Академія дружин драконів - Бетсі Прусс

—У чому справа? —поцікавилась я, коли ми опинились у коридорі.

—Скоро про все дізнаєшся. Як перший день навчання? Щось засвоїла?

Хмикнувши, я вперто подивилась йому у вічі.

—Значить, не засвоїла.

—А чому я повинна щось запам’ятовувати? Я за цими равилами жити не буду. Та я взагалі тут жити не буду!

—Звідки така впевненість, Ріш? —з легкою образою мовив Люцій. І чим це я його так зачепила? —А якщо хтось захоче одружитись з тобою?

—Маєш на увазі драконів?

—Так.

—Ну, то вони отримають лише відмову. Принц сказав, що я тут не рабиня і можу відмовити усім, кому захочу. Тому... чому б і ні, Люцій?

Я різко зупинилась, хмуро дивлячись на чоловіка. Наче й дорослий, а поводиться як дитина, у якої цукерку забрали.

—Невже ти не розумієш, що тут життя краще, ніж у твоєму світі!? —трохи м’якше мовив, вказуючи рукою на коридор, аби ми продовжили шлях. Ну гаразд, побачимо, куди він мене веде.

—Це для тебе тут життя краще. А я не звикла бути однією з ляльок, якою всі повинні милуватись. Я хочу самореалізації, чимось займатись, приносити людям користь та радість. Аби завжди досягала успіху, не звертаючи уваги на падіння. А у вас жінки безвільні пташечки у золотих клітках, що й думки своєї пояснити не можуть, тому що ви всі такі прекрасні самозакохані індики! —на одному подиху протараторила, доки очі Лютика після кожного слова ставали ще більшими.

Декілька секунд ми йшли мовчки. Я намагалась привести дихання у норму, а чоловік просто приходив у себе. Нехай знає, що я за свої права боротимусь!

—Кажеш, що наші жінки не мають ніякого права, а сама рот відкриваєш добре. —з легкою насмішкою у голосі мовив Люцій. От же, бісить!!!

—Так. Тому що я не ваша жінка. І ніколи нею не буду. Тим пат че, ти відправиш мене скоро додому.

Повз нас пробігла купка дракониць, що відразу ж опускали погляди в підлогу, помітивши Лютика. Ну, те що я й кажу, безвільні ляльки з милими мордочками та без права вибору.

—А якщо я передумаю? —він посміхався, відкрито знущаючись з мене. Якщо вирішив так відфутболити мою палку промову, то марно.

—А якщо я вріжу?

Після цих слів Лютик почав сміятись. Він дивився на мене, як на мале кошеня, що нападає на лева, але й миритись з їхніми порядками я не збираюсь.

—Повір, більше я тобі не дозволю цього зробити. —на повному серйозі відповів Лютик. Ну й нехай, ніщо ж не заважає мені всипати йому отрути в чашку з чаєм.

—Мосьє, прошу. —він відчинив високі коричневі двері, пропускаючи мене вперед. Не роздумуючи, я зайшла. Це була велика, простора кімната з великою терасою, величезним ліжком, столом, декількома кріслами, поличками з книгами та... посеред кімнати стояла постать, спиною до мене.

—Ваша Високість, я... —почав Люцій, схилившись у легкому поклоні.

—Можеш бути вільним.

Чоловік кинув швидкий погляд на мене та тихо прошепотів на саме вухо.

—Не зли, не базікай багато, в очі не дивись.

І чого він так нервує? Я вже говорила з їх принцом, мені абсолютно байдуже!

Коли двері зачинились, Густав повернувся до мене обличчям з широкою посмішкою.

—Мосьє Орисіє, прошу. —він вказав рукою на крісла, куди я й пройшла. Було цікаво, з чого б це раптом принцу кликати таку нечепуру? —Бачу, мій плащ вам до вподоби.

—Нічого особистого. —знизила плечима я. —Ви хотіли побачитись? Чому?

Густав розтягнув свої губи в посмішці, уважно дивлячись на мене. Перший час я намагалась дивитись йому на шию, як і вчила сьогодні професорка Доротті, але погляд, що пропалював у мені дірку, приковував до себе.

Ну й біс з ним! Я рвучко підійняла голову та з викликом подивилась у його жовті очі.

—Як вам навчання? Нічого не турбує? —мов ні в чому не бувало, поцікавився принц.

—Як вам наречені? Усім задоволені? —парирую я, з не менш іронічною посмішкою.

—Дуже дякую за турботу,мосьє Орисіє, я...

—Ріша! Не називайте мене Орисією.

Чоловік хмикнув, продовжуючи розглядати мене.

—Чому ви так сильно рветесь додому? —трохи схиливши голову на бік, поцікавився Густав. Я бачила у його очах не підробний інтерес, тому вирішила не уникати відповіді. Можливо, це допоможе йому впевнитись у тому, що тут мені нічого робити.

—Тому що там мій дім. Якби вас відірвали від рідного гніздечка, ви б теж не були задоволені.

—Але ви навіть не спробували звикнути до цього світу.

—Я вже побачила, як ставляться тут до жінок. Тому, пробачте, ні. Не маю ані найменшого бажання тут залишатись.

—Тоді я пропоную угоду! —мов тільки цього й чекав, вигукнув чоловік.

—Яку? —я з недовірою покосилась на нього, помічаючи не здоровий блиск в очах. І це вже не вперше! З ним точно все нормально?