Гвендолін - Олеся Лис
Від Іорка до Кінлоха рукою подати, не більше кількох днів шляху, але я все одно нетерпляче підстрибую в сідлі, кваплячи час. Думки про те, що я скоро побачу маму і брата, підстьобують не на жарт – я ще ніколи так надовго з дому не зникала – але гострі вежі замку, які виринають з-за пагорба все одно застають зненацька, як і вершник, що мчить нам назустріч. І хоч він ще занадто далеко, для того, щоб можна було розрізнити риси його обличчя, я вже знаю – це Алістер.
- Сестричко, - порівнявшись з нами, він підхоплює мене і пересаджує на свого коня, захоплюючи в обійми. - Ну, ти і змусила нас похвилюватися. Хіба пристойним леді дозволяється так себе вести? - жартівливо дорікає він, недбало скуйовдивши моє коротке волосся.
Це може з боку здатися дещо образливим, але я прекрасно знаю, що за його легковажним тоном ховається справжнє занепокоєння.
– А я з тебе приклад беру – тут же відповідаю я. - Не все ж тобі тільки тижнями тинятися невідомо де. Настала і моя черга.
- Так - так, - піднімає вгору палець Алістер. - Попрошу! Я чоловік. А що дозволено чоловікам, то цнотливим дівам заборонено.
На язиці так і крутиться відповідь, що не така я вже тепер і цнотлива, але я мовчки ковтаю відповідь, не бажаючи ділитися ні з татом, ні з братом такими подробицями.
Батько, безперечно, спробував дізнатися у мене про життя на північних островах, але я спритно уникала відповідей, і з часом він перестав мене про щось питати. Ал же подібною делікатністю не володіє, і буде тягнути правду кліщами, якщо не припинити це в корені.
Підковані копита гулко стукають по дерев'яному мосту. Нас зустрічають немов героїв. Тут і стара Гертруда, яка виняньчила мене і Ала, і Уна. Розчулена дівчина витирає хустинкою змокрілі очі. Хоч вона моя особиста служниця, та ми з нею близькі, як подруги. А ще Оен, наш конюх, який вчив мене їздити верхи, ледь я навчилася ходити, кухарка Полін, яка завжди відкладає для мене про запас кілька ласих морквяних тістечок, знаючи, як я їх люблю, Обрі, Шенна, Рейвен…
Очі застеляє каламутна пелена зі сліз, і тепер я навіть радію, що все ще сиджу на коні брата, а не на своєму. Тільки ... де ж мама?
- Тато? - злякано повертаюся до батька. - А що з мамою?
Але він і сам, з занепокоєнням оглянувши натовп і не побачивши дружини, кидає погляд на брата.
- Все з мамою добре, - швидко вигукує той, бачачи наші стривожені обличчя. - Їй лікар рекомендував кілька днів провести в ліжку, ось вона і лежить. Чекає вас. Біситься. І лається...
Папа навіть не дослухавши до кінця дотепні зауваження братика, швидко зіскакує з коня і широким кроком прямує до донжону, щоб через секунду сховатися за масивними дверима житлової вежі.
- Та, все там в порядку, - хмикає Алістер, знімаючи мене з сідла. - Лікар просто перестраховується.
Я, незважаючи на запевнення брата, теж турбуюся про маму, і мені не терпиться відправитися до неї. Ледве опиняюся на землі, відразу ж біжу в покої батьків. І навіть не дивлюся по сторонах, хоча раніше думала, що буде цікаво поглянути, чи змінився Кінлох за час моєї відсутності.
Птахом злітаю по сходах і завмираю перед зачиненими дверима. З кімнати чуються приглушені голоси - татів тихий, заспокійливий, і мамин, що зривається в тривозі і щось з натиском доводить. Батьки очевидно сперечаються. І вже не з лікарняним чи це режимом пов'язано? До того ж я точно чую ще один голос, що належить нашій економці Юфимії, яка відразу ж стає на бік батька. Дехто, мабуть, демонстрував занадто завзяті пориви проігнорувати рекомендації лікаря, тому для цього знадобилася пильна варта.
Не витримавши, тихо стукаю і, штовхнувши важку стулку, ступаю за поріг. Але відразу ж приголомшено завмираю, поглянувши на лежачу на ліжку жінку.
Мама ... така молода і гарна. Навіть не скажеш, що у неї дорослі діти, її легко можна прийняти за мою сестру. Мама ... любляча, відчайдушна і самовіддана. Мама ... тонка як тростинка і сильна духом, як скеля. І тепер я з подивом дивлюся на трохи розповнілу талію цієї тростинки.
- Мамо? - здивовано округлюю я очі. - Тату? Це ви встигли поки мене не було?
Поруч тихо від сміху пирскає Юфимія.
- Припустимо, встигли ми ще раніше, - збентежено відкашлюється тато. - Залишись ти трохи довше, а не втекла б в маністер, упершись рогом, як гірський баранчик, дізналася б відразу.
- Донечко, - шепоче мама і намагається встати з ліжка, але тато легко утримує її на місці. Але я теж не хочу, щоб вона вставала, якщо лікар так сказав, тому сама якомога швидше підбігаю до ліжка і, обережно, щоб не нашкодити, впадаю в її обійми.
- Мамо, - тихо схлипую. - Я так сумувала.
- Моя мила дівчинка, - гладить вона мене по волоссю, перебираючи сплутані пасма. - Моя Гвені…
Двері, тихо скрипнувши, випускають з кімнати всіх присутніх, і ми залишаємося наодинці.
Я навіть не знаю, звідки у мене береться стільки сліз. Хіба може людина вмістити в собі таку кількість води? Але вони знову навертаються на очі, і я плачу з не меншим надривом, ніж у тата на кораблі. Мама плаче теж, я це відчуваю по тому, як здригається її груди, як падають мені на плече гарячі краплі.
Всмак поплакавши, ми, нарешті, відсторонюємося, один від одного і беремося прискіпливо оглядати.
- Так хто у мене буде? Братик або сестричка? - виразно піднімаю брови, ще раз з подивом окинувши поглядом розповнілу талію мами.
- Гадаю, дівчинка, - м'яко посміхаючись, відповідає мама, кладучи руку на живіт. - Але, мила, - її погляд на мить знову стає стривоженим. - У тебе, я вважаю, теж є новини...
- Про що ти? - збентежено відводжу очі і беруся розгладжувати поділ сорочки на колінах. Вона належала Інгвару. Тепер моя. Мені навіть боляче подумати про нього, але так хоча б його тінь поруч зі мною, і я не можу розлучитися з цими речами. Поки не можу. Так і подорожувала весь цей час в одязі, який взяла у скрині. Хоча кожен раз доводилось приводити його до ладу пранням, бо все одно ні в що було переодягнутися.
