Гвендолін - Олеся Лис

Саркофаг Гіллагана вабить мене, тягне, немов невидимою ниткою, міцно приліпленою до серця, завдаючи біль і тортури. Я знаю, куди йти, адже мене веде Гіллаган. Він дуже незадоволений, що зі мною тато, він ненавидить його всією душею. Кіан забрав у нього маму, Кіан став для мене єдиним батьком. Тепер я розумію, що кликати з собою тата було помилкою, але вже занадто пізно. Проте і в очах мого батька прокидається пітьма, пітьма, яка мене захистить. Адже він майстер смерті.

Галереї петляють одна за одною, поки остання не розширюється у величезний зал з високим постаментом, на якому лежить гробниця Гіллагана.

Випускаю долоню батька і безстрашно наближаюся до саркофагу.

- Пам'ятай, рідна, - батько на мить затримує мою руку в своїх. - Ми тебе любимо безмежно! Ти нам потрібна. Всім потрібна.

- Знаю, тато, - Цілую його в щоку, і відсторонююся. Час прийшов.

Опускаю долоні на несподівано теплу кришку гробниці. В очах темніє, я знову відчуваю себе як тоді, у дерева Кари. Але тепер мені неприємно доторкатися до поверхні провідника. Мене пересмикує від відрази, а липка темрява оточує немов кокон. І в цьому коконі нічого не чути крім мого нервового дихання. Нічого ... поки не починають лунати тихі, чіткі кроки. Вони все наближаються і наближаються, стаючи голосніше і виразніше. Я мимоволі беруся їх рахувати, як удари грому в дитинстві. Якщо парне число, гроза скоро піде, якщо непарне - бути біді.

Раз ... Два ... Три ... Чотири ... П'ять... Шість ... Сім ... Вісім... Дев'ять…

- Привіт, донечко!