Академія дружин драконів - Бетсі Прусс

—Ріш. Ходімо. —Люцій обережно смикнув мене за рукав сукні, і я б із задоволенням пішла, якби переді мною замертво не впав один зі стражників.

Кричати мені чи плакати... розгубившись, я лише почала нервово тицяти пальцем за спину Люція, де до нас вже пересувались інші чудовиська.

Чоловік різко обернувся та одним махом меча зніс голову крижаному монстру, а потім схопив за руку та поволік до дверей.

—Ні! Не можна. —коли до мене повернувся дар мови, я почала вириватись з чіпких лап графа. —Не можна принца залишати самого.

—Він впорається! —вкотре штовхаючи мене до дверей, прохрипів Люцій.

—Густав! —гукнула я, коли двері перед моїм носом замкнулись. —Що робити? Лютику, що це таке? Що тепер буде?

—Чшшш, тихо. —з дзвінким лязгом він опустив свій меч на підлогу, підходячи до мене в притул. —Тихо, дівчинко, заспокойся.

Його долоні лягли на моє розчервоніле обличчя і Люцій почав заспокійливо погладжувати мої вилиці великими пальцями.

—Так що це таке? —вкотре запитала я, ловлячи на собі його темний погляд.

—Гритони. Дракони, душі яких не заспокоїлись. Зазвичай їх дуже мало і на цю територію просто неможливо потрапити. Але зараз... їм хтось допомагає.

Двері голосно гримнули і я підскочила, та Люцій не поспішав забирати долоні з мого обличчя.

Густав вийшов з мечем у руках, важко дихаючи та з порізаним одягом.

—Я бачу, ви часу дарма не гаєте. —з легкою насмішкою мовив принц, жбурляючи меч під ноги Люція. Чоловік відразу ж відійшов від мене, підіймаючи зброю.

—Дівчина просто дуже сильно розхвилювалась, от і все. —почав виправдовуватись Лютик, доки я оглядала спадкоємця з усіх боків. Так і не знайшовши жодної подряпини, я поспіхом відвернулась.

—А якщо мене вб’ють раніше, ніж я вам щось розповім? —запитала, дивлячись виключно на стінку переді мною.

—Не вб’ють. —впевнено мовив принц, підходячи до мене та рвучко розвертаючи за зап’ястя. —Браслет захистить вас від ментальної магії й не тільки. Якщо хтось спробує завдати вам шкоди, я це відразу ж відчую.

Він одягнув на мою руку тонкий браслет, окутаний блакитним сяйвом, а потім підійняв свою руку та продемонстрував такий же, тільки трохи ширший і світіння у ньому було яскравіше.

—Один дарує кольє, інший браслет. Не забагато уваги як для звичайної безрідної землянки? —поцікавилась, не припиняючи посміхатись. Густав кинув швидкий погляд на Лютика та звів брови на переніссі.

—Дозвольте мені глянути на подарунок від мого друга. —він простягнув руку до моєї шиї але я впевнено ляснула його по руці.

—Не дам! Тепер це моє і ви не маєте жодного права чіпати це кольє.

Я відчувала значну перевагу і вперше була вдячна усім вихователям принца за такі манери. Не в його стилі сперечатись з дамою та ще й з іншого світу.

—Ви не довіряєте мені, Ваша Високість? —поцікавився Лютик, уважно дивлячись на принца.

—Ні, просто... довіряю! Але ж... а біс з ним! —вилаявся принц, пізно схаменувшись. Ми всі твоє мовчки дивились одне на одного, не знаючи, з чого почати.

—Я навіть не знаю, чим зможу бути вам корисна. —чесно зізналась, боязко дивлячись у очі принца. Сказала я це не тільки для того, аби порушити незручну тишу, мені й справді здавалось, що я аж нічим не допоможу їм.

—У вас чудовий дар бути у тому місці і в той час. —Густав посміхнувся, легенько кланяючись. —Мушу покинути вас. Люцій проведе до жіночого крила. Не далі! Тільки до крила. —останні слова він адресував своєму другу, що зло пирхав збоку.

—Мосьє... —він підійняв свій погляд, киваючи мені.

—Гер... —вперше я проявила покору та трохи схилила голову, але в очі дивитись не припиняла. Все ж він врятував мене, у той час як міг просто втекти або все скинути на Лютика.

В якусь мить зіниці принца стали вертикальними, а потім на губах заграла посмішка. Ооо таак, любий спадкоємцю, я вмію бути слухняною, просто ніхто не намагався йти зі мною на контакт.

—Люцій, там з п’яти троє поранені. Двоє мертві. Потім займешся ними. —на останок кинув Густав та швидко пішов до кінця коридору.

—Не варто нам спочатку їм допомогти... —я кивнула на двері кімнати, з якої й досі линув не надто приємний запах. —а потім мене проводжати. Або я взагалі сама можу піти! Я дорогу запам’ятала.

—Облиш, Орисіє. Наші воїни добре згуртовані, за десять хвилин їм нічого не буде. До того ж, —він вказав рукою на коридор, ввічливо пропускаючи мене вперед. —Кімната мосьє Гільди знаходиться поруч з вашими.

—Невже ви не можете лікувати воїнів у палаці? —з недовірою покосилась на нього, звертаючи за кут.

—На жаль, усі ліжка забиті тушками наших хлопців. Через ці чортові напади... —Лютик заговорив тихіше, трохи схиляючись до мене. —у день страждають більше сотні. Вони дуже небезпечні, Орисіє, і я б не стояв на їхньому шляху.

—Що? —перепитала я, здивовано дивлячись на нього.

—О! А он і жіноче крило. Мосьє. —він поспіхом кивнув головою та швидко почимчикував далі.

Дивний він якийсь, але з цим я розберусь пізніше.

Зайшовши до жіночого крила, я швидко знайшла свою кімнату та поспішила туди зайти.

У мене навіть око сіпатись почало від того, що я почула та побачила.

Аріель, зі своїм карколомним голосом наспівувала, я б сказала нахрипувала, якусь дуже гидотну пісню, а дівчата сиділи з відкритими ротами поруч та захоплено слухали. У мене вуха почали боліти від цього шедевру, а вони сиділи, як заворожені.

—Рішка! —гукнула Аріель, і всі, мов по клацанню пальців, подивились на мене. —Тебе довго не було. Щось сталось?

Я зустрілась поглядом з Ванессою, що продовжувала вдивлятись у моє обличчя. Ага, гадюка, не можеш мені у мізках колупатись? Так тобі й треба! Менше знаєш, краще спиш.

—Ні, нічого. —я пройшла до невеличкого дзеркала біля туалетного столика та почала знімати плащ. —Просто влаштувала собі невеличку екскурсію.

З гритонами... Додала моя підсвідомість.