Неможливий романс - Мартіна Зоріна

/Челсі/

Ми віримо, що промені світла можуть розвіяти будь-який морок нашого життя.

Та чи насправді це так?

Заледве я прокинулася, як в пам’яті почали вспливати картинки минулого дня. Мозок вперто та наполегливо розмальовував і до дрібниць подавав інформацію, котра знову сколихнула мій всесвіт. Голова паморочилася від хвилювання.

Неквапливо розплющивши очі, я глянула на пусте ліжко поруч. Владислава не було. І судячи з того, що ані простирадло, ані подушка не були зім’яті й лежали так само як вчора ввечері — до спальні чоловік не приходив. Невже цілу ніч «святкував»?

Намацавши рукою край простирадла, скинула його з себе, встала із ліжка та попрямувала до ванної. Там я вмилася прохолодною водою та привела до ладу волосся. Нанесла прозорий блиск на вуста, додаючи їм виразності та підкреслила олівцем лінію очей, намалювавши стрілки. Підфарбувала вії та додала трішечки рум'ян на скули. Загалом, вдома я намагалася не фарбуватися, даючи можливість шкірі «дихати». Але чоловік вважав інакше. Він вимагав, аби я завжди була, як то кажуть «при параді». Адже ніколи не знаєш, хо завітає до тебе в гості. Журналісти полюбляли приходити до нас без запрошення.

Повернувшись в кімнату, я відшукала свій телефон й перевірила його на наявність дзвінків чи повідомлень. Я досі очікувала якогось прогресу в справі з видавництвом «Фламінго», свято вірячи в те, що адвокат Попов, попри його категоричність, допоможе мені. Принаймні, він обіцяв знайти для мене іншого адвоката. Продовжувати користуватися послугами Іващенко, я не бажала.

Однак, мене чекало розчарування. Попов не телефонував. І можливо, не дасть про себе знати ще довгий час. Адже захмарних гонорарів йому та його фірмі в цілому, я пообіцяти не могла. Лише у випадку перемоги у справі, можна було сподіватися на щось більше.

Смуток огорнув душу й просочився у нетрі свідомості, котра наполегливо радила звернутися до батька по допомогу. І не воювати із таким сильним супротивником, як видавництво, самотужки. Глибоко в душі я знала. що він не відмовить. Але випрошувати у нього бодай щось — не дозволяла гордість. І спогади про минуле.

З появою у нашій родині Ельвіри та її дітей, наші з батьком стосунки зіпсувалися настільки, наскільки це було можливо. Ми віддалилися й перестали розуміти один одного. Наші розмови, короткі та нечасті, тепер зводилися лише до одного: його вічних повчань та обурення моєю поведінкою. Й щоразу до цього додавались все нові та нові зауваження. Єдине, чим батько був задоволений — це моїм шлюбом із Владом.

— Нехай тепер чоловік займається твоїм вихованням, — якось сказав мені батько, коли ми в черговий раз посварилися, — А я втомився прищеплювати тобі любов до гарних манер та вчити, як стати справжньою леді.

Обдумувати слова єдиної найріднішої мені людини — не хотілося. І напевно, не варто було. Та я не могла не пропустити це крізь себе і залишитися байдужою. Маленька дівчинка в мені продовжувала страждати через грубість та байдужість власного батька. І його, незрозумілої мені, поведінки. Його зауваження мені завжди здавалися безглуздими та безпідставними. Інколи, навіть занадто жорстокими та суворими. Адже я намагалася робити все, що було в моїх силах, аби підтримувати образ хорошої, вихованої дівчини та з гідністю носити звання його доньки.

Попри мій бунтарський дух, я ніколи не перечила батьку відкрито настільки, аби це зашкодило йому чи його репутації. Межу дозволеного я не переступала, ніколи. Та у мене й можливостей не було для цього. За мною завжди та всюди слідкували його охоронці, гувернантка та люба дружина Ельвіра. А у віці п'ятнадцяти років мене відправили до пансіонату для дівчаток, разом зі зведеною сестрою Кірою. Там, я жила та навчалася аж до свого вісімнадцятиріччя. Цей заклад знаходився далеко, за межами колись рідної домівки та Батьківщини й про мене та сестру не можливо було дізнатися щось допитливим журналіста. Та всупереч всьому, батько завжди був не задоволений мною. А мегера мачуха лише підлива масла у вогонь, ставлячи мені в приклад свою красуню-доцю.

Я витерла долонею сльозинку, що скотилася по щоці й глибоко вдихнувши, прикрила очі. Як же хотілося спокою та тиші. Не лише довкола, а й в думках. Може й справді зайнятися йогою? Ліна не раз рекомендувала мені якийсь заклад із хорошим тренером. А чому б ні?

Я відкрила шафу-купе й кілька хвилин розглядала речі, котрі були акуратно розвішені та розставлені по полицях. Майже кожна річ була привезена із закордону, дорогою та брендовою. Та чомусь, я не відчувала себе зручно в цих шатах. Від них віяло пафосом та грошима. Мені хотілося вдягнутися в зручний домашній одяг й босоніж ступати по теплому персидському килимі. Замовити піцу чи суші й в обіймах коханого чоловіка, дивитися якусь банальну сльозливу голівудську драму. Якби ж Влад бажав розділити зі мною ці маленькі радощі.

Гірко зітхнувши, витягла із шафи легке літнє плаття кольору бурштину, підібрала до нього прикраси в тон й завершила образ чорними лодочками. «Справжня леді!»

Сходинками крокувала боязко та неквапливо. Не хотілося знайти Влада в тому стані в якому він був учора. Й ще менше, хотілося скандалити із ним. Але ж вічно ховатися в спальні я не зможу, то ж доведеться ризикнути.

Спускаючись на перший поверх, я обдумувала ситуацію із різних сторін й підбирала правильні слова, формуючи із них правдиві відповіді. Я повинна була запевнити чоловіка, що те, що йому наплела моя зведена сестра — брехня. І молитися, що це стерво не зробила жодного фото.

Увійшовши до вітальні, я огляділася довкола й оторопіла. Вчорашній гармидер хтось прибрав і кімната сяяла чистотою. Старі меблі замінили на нові, на стіні висіла новісінька плазма, а на акуратному мініатюрному столику — лежав величезний букет рожевих троянд й маленька блакитна коробочка. Не важко було здогадатися, що містилося в коробці із логотипом відомої на весь світ ювелірної фірми. Від подиву я відкрила рота й знову окинула поглядом кімнату. Та слідів чоловіка я не побачила.