Гвендолін - Олеся Лис
Гвендолін
Холод ... він немов кокон охоплює мене, пробирає до кісток, до самого серця. Тут немає часу, немає початку, немає кінця, немає землі під ногами, немає неба над головою. Тільки самотність. Яка лякає. Тужлива. Приречена.
Я звертаюся в клубочок, підтягуючи ноги до живота, і завмираю. Скільки вже пройшло? Мить? День? Місяць?
Спочатку я навіть намагалася боротися, намагалася знайти вихід. Тільки як знайти вихід там, де його немає?
В голові проносяться сотні, тисячі думок і спогадів. І серце розривається від болю і скорботи. Я ні про що не шкодую, якщо така плата, за те, щоб звільнити свій рід від багатовікового ярма неспокійного мстивого духа, то я готова. Тільки ... тільки мені б ще раз, хоч на мить побачити сонце, море, вкриті вереском пагорби. Обійняти батьків і брата, поцілувати Інгвара. Хоч на мить опинитися поруч з ними, зануритися в хвилі їх любові, відчути тепло і силу, яку вони можуть дати. Може ... тоді не було б так тут тужливо. Я б зібрала ці миті, як дорогоцінні камінчики, склала б їх в скриньку своєї пам'яті і боролася б з безпросвітною темрявою, яка оточила мене, як справжнісінький воїн.
А зірки все падають і падають, як тоді, на дракарі, на пристані Унга... і тільки через хвилину я розумію, що не в моїх спогадах, а тут, на межі. Їх яскраві білі хвостки прокреслюють чорнильну темряву, немов величезні палаючі смуги, вибухають плямами, розростаються вогняними квітами... і наближаються ... наближаються до мене…
– Гвені…
– Гвені...
– Гвені...
Сотні привидів отримують обриси, вони колишуться біля мене. Вони більше не унанде, вони чисті і світлі... душі, які я врятувала....
– Гвені...
– Гвені…
- Не бійся... ми врятуємо ... ми допоможемо... - дзюркотливими голосами дзвенять вони, заповнюючи тишу.
– Допоможемо…
– Допоможемо…
- Допоможемо, нашій Гвені…
А потім серед цих білястих спалахів з'являється Інгвар... його образ сяє яскравіше від усіх зірок, яскравіше безхмарного неба, яскравіше сонця. Або ... мені просто так здається. Схоже, я марю і це фантазії запаленого мозку. Звідки тут взятися вікінгу? Він зараз на своєму острові, серед своєї сім'ї і одноплемінників. І ... можливо ... навіть не згадує про мене.
- Гвені, дівчинко моя, - схиляється до мене плід моєї уяви. Його руки проходяться по моєму волоссю, плечах, дбайливо підхоплюють, змушуючи відчувати себе невагомою пушинкою. - Нам час додому.
- Додому? - ледь ворушу губами. Здається, холод скував кожну клітинку мого змученого тіла.
- Так, додому, - цілує він моє волосся. - Там за тобою вже сумують. Ти залишила нас одних і без тебе спорожніла миза, спорожнів острів, і в серці моєму запанувала порожнеча.
- Ні, відпусти! – починаю відчайдушно опиратися. - Я не хочу бути знову рабинею! Не зможу!
Сльози розмитою пеленою застеляють очі. Як він не розуміє, що я не витримаю жити поруч з ним, коли у нього з'явиться дружина. Спостерігати щовечора, як вони відходять в спільні покої, чути пристрасні стогони за стіною, бачити їх підростаючих дітей...
- У моєму серці тільки ти, дурненька, - сміється вікінг, міцно притискаючи мене до себе. І я розумію, що вигукнула ці слова вголос. - Я кохаю тебе, моя маленька вперто відьмо, і єдині пристрасні стогони, які ти почуєш в наших покоях, будуть твої власні.
Серце пронизує гостра голка, і пекучий біль змушує закипіти отруєну кров. Яскраво-червоні потоки, що біжать по венах, перетворюються в рідке полум'я, розтоплюючи холод квітки смерті, випалюючи пітьму з моєї душі. Кохаю ... Кохаю... Кохаю ... луною звучить в голові, змушуючи руйнуватися стіну сумніву.
– Але... - злякано завмираю. - Але ти говорив, що чоловіки не кохають.
- Я помилявся. Ти навіть камінь змусиш себе покохати, - знову цілує він мене.
Мені хочеться обуритися - я нікого не змушувала себе кохати, нікому не нав'язувала свої почуття! Але в душі розливається солодка слабкість, а думки розбігаються, немов зайці, і єдине чого мені хочеться – це спати.
Привиди прозорими білястими тінями колишуться навколо, вказуючи дорогу назад, цього разу вони - дороговказна нитка…
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно