Академія дружин драконів - Бетсі Прусс

—Відпустіть! —тихим, басистим голосом мовив він, крутячи шиєю у різні сторони.

—Я заберу її! —знову ж, Хелен, знову. Вічно намагається забрати мене. Коли жінка шарпнула мене за руку, чоловік підійняв руку та похитав головою. Ти диви, якщо хитати може, значить, усе з ним в порядку.

—Ви двоє, —він вказав на стражників, що стояли поруч. —дівчину до палацу.

Спочатку я думала, що вони про мене і навіть зраділа, але стражники підійшли до Лари. Ну і ладно. Не так мені й треба ваш палац!

—Мосьє Хелен, пробачте, я вкраду вашу ученицю на декілька хвилин? —мило посміхнувся чоловік, хапаючи мене за руку. Та скільки можна! Як не принц, так наставниця, як не наставниця, так ось це опудало! Досить вже мене за руки хапати.

—Відпусти! —шикнула я, але й оком не встигла кліпнути, як ми вже опинились у маленькій кімнаткі, що була дуже схожа на комірчину Попелюшки.

—Значить, Орисія. —він кинув на мене погляд своїх жовтих очей з вертикальними зіницями, а потім посміхнувся. —Як думаєш, мені варто розповідати принцу про твою поведінку?

—А вам усім не набридло мені принцом погрожувати? —не відставала я. —Він своє, до речі, теж вже отримав.

Смуглявий здивовано подивився на мене, а потім мовчки підсунув мені стілець.

—Це його плащ на тобі?

—А яка різниця?

Чоловік хмикнув, простягаючи мені руку.

—Давай знайомитись! Граф заморських земель, Люцій. Для тебе просто Лютик.

Лютик? Серйозно? Я ледь стримала сміх за голосним та красномовним кашлем.

—Попаданка на вашу голову, Орисія. Для тебе просто Ріша.

Люцій почав посміхатись, а потім всівся на стілець. Я зробила так само, підсовуючи хитку опору до сідничок.

—Я думаю, тобі є що сказати мені, Ріша. —останнє слово він навмисно говорив по складам, посміхаючись.

—З чого ти взяв, Люютиик? —парирувала я, не поступаючись.

—Ну, ти надерла мені зад прямо перед стражниками. Думаю, це не спроста.

—А ти забрав мене сюди без мого на те дозволу! Вважай, тепер ми квити.

Лютик здивовано підійняв брови, крутячи пальцем біля скроні.

—Я тобі дав шанс на розкішне життя. Була б розумнішою, фавориткою стала б.

—А я не хочу ставати лялькою вашого принца! І не захочу. Ніколи!

—А дружиною?

Це питання стало таким несподіваним, що навіть мій стілець похитнуся.

—Якщо він свій гарем відпустить, то я подумаю.

Лютик декілька секунд часто кліпав очима, а потім почав шкіритись, мов кіт чеширський.

—Що? —голосніше, ніж хотіла, поцікавилась у нього.

—Та так, нічого.

Чоловік встав зі стільця та подав мені свою долоню, допомагаючи встати.

—Якщо захочеш поговорити, просто подумай про мене.

Люцій дістав з кишені маленький фіолетовий камінчик на золотому ланцюжку, схиляючись до мене та допомагаючи одягти на шию.

—Що це? —я доторкнулась прохолодними пальцями до теплого камінчика, посміхаючись.

—У кожної з обраних є якась особливість. І у тебе вона є, але... менш помітна.

Я фиркнула, закочуючи очі.

—Я не хотів тебе образити, Рішка, чесно! —почав виправдовуватись, мов маленький хлопчик. —Просто усі вміють встановлювати ментальний зв’язок, а цей камінь допоможе тобі не бути білою вороною серед інших.

—Тобто, мені треба просто подумати про когось, і все? —я проковтнула образу, що мілкою грудкою засіла у горлі, та спробувала перевести тему в інше русло.

—Майже. З ким ти хочеш зв’язатись? —він схилив голову набік, уважно дивлячись на мене.

—Але я тут нікого не знаю!

—Гаразд, тоді заплющ очі та подумай про мене.

Декілька секунд я вагалась, чи можна йому взагалі довіряти, але якби він хотів мене вбити, то зробив би це ще у коридорі.

Я махнула головою та заплющила очі. Важко було сконцентруватись, коли Лютик поруч та ще й дихає тобі в маківку. Вже збираючись здатись, я відчула щось нове. Неначе у мені відкрилось друге серцебиття і я безпомилково зрозуміла, що чую стукіт його серця.

Мої губи розтягнулись у блаженній посмішці, а потім я почула у власній голові:
“Поклич мене, як знадобиться допомога”

Спочатку я злякалась та різко ступила назад, розплющуючи очі. Лютика вже не було, але приємний аромат його парфумів досі ширив по кімнаті.

Що ж, саме час вислуховувати нотації від моєї любої Хелен.

Обережно прочинивши скрипучі двері, я виглянула у коридор. Ані стражників, ані наставниці не було. Навіть не знаю, радіти мені чи плакати. Надворі вже темно, а я й досі не знаю, де моя кімната.

І що мені тепер робити? Не чекати ж Хелен саме тут!?