Академія дружин драконів - Бетсі Прусс

Нашою групою завідувала професорка Доротті. Шикарна жінка, ось що вам скажу! Гордлива, але не зверхня. Самовпевнена, але не зухвала.

Ну, це я так, на перше око описала.

Ми всі гуртом зайшли до просторої аудиторії, де всі погляди були спрямовані на мій плащ. Уникаючи такої уваги, Ванесса пішла у самий край аудиторії та всілась за парту сама.

—Ріша! —гукнула Моня, плескаючи долонею по місці поруч. —Я так рада, що ми в одній групі! А ти мені ще з вибором тканини допоможеш?

—Допоможу. —посміхнулась я, сідаючи. Ну, хоч комусь буду корисною.

Як чудово! Майже універ закінчувала, а тепер знову до школи повернулась. Сподіваюсь, руки тут по швах складати не треба.

Професорка Доротті зайшла до аудиторії не сама, а з двома помічниками, що несли в руках по стопці книг.

—Вітаю, любі адепти! —привіталась професорка та сіла за довгий коричневий стіл. Чоловіки, а якщо точніше, євнухи, почали розносити кожній по книжечці.

Цікаво, і чому мене навчить книга? Керувати драконом чи бігти від нього? Тут практика потрібна. Прак-ти-ка!

—Орисія, Марфа та Ванесса, підійдіть.

Ну, чудово! Мій план не виділятись щойно тріснув на очах тридцяти дракониць.

Ми троє підійнялись з місць та підійшли до професорки, що почала одягати нам на зап’ястя милі браслетики з якоїсь шкіри.

—Вас не вчили мови драконів, але ви нас розумієте. Та не думайте, що зможете повноцінно читати! Браслети носити на кожне наше заняття, інакше покараю. —грізно мовила професорка Доротті, киваючи за парти.

—А чому ми вас розуміємо? —запитала я, вкотре ловлячи на собі купу поглядів. Ну і пофіг! Якщо вже мене усі помітили, то й дорожити немає чим.

—Що, геть тупа? —десь долинув голос дракониці, а після я почула дзвінкий сміх таких же дуреп. Та варто було розлюченій Ванессі кинути у їх бік погляди, як вони відразу ж припинились сміятись, щось “уважно” розглядаючи у книгах.

—Вас перенесли через портал. Автоматично ви обмінялись своєю мовою з нашою, але читати та писати на мові драконів не можете, а ось своєю, запросто!

З легкою посмішкою пояснила професорка, вкотре киваючи на парти.

Коли ми зайняли свої місця та поскидали плащі, жінка почала найнуднішу лекцію у моєму житті.

Вона все базікала та базікала, які розпрекрасні у них дракони і скільки дверей відкриває заміжжя з ними. Всі охали та ахали, але я сиділа, мов кислий огірок, не бажаючи й слухати це.

—У нас всьо три правила у шлюбі! —трохи підвищивши голос, сказала Доротті. —Правило перше - ніколи не будити у ньому дракона. Правило друге - ніколи не перечити своєму чоловіку. Правило третє - ніколи не дивитись йому у вічі. Якщо ви не тільки запам’ятаєте, а я практикуватиме ці правила у бесідах з драконами, повірте, з гарпіями жити не залишитесь.

Я закотила очі, вкотре переконуючись у тому, що житиму з гарпіями, чи як їх там. Професорка Доротті ще довгенько розповідала нам всякі нісенітниці, які старанно запам’ятовували всі. Крім мене.

Коли жінка, нарешті, відпустила нас, сказавши забрати книги та уважно вивчити перший параграф, я втомлено взяла до рук підручник. Як можна три години торочити всяку нісенітницю та возвеличувати цих повзучих хвастунів з даром вогню. А на більше вони, що, не здатні?

Коли я йшла до дверей, моє серце почало дивно калатати, а тиск у вухах неначе підійнявся.

—Треба поговорити. —я точно знала, що це голос Лютика, але коли обернулась, застала лише декілька дракониць, що перешіптувались. —Я зайду по тебе в аудиторію, професорка знає, тому нікуди не йди.

З чого б це мені його слухати?

—Додому хочеш? Тоді чекай. —роздалась відповідь, а через секунду усе повернулось на свої місця. Дракониці, що штовхали мене і просили йти швидше, відьмочка, що тягла до виходу, щось весело розповідаючи.

—Я пізніше повернусь! —гукнула я Ванессі та поспіхом пішла до професорки, аби ця гадюка іклиста мені в голову не залізла.

—Орисіє, сідай. —мило посміхнулась професорка, вказуючи на парту поруч із нею. Я слухняно вмостилась на стілець та почала чекати. Невже Люцій і справді хоче відправити мене додому? Невже не обманює? Тоді він буде єдиною людиною... чи драконом? Ай, не важливо! Він буде єдиною особистістю, котру я згадуватиму з посмішкою та вдячністю.

—Як тобі у нас навчається? —професорка Доротті склала пальці у замок та хижо посміхнулась, не зводячи своїх коричневих очей з мене.

—Поки що важко відповісти точно. —чесно призналась я. —Адже я тут тільки перший день. І до того ж вважаю, що надто багато тексту. Краще практика!

Професорка хмикнула, відвертаючи голову.

—Я вас почула, адепта. На наступний урок ви у мене будете тільки практикою займатись.

Це типу погрози чи що?

Я посміхнулась, хай і через силу, та все ж.

—Орисіє! —гукнув Лютик, махаючи своїми клешнями у дверях. —Мосьє Доротті, пробачте.

—Нічого страшного, гер Люцій. Можете забирати цю дивовижну дівчинку. —чомусь я була впевнена, що усе це вона сказала з легкою іронією, та все ж ввічливо встала з місця, попрощалась та пішла до Лютика.