Гвендолін - Олеся Лис

Тихе спокійне море темною ковдрою розстеляється за бортом, відображаючи в своїх спокійних глибинах яскраві мерехтливі зірки і тонкий серпанок місяця. День, проведений в скорченому вигляді в скрині, дається в знаки. Я з насолодою потягуюся, розминаючи занімілі руки і ноги, і вдихаю свіже морське повітря.

У мене вийшло! Був момент, коли я думала, що план з тріском провалиться, особливо, коли пробираючись по будинку в нічній темряві, ненавмисно натрапила на двох воїнів. Але ті, відверто перебравши, лише подивились на мене нетверезими поглядами і в обіймах один одного потопали далі, волаючи пісні про славні подвиги предків і вихваляючи Уна і Вара, які захищають їх в битвах і набігах. Впевнена, ці остолопи навіть не впізнали мене і, добряче нализавшись, прийняли за парубка. Волосся у мене ще не встигло сильно відрости, а в скрині у Інгвара швидко знайшовся відповідний комплект одягу. Звісно, злегка завеликий, але, мені це тільки в нагоді – мішкувата сорочка і широкі штани чудово приховали жіночні вигини тіла.

Вийти за територію маєтку також не склало труднощів. Святкуючи який вже день, перемогу над унанде мешканці мизи не сильно стежили за брамами – зараз-то боятися нічого. А ось зустрітися на дорозі з Йорун було великою несподіванкою. Відьма немов чатувала саме на мене, стоячи в тіні невеликого деревця, бідно увінчаного дрібним листям і чахлими старими плодами.

Серце завмерло, скуте крижаним жахом. Вірна Інгвару до кінчиків нігтів, чаклунка вже точно знайшла б спосіб повернути мене назад. Стиснувши в страху зуби, щоб не скрикнути від відчаю і розчарування, я зробила крок вперед, готуючись боротися до кінця за право покинути острів Торвальдсонів. Але скрипучий голос старої неймовірно здивував мене.

- Щасливої дороги, дівчинко, - прошепотіла Йорун, осяюючи мене охоронним жестом. - Ти знаєш, що робиш.

Я, ледь не впавши від полегшення в дорожній пил, здивовано застигла, немов статуя, поки відьма, щось бурмочучи собі під ніс, робила дивні нехитрі паси руками.

- Дякую, - прошепотіла помертвілими губами, притиснувши до шалено гри маючого серця долоню.

- Пізніше подякуєш – хитро посміхнулася Йорун і, розвернувшись спиною, почимчикувала в бік своєї хатини на пагорбі.

Мені хотілося їй крикнути навздогін, що це буде неможливо, хотілося сказати, що я більше ніколи не повернуся в країну вікінгів, але час невблаганно підтискав. На горизонті вже почала сріблитися смужка світанку, а мені потрібно було дістатися до дракара поки ще темно.

На причалі було безлюдно і тихо. Скарб вікінги ще ввечері завантажили на борт і розійшлися по домівках, намагаючись провести останню ніч перед відплиттям з рідними і близькими, а самотній вартовий солодко дрімав, привалившись до невеликого стовпа, до якого прив'язують човни. Драккар чорною горою підіймався з води, і, справді, нагадуючи древнє морське чудовисько. На мить серце пропустило удар, а тихий внутрішній голос сверблячим комариком пропищав, що, можливо, варто повернутися назад. Але потужна фігура Комгала, вже виступила з тіні, і я зрозуміла, що назад дороги немає.

- Може, передумаєш, дочко? - стурбовано запитав чоловік, знову сколихуючи сумніви в моїй душі, але я швидко їх придушила.

- Ні, - впевнено похитала головою. - Мене там чекають. Я їм потрібна... Більше ніж тут.

Останні слова обпалили болючою правдою. На острові Торвальдсона я вже все, що могла, зробила, тепер їм дівчисько з острова Ері не потрібно. Йому не потрібно. А жити біля нього з жалю, не про мене. Краще втекти раніше, ніж я побачу це почуття в його очах. Якби він хоч раз, хоч уві сні, маренні або безпам'ятстві сказав, що кохає мене, я, може, і залишилася б... але чоловіки не вміють кохати, – заявив мій вікінг, а це не правда. Знаю, що вміють. Тато, наприклад. Отже, я не змогла в ньому викликати ці почуття, отже, викличе інша. Але я цього, на щастя, вже не побачу.

Скриня виявилася великою, і я зручно в ній вмостилася, лігши на бік і трохи підібгавши ноги. Влаштувалась, як королева, на м'якій ковдрі, яку завчасно постелив відповідальний Комгал. Хоча під кінець дня і вона здавалася мені жорстким каменем, а стегно нило, немов від удару. Перевертатися я боялася. Щоб не привернути шумом до себе увагу екіпажу, доводилося лежати, не рухаючись, навіть дихати через раз.

І ось, нарешті, торгове місто Унг. Команда розбіглась у справах, на дракарі лише кілька воїнів, і то один з них спить на лавці, а двоє сидять на причалі біля корабля, попиваючи ель, і їм не до мене. Тихенько сідаю на палубу і, риючись в мішку з провізією, витягаю сухарик і маленьку в'ялену рибку. Живіт зводить від голоду, але їсти в скрині я теж боялася. Ось всю дорогу або дрімала, або просто лежала, тихо стогнучи від болю і незручного положення.

Зате зараз сну ні в одному оці, і можна на самоті підкріпитися, милуючись нічним морем і надзвичайно яскравими зірками на антрацитовому полотні неба. Через кілька годин світанок, і мені буде час йти на зустріч зі Стампом. Записка від Комгала підбадьорливо поколює через штанину, надійно спочиваючи в кишені. Я б і зараз могла висунутися на пошуки вищезгаданого капітана, але, впевнена, він так само разом зі своїми людьми відпочиває десь у місті, як і екіпаж вікінгів.

Притуляюсь головою до борту дракара і помічаю стрімко падаючу зірку, а за нею ще одну, і ще одну, і ще... Всередині піднімається тремтіння та захоплення, лоскіт завмирає десь у грудях. Я немов дитина, роззявивши від захоплення рот, спостерігаю за зорепадом, поки останній вогник, спалахнувши, не падає на землю, залишаючи після себе яскраву смугу.

Схоже, я все-таки трохи задрімала, бо, коли відкриваю очі, небо вже стає не чорним, а сірим, від води піднімається вогкість і туман, а вартовий на лавці починає неспокійно ворушитися. Не втрачаючи дарма часу, сходжу на берег, відчуваючи, як рвуться невидимі нитки душі, що зв'язали мене зі світом вікінгів. Серце кровоточить, до болю стискаючись в грудях, але я не можу собі дозволити про це думати. Краще зараз, відразу викинути з голови непотрібні думки і спогади, та йти далі, навіки закривши двері в минуле.