Гвендолін - Олеся Лис

Я провідник, я вказую шлях, я нитка…

Чоловік намагається вирватися з мого міцного захвату, але це йому не під силу. Наповнена вогнем Кари, я зараз у сто разів сильніше.

Тіло Гіллагана повільно опускається до моїх ніг. Я присідаю біля нього, влаштовуючи голову некроманта у себе на колінах.

- Ти повинен заслужити вибачення. Маннан чекає тебе на службу – тихо кажу. - І може... може, через тисячу років ти знову зустрінеш свою Мелінду.

- Мелінда, - шепочуть його губи. - Вона зрадила мене.

- Вона врятувала тебе, - заперечую. - Подарувала другий шанс, поки твоя душа не згоріла через чорне чаклунство.

- Вже пізно, - криво посміхається Гіллаган. - Я зробив останній гріх.

Його слова чомусь викликають в мені тривожні передчуття. Задушливий клубок підкочує до горла, змусивши нервово ковтнути.

- Що ти зробив? - ледь чутно шепочу, відчуваючи холод у серці.

- Я тебе отруїв квіткою смерті. Тобі немає тепер дороги в світ живих – з останніх сил виштовхує слова Гіллаган. І я з жахом дивлюся, як його тіло повільно перетворюється на попіл на моїх руках, щоб через мить, просочившись крізь пальці, безслідно розвіятися в чорнильній темряві прикордоння.