Гвендолін - Олеся Лис

- Так все-таки, як Сван? - повторюю раніше поставлене запитання, виринаючи з виру спогадів.

- Кепсько – відводить очі відьма. - Але ми всі за нього молимося.

Провина знову чорною гадюкою стискає моє серце. Я опускаю вії, намагаючись стримати сльози, але кілька гарячих крапель все одно падають на мої складені поверх ковдри руки.

- Я теж буду молитися, - тихо обіцяю, не знаючи, що ще можу сказати.

Ох, якби ж у мене був мамин дар, якби я вміла лікувати і повертати душі помираючим. Напевно мені так на роду написано нести всім оточуючим смерть.

- Не засмучуйся, Гвені, - гладить мене по волоссю Йорун. - На все воля богів. Ми не в силах змінити свою долю.

Її словам не хочеться вірити, бути іграшкою в руках бездушного фатуму і проживати своє життя за вказівкою для мене страшно, незрозуміло і бридко.

Погляд старої ще кілька секунд свердлить мене, а потім вона піднімається і, скрипнувши дверима, йде, залишаючи мене наодинці зі своїми думками.

Коли двері скриплять вдруге, я навіть не піднімаю погляд, гадаючи, що це повернулася відьма, але я помиляюся. На краєчок ліжка сідає Інгвар.

Мені чомусь стає ніяково і трохи лячно. Немов якась невідома сила тримає мій погляд опущеним, і я не в силах навіть краєчком ока поглянути на чоловіка.

- Це правда? - зрештою, знаходжу в собі сили запитати найголовніше для мене.

- Що правда? - незворушно перепитує вікінг.

Невже не здогадується? Обережно дивлюся з-під вій. Вікінг сидить до мене боком, склавши руки на колінах і свердлячи похмурим поглядом стіну.

- Я тепер вільна? - пересохлими від хвилювання губами, уточнюю питання.

На мить мені здається, що там, на пагорбі біля дерева Кати, це мені почулося. І я все ще безправна рабиня, іграшка для утіх, яка не здатна сама відповідати за своє життя.

- Я завжди тримаю своє слово, Гвендолін. Що змусило тебе в ньому засумніватися? - піднімає брови чоловік, нарешті, повернувшись до мене.

– Нічого, – качаю головою.

Чому він на мене так дивиться? Чому його погляд такий напружений? Вдивляюся в знайомі риси і нічого не бачу. Його почуття для мене знову закриті, немов і не було між нами тієї близькості. Немов вона для нього не мала ніякого значення. Тільки я, як дурна курка, буденним речам надала занадто цінну роль. Чи не тому він мене так легко відпустив? Стає настільки боляче, що на мить перехоплює подих.

- Якщо я вільна, - обережно починаю. - То я можу повернутися додому?

Серце пропускає удар, поки чекаю відповіді, а Інгвар, як на зло, з нею не поспішає, я лише бачу, як на його щоках грають жовна.

- Так я можу? - ледь чутно повторюю питання.

Вогонь, що спалахнув в його очах, негайно ж гасне.

- Що чекає тебе вдома, Гвендолін? Хто? - Хрипко питає він. Рука чоловіка смикається, немов він хоче до мене доторкнутися, але в останній момент стримується.

- Мама, тато, брат, - тихо перераховую. - Мої люди. Мій замок. Від мене залежить їхнє життя.

- Чому від тебе? - схиляє голову набік вікінг. - Ти всього лише жінка... це чоловік повинен відповідати за життя своїх людей, а не…

- Безмозка баба, ти хотів сказати? - у грудях закипає отруйною хвилею гнів.

– Я не це хотів сказати, - цідить крізь зуби чоловік. - Тобі прекрасно відомо, що безмозкою бабою я тебе не вважаю!

- А ким, Інгваре? Хто я для тебе? – скрикую у відчаї. - Хто? Іграшка? Наложниця? Річ? Хто?

Від кожного мого скрику я бачу, як смикається у нього щока, немов чергове слово, яке я в розпачі вимовляю, б'є його ляпасом. Зрештою, він не витримує і простягає до мене руки. У перший момент я злякано відсахуюсь, але Ігнвар, схопивши мене, просто пересаджує на свої коліна і міцно притискає до грудей.

- Ти помиляєшся, - його губи доторкаються до мого чола, настільки легко і невагомо, що я невпевнена, чи не здалося мені це.

- А хто? Я не кохана. Не дружина. Тоді хто? - горло здавлює від хвилювання.

- Чоловіки не вміють кохати – хитає головою вікінг. - Це жіночі дурниці.

Ці слова завдають неймовірного болю. Я починаю битися у нього в руках, намагаючись вирватися з їх задушливого кокона, але він тільки притискає мене до себе сильніше.

- Чоловіки не вміють кохати, - продовжує Інгвар. - Але коли я дивлюся на тебе, у мене всередині немов стискається туга пружина. Я відчуваю, що ти створена для мене, що я не можу дозволити тобі належати іншому.

- А собі? Ти дозволиш мені належати собі – Хрипко запитую. У грудях немов утворилась чорна діра, що смикається і болить. А на що я сподівалася? На кохання до гробової дошки, балади про любов та квіти, на вірність і довіру? Дурна-дурна Гвен…

- Якщо це не заподіє тобі шкоди, - видихає мені у волосся вікінг, мабуть, згадуючи нещодавні події.

- Мені потрібно повернутися додому, - знову повторюю, намагаючись не помічати, як ниє серце.

- Чому? Розкажи мені, що тебе кличе туди? - тихо просить Інгвар, не наказує, а просить.

І я, подумавши, погоджуюся. Час вже розповісти правду про те, в чому моє призначення.

- Багато років тому мій предок, Гіллаган О'Ші, робив жахливі речі – починаю я розповідь. - Він був справжнім чудовиськом, для якого життя людей не коштувало і пенса. Його криваві експерименти зупинили, запечатавши тіло і душу в кам'яний саркофаг в крипті замку, а охороняти неупокоєний дух закликали хранителя, – легенда, неодноразово почута в дитинстві, ллється з моїх вуст, як наспів. - З часом, заклинання, що утримують Гіллагана, послабились і почали руйнуватися. Мої батьки відновили їх, але щоб позбутися від примари назавжди, потрібно його душу відправити до Манана. Я Тог Анем, єдина, хто може це зробити, - піднімаю погляд і вдивляюся в ясні, як літнє небо, очі вікінга. - Мені потрібно додому ... Ти ... ти відпустиш мене?

Моє запитання повисає в повітрі, немов занесений над головою меч. Я, затамувавши подих, чекаю відповіді, нерозумно сподіваючись, сама не знаю на що. Його рука піднімається, прибирає, пасмо волосся, що впало мені на очі, ласкаво проводить по щоці…