Академія дружин драконів - Бетсі Прусс

Всього секунду ми з Хелен вагались, аби рвонути з місця.

—Що тут відбувається? —гукнула моя наставниця, розштовхуючи безліч розпрекрасних панночок у найкоштовніших сукнях. Раніше я чомусь думала, що мені треба стати замазурою, аби додому відправили, але тепер я певна у протилежному. Скільки б я не старалась, такою красунею мені точно не стати. Але між нами одна відмінність, мої кістки не випирають так сильно і шкіра не така бліда.

Коли ми пройшли у вузький коридор, всі чомусь витріщались саме на мене. Не звертаючи ні на кого уваги, я рушила вбік натовпу, що обкрутив стінку, мов мухи мед. На диво, всі почали розступатись, пропускаючи мене вперед. Це що ще за приколи такі?

Думати довго мені не дали, адже вперед прорвалась Хелен, закриваючи мені усе своєю спиною.

—Що там? —шикнула їй на вухо, за що отримала легенький ляпас по нозі.

—А ну швидко всі по своїм кімнатам! —розкричалась Хелен, ще й в долоньки плескати почала.

—Але що ж тепер буде? —запитала рудоволоса дівчина у блакитній сукні, трохи виходячи вперед. Користуючись миттю, я протиснулась між дівчатами та Хелен, дивлячись на стінку.

Краще б я цього не бачила!

На підлозі сиділа змарніла Лара, а з її рота текла чорна рідина. Скляні очі пропалювали підлогу, а руки, мов у ляльки, були покриті легким інієм. Та й синюща шкіра виглядала так, ніби її в морозильну камеру засунули. Вона... мертва?

—Невже крижані стихійники повертаються? —пошепки запитав хтось збоку від мене.

—Буде війна! Знову.

—Крижані повертаються!

—Чому від нас це приховують?

—Це просто чийсь дурний жарт!!! —майже проричала Хелен, розганяючи усіх. —Якщо через дві хвилини ви не будете у своїх кімнатах, залишитесь без вечері.

Після цих слів усе стадо почало швидко розходитись, але гул тільки набирав обертів.

Підійнявши очі вверх, я помітила на стіні напис, але прочитати його так і не змогла.

—Що там написано? —я тицьнула пальцем на стінку, краєм ока дивлячись на розгублену наставницю.

—Тебе це теж стосується, Орисіє.

—Але я не знаю, де моя кімната! А значить, я залишусь з тобою і ти усе мені розповіси.

Після моїх слів жінка почала пирхати зі сміху, прикриваючи рот рукою.

—Геть дурна чи така наївна? Хто ти тут така, аби я тобі щось розповідала?

—Агов! -шикнула, підходячи до неї впритул. Ми з Хелен були майже однакового зросту, але її згорблена спина стала тією самою причиною, по якій перевагу зараз мала я. —Не смій зі мною так розмовляти. Ти сказала, що хочеш у придворні дами, гаразд! Я почала залицятись з принцом і навіть плащ його отримала. Але якщо ти продовжуватимеш ось так зі мною поводитись, можеш навіть про Академію забути.

З кожним моїм словом око Хелен починало сіпатись ще дужче, а рот вона відкривала та закривала, мов рибка на суші.

—Повір, я зможу вмовити принца не тільки себе, а й тебе додому відправити.

—Але... у мене немає дому. —розгублено мовила жінка, а моє серце болюче защемило. Не можна давати слабинку зараз! Потім. Усе потім.

—Ото ж бо, Хелен. Краще думай перед тим, ніж щось казати мені. Тому що тобі навіть піти немає куди.

Жорстоко? Так. Я права? Ні. Але й принижувати себе я не дозволю. З чого б це мені її слухатись? Вона не моя мама, тому може впевнено відпочити.

Хелен фиркнула, складаючи руки на грудях.

—Вони впевнені, що ти не дочка якогось багатенького стариганя? —запитала з кривою усмішкою на устах.

—На жаль, у мене немає батька. І мами також. Лише мачуха, що ростила мене з дванадцяти років. —з чогось почала цю відверту розмову, відразу ж кусаючи свій язик. От же дурна! Навіщо?

—Співчуваю.

Хелен повернулась до мене спиною, дивлячись на Лару. Доки ми тут сварились, я вже встигла забути про неї.

—Вона мертва? —порушуючи дзвінку тишу, запитала я.

—Ні. Її органи забальзамували, а тіло заморозили. Органи не працюють і здається, що вона мертва. Але через декілька годин вже все буде добре.

Після цього до нас почали нестись чотири стражники в очоленні... що?

Я добряче протерла очі, не вірячи, що він дійсно переді мною.

Це саме той смуглявий кремезний чоловік з клубу, що так “несподівано” відправив мене сюди. От козел! Я йому зараз влаштую.

Помітивши мене, чоловік збавив крок та незручно посміхнувся, а я ж на усіх парах помчала йому на зустріч.

—Орисіє! —гаркнула Хелен, відразу ж чуючи щось неладне.

Коли нас розділяло декілька метрів, я лише пришвидшила крок та з усієї сили заїхала кулаком по вилиці цього мерзотника.

Почувши хрускіт його шиї, я навіть злякатись не встигла, як стражники тут же направили гострі списи на мене, а один взагалі боляче заломив мої руки.

Я почала шипіти, схиляючись, але погляду з чоловіка не зводила.