Гвендолін - Олеся Лис

Як я не запитувала, але мама все-таки не зізналася, що мала на увазі. Сказала, що я скоро і сама про все здогадаюся, а поки, мабуть, ще не час. І тепер, лежачи в своєму ліжку, в спальні, яка належала мені з дитинства, я страждаю від безсоння, перевертаючись з боку на бік. Тільки зовсім не секрет, який мама відмовилася розкривати, мене турбує. Варто мені тільки закрити очі, як в мої сновидіння приходить Інгвар. Кожен раз я, немов на власні очі, бачу його обличчя перед собою – ось він голосно сміється, закинувши голову назад, а ось злиться, і його очі метають блискавки, як срібна сокира Вара, а ось дивиться на мене з таким голодом і пристрастю, що моє тіло охоплює тремтіння та бажання.

Зі злістю відкидаю ковдру. Мені жарко і душно, особливо після приємної прохолоди ночі. Глухим буркотливим звіром перевертається занепокоєння. Я не можу не думати про нього, про свого вікінга – у своїх думках я як і раніше називаю його своїм - не можу не хотіти його бачити, відчувати, не можу не бажати, щоб він приїхав за мною, щоб покохав... хоч і розумію, що цього не буде ніколи.

Щось всередині тисне, душить, забиває легені важким гарячим повітрям. Встаю з ліжка і підбігаю до вікна, ривком відкриваючи його. Ковток прохолодного повітря здається освіжаюче-смачним, як крапля води для знемагаючого від спраги. Роблю ще один вдих і притулившись головою до кам'яного варцаба, відчуваючи, як прохолода стіни знімає жар, який мене мучив. А в наступний момент підлога під моїми ногами починає дрібно тремтіти, поки не звучить поклик!

Цей поклик переслідує мене з дитинства, цей поклик вивертає душу. Він мерзенний, неприємний, брудний. Він липне до мене, як деревна смола, залишаючи плями, мітячи, як зіпсовану, погану, бридку, негідну. А ще він постійно говорить про борг. Борг життя, який я повинна віддати. Але я не збираюся цього робити. Я хочу, щоб він замовк, замовк і більше не кликав мене, я хочу відправити його в безодню Маннана і ніколи не згадувати. Не згадувати ту огидну істоту, яка є моїм істинним батьком.

О, як я мріяла в дитинстві бути справжньою дочкою Айне і Кіана, бути такою, як Ал, але я зроду Гіллагана. Це клеймо не змити ні добрими вчинками, ні благородними справами. Я плід чорного чаклунства злісного безсмертного некроманта і божевільної Мілісанди, і залишуся такою назавжди. Але з ним, з Гіллаганом, я повинна покінчити, тепер це мені під силу.

Рішуче крокую до дверей, але ті й самі різко розчиняються.

- Гвені, мила, - потрапляю в обійми тата. - Ти знову його чуєш?

Піднімаю заплакане обличчя, тільки зараз розуміючи, що з очей котяться сльози.

- Так, тато. Він кличе мене.

Він притискає мене до своїх грудей, немов намагається захистити від бридкого духу, але ми обидва знаємо, що від нього можна позбутися тільки одним способом.

- Я що-небудь придумаю, люба, потерпи – шепоче мені в волосся батько.

Тільки скільки цих способів вже було, скільки спроб. Їх не перелічити. Ми станемо вільні від нього, коли в крипті і сліду не залишиться від огидної сутності Гіллагана.

- Ні, тату, не потрібно, - обхоплюю його зап'ястя своїми долонями і відсторонююся. - Тепер моя черга захищати вас.

- Ні, Гвен, ні. Це мій обов'язок, як чоловіка і як твого батька, - не погоджується зі мною тато.

- Проте, Тог Анем з нас двох тільки я, - криво посміхаюся. - Час вже з цього проклятого дару і для себе витягти хоч якусь користь. Просто будь зі мною поруч, підстрахуй. А то... мені страшно, тату.

Міг голос злегка тремтить і зривається на останніх словах, я ковтаю клубок в горлі, який давить і не дає нормально дихати, та намагаюсь заспокоїться.

- Мила моя дівчинка. Звичайно, я буду поруч. Ти не залишишся з ним один на один, – знову пригортає мене до себе батько, єдиний тато, якого я знаю, який для мене рідний. А той, інший, просто пил ... скоро стане пилом.

Заспокоюючись в рідних обіймах, прикриваю очі, але в наступну мить знову відкриваю. Маленька невідповідність м'яко дряпає десь на задвірках свідомості. Поруч з татом не вистачає ще однієї людини, і я тут же користуюся можливістю перевести розмову в інше русло, щоб остаточно не розкиснути.

- А де ж мама? - здивовано питаю, щось не віриться, що моя завжди активна мати просто так відпустила тата, і не стоїть десь за рогом, щоб другою хвилею переконань пройтися по моїм і так невпевненим рішенням.

- Спить, - тихо відповідає тато, і чомусь збентежено відводить погляд.

- Спить? - я відчуваю, як здивовано округлюються мої очі. - І Гіллагана не відчула? Що ж це за сон такий?

- Особливий - продовжує і далі бентежитися тато. - Скажімо так. Коли мама прокинеться, мені точно попаде на горіхи.

Ох, і тато! Він має рацію, сонне зілля мама не пробачить, буде страшенно сваритися і вимагати відплати. Її обурить не стільки застосування настоянки, скільки те, що зроблено було це без її згоди. Вибору не залишили моїй матусі, а вона цього ой як не любить.

- Я тебе захищу, - твердо обіцяю, приховуючи посмішку. Допомога татові точно не завадить.

- Вважаю за честь бути захищеним такою чарівною леді–лицар - очі батька блищать лукавством і хитринкою.

Під ногами знову починає тремтіти підлога, і я тихо зітхнувши, відсторонююся. Час діяти. Мені потрібна тільки хвилина, щоб накинути сукню на сорочку і взути черевики, і я вже готова йти в склеп.

Спочатку доводиться спуститися на перший поверх - дорогу я знаю, як саму себе – потім минути загальний зал, пройти через кухню, щоб потрапити в комору, а з неї вже буде вихід в старі каземати. Але крипта, крипта ще глибше, там, куди не тільки світло не потрапляє, а навіть свіже повітря. Там завжди неприємно пахне. Прахом і тліном... смертю.

Я тримаюся за теплу руку тата, спостерігаючи за вогником ліхтаря, що колишеться в моїй долоні. Тонкий витончений язичок полум'я тріпоче, погрожуючи ось-ось згаснути. Але я знаю, що цього не станеться. Я сама собі теж нагадую такий ось вогник. Маленький, крихкий ... але незгасимий. Я впораюся, повинна.