поразки. Як я міг так безглуздо зганьбитися.

— Що таке, Яр? — Брат присів поруч на диван, — Ти щось приховуєш від мене?

— Звичайно, що ні, — Я похитав головою, — Я просто втомився. От і неуважний трохи.

— Впевнений?

— Так, не придумуй собі нічого.

Телефон завібрував у кишені вчасно. Дзвонила Катерина. Бажання зустрітися з нею, сьогодні, було сильним, як ніколи.

— Добре, Данило, я піду вже.

— А як же вечеря? Ася так старалася та й хлопці будуть раді тебе бачити.

Так, мої племінники — це справжнє чудо, здатне затягнути тебе у свій маленький світ божевілля.

— Вибач, у мене справи. Поговоримо на роботі.

***

Катерина зустріла мене в легкому шовковому халатику та з посмішкою на устах. Грайливо підморгнула та схопивши за край пальта, потягнула у глиб квартири. Дівчина знала свою справу, а тому не церемонилася й не чекала вказівок. Вона поводилася впевнено та зухвало, роблячи те, що забажається й що приносить задоволення нам обом.

Острозька була дівчиною із заможної знатної родини. Добре вихована, розумна та красива. Вона отримала освіту за кордоном й кілька років проживала в старій Європі. Там же дівчина проходила стажування та отримала свій перший цінний досвід роботи. З Катериною було легко та цікаво, як в спілкуванні, так і в ліжку. Вона вміла себе подати й показати. Червоніти через її слова чи вчинки не доводилося, а тому я був більш ніж задоволений нашими партнерськими стосунками. І спокійний за свою репутацію.