Гвендолін - Олеся Лис
Весь день я відчуваю в серці величезну рану, що кровоточить, ниє, не припиняє боліти ні на мить. Я намагаюся відволіктися, зайнятися іншими справами, беручи на себе всі обов'язки, які тільки можна, щоб не думати, не прокручувати в голові розмову, що заподіює настільки нестерпний біль, але вона все одно раз у раз про себе нагадує.
- Тихіше, тихіше, Гвен, - вже ближче до півночі забирає у мене мітлу Ута. - Досить тут чистоту наводити. Дірку протреш. Іди-но ти спати вже.
- Я не втомилася, - хитаю головою і тягну руку до відібраного знаряддя праці. - Мені ще той кут прибрати.
По правді кажучи, я вже там не один раз віником пройшлася, але Ута навряд чи це бачила, у неї самої справ вистачає.
- Еге ж, не втомилася вона. Ледь на ногах тримаєшся! - гнівно вигукує кухарка. - Ти взагалі щось їла сьогодні? Я тебе за столом крім як під час сніданку і не бачила.
- Та щось не хочеться, - ковтаю нудоту, що підступає до горла при одній тільки згадці про їжу.
- Не голодна? – супить брови жінка. - Та тебе хитає всю! Ходімо - поговоримо.
Уперта Ута бере мене під руку і затягуює за стіл. А там, поставивши переді мною миску ще теплого бульйону, що залишився з вечері, сідає навпроти і тихо зітхає.
- Дай вгадаю... - пронизує вона мене проникливим поглядом. - Це все через розмову Санни та Хульди.
Я мовчу, відпиваючи бульйон. Заперечувати очевидне не має сенсу, та й підтверджувати теж.
- Ну що ж ти їх слухаєш? Своєму чоловікові не віриш? - сплескує долонями вона. - Я Інгвара знаю ще підлітком. Не з тих він, хто буде ухилятися від відповіді. Коли б надумав одружитися, то сказав би тобі.
Так то воно так, якщо б рівною собі мене вважав. А поки я від нього лише накази і чую. Так як мені довіряти? Але цього я вголос, звичайно, не кажу. Ні до чого ображати добру жінку та її сліпу віру в совість нахабного варвара. Хоча в словах Ути є певний сенс. Бігти, навіть не поговоривши, це просто дурість. Інгвара варто таки дочекатися і переконатися на власні очі, чого варті його слова.
- Він не мій чоловік, - все ж не витримую, і таки хоч у чомусь заперечую куховарці.
- А як же... не твій, - хмикає вона у відповідь. - Вирушай-но ти спати, Гвені. Ранок вечора буде мудрішим…
Покірно киваю, після гарячого супу дійсно очі злипаються, а по тілу розливається слабкість, і вирушаю в ліжко.
Без Інгвара кімната, як це не дивно, здається порожньою і незатишною. Квапливо роздягаюся, складаючи одяг на лавку і, залишившись в тонкій нижній сорочці, пірнаю під ковдру. Сон приходить миттєво, як ніби тільки й чекав, коли моя голова торкнеться подушки.
***
Крипта під Кінлохом все так же вселяє в мене відчуття остраху, хоч я тут не вперше. Потріскані стіни, безліч галерей і проходів, ніші, в яких лежать останки покійних – все саме таке ж, яким я його і запам'ятала. Тільки що я тут роблю, адже я повинна бути за багато миль від рідних місць?
Притискаю долоню до холодного вологого каменю стіни, відчуваючи під пальцями звичну жорсткість матеріалу, маленькі зазубринки і тріщинки, крапельки води, що виступили на їх поверхні. Занадто реалістично для сну. Просто вражаюче реалістично.
- Добрий день, Гвені, - тихий голос духа-хранителя дзюрчить дзвінким струмочком, відволікаючи мене від споглядання місцевості. Колись вона була людиною, колись її звали Айне. Тепер же її призначення стежити за тим, щоб Гіллаган не повстав, як це сталося близько двадцяти років тому.
- Добрий день, вам, хранителько, - здивовано киваю у відповідь. - Як я сюди потрапила?
Я знову беруся вертіти головою, розглядаючи стіни і саркофаги навколо мене.
- Це я тебе покликала Гвені – шепоче дух. Тільки від шепоту цього чомусь стає зовсім не по собі. - Нам потрібна твоя допомога!
У цей момент підлога під ногами здригається, а по сірій кам'яній стіні біжать нові тріщини. Кілька саркофагів падають на землю і розкриваються, показуючи на світ останки, заховані там. Кістляві зотлілі кінцівки, загорнуті в колись білий саван, вислизають назовні.
– Поквапся, Гвені! Зовсім мало часу залишилося, - виблискує очима хранителька, обводячи поглядом моторошну картину навколо нас. - Кінлох може загинути!
Останні слова заглушає гомін, що котиться галереями крипти. По землі під ногами біжить змійка розколу, кам'яна підлога кришиться, немов сухий коржик. Я роблю крок до стіни, але не встигаю, розлом разюче швидко розширюється, і я падаю вниз.
А через секунду схоплююся з ліжка... це всього лише сон... моторошний... страшний... і до жаху правдоподібний...
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно