Гвендолін - Олеся Лис

Розділ 45

Інгвар

Немов від поштовху розплющую очі, спершу навіть не зрозумівши, що мене розбудило. Але відсутність звичного поруч теплого жіночого тіла миттю розставляє все по місцях. Сумнівів у тому, куди поділася моя норовлива рабиня, немає зовсім. Лють засліплює мене, руки мимоволі стискають лляне простирадло, а з горла виривається приглушений рик.

Що ж, сподіваюся, вона не встигла занадто далеко втекти, і я зможу її наздогнати перш, ніж вона накоїть дурниць.

Схоплююся з ліжка і, накинувши одяг і схопивши меч, вибігаю з кімнати. Розбудивши кількох найвірніших воїнів, вирушаю на переслідування навіженої полонянки.

Це дівчисько знову обвело мене навколо пальця, маленька вперта відьма. Моя відьма! Яка повинна мене слухатися. Адже я чоловік, її господар, хіба ні? Хіба не повинна жінка в усьому слухатися чоловіка? Хіба не повинна вона коритися його словам? Я ж говорив їй, що забороняю проводити обряд? Говорив!

Але Гвен, як завжди, вирішила по-своєму. Була б на її місці інша дівчина, я б миттю придумав для неї покарання, змусив би пошкодувати про свої вчинки. Ні, бити б я нікого не став, не гарно чоловікові піднімати руку на слабке створіння. Є більш прийнятні способи. Можна було б відправити чистити свинарник, або... збирати ягоди гойди, які нестерпно смердять, але варто їх зварити в меду – немає кращих ласощів на всьому північному острові.

Але чомусь коли ця маленька відьма дивиться на мене своїми аквамариновими очима, у мене немов стискається щось в грудях, і я розумію, що не можу змусити її страждати. Але зараз.... Зараз у мене руки просто сверблять їй показати, хто тут господар. Та так, щоб вона сісти потім не могла б ще тиждень.

Що робиться в голові у цієї норовливої відьми? Невже вона не розуміє, що впоратися з унанде їй не під силу? Ця самовпевнена дівчина не думає ні про мене, ні про себе.

Розум мені підказує, що ритуал, як і належить, повинен проводитися в капищі перед ликами всіх пресвітлих богів, але якась невідома сила буквально тягне мене в бік дерева Кати.

Різко зупиняюся, застигнувши в нерішучості. Помилка може коштувати життя моїй нестерпній відьмі.

- Інгваре? - здивовано піднімає брови Сван.

Я качаю головою і, вперше з тих пір, як увійшов у дорослий вік, слухаю своє серце, а не голос розуму, повертаючи до вівтаря богині кохання.

Мої люди, звикнувши мені довіряти, не задають зайвих питань, і слідують за мною.

У тому, що я не помилився, стає помітно здалеку.

Самотня тоненька дівоча фігурка в оточенні безлічі моторошних тварюк відразу притягує погляд. У серці ніби врізається обпікаюче-холодний уламок льоду, заморожуючи все всередині. Я немов і сам перетворююся в крижану брилу, не в силах зробити і кроку. Виникає побоювання, що як тільки унанде відчують в нас загрозу – зараз же накинуться на тендітну постать, яка так безстрашно погодилася їм допомогти.

Але немертві і не думають нападати. Вони, з'єднавшись руками, створюють навколо Гвен дивну лякаючу мережу, найближчі «ланки» якої притискаються долонями до тіла Гвен.

Гнів закипає в грудях, я вже готовий кинутися на них, розкидаючи всіх на своєму шляху, головне дістатися до своєї відьми, до своєї Гвен, схопити в обійми і забрати з цього страшного місця навіть ціною власного життя.

Рука звично стискає меч, я відчуваю, як напружуються м'язи на плечах, передчуваючи майбутню сутичку. А потім моє серце обривається…

- Гарм тебе роздери! - хрипить десь поруч Сван.

Я ж очей не можу відвести від маленької відьми. Її немов пронизує сліпуче білий промінь, що виходить прямо з-під землі, з самого царства бога смерті Сепа. Він проходить крізь її тіло, спрямовуючись прямо в нічне зоряне небо. Дівчина палає, і поступово поруч з нею починають світитися застиглі статуями унанде. Світло йде по ланцюжку, охоплюючи все більше і більше ланок, немов дощова вода заповнює пересохлі русла річок. Прямо на моїх очах тіла немертвих починають розсипатися прахом, а їх душі, очищаючись в потоці божественного вогню, піднімаються в небо.

І це все моя дівчинка, моя Гвен! Тендітна ... Ніжна... Чесна... Самовіддана ... але чим їй доведеться платити за свою доброту? Життям? Душею? Я не можу цього дозволити.

- Інгваре, у нас проблеми! - чую я стурбований голос Бригера.

- Я бачу, - ціджу крізь зуби, прикидаючи, як би припинити ритуал, при цьому не нашкодивши Гвен.

- Ні, не ці, - заперечно хитає головою старий вояка і вказує кудись за наші спини.

Різко повертаюся і міцно стискаю рукоятку меча.

- Ось значить як?

Хто б сумнівався, що злісні близнюки Кат і Ката так легко відпустять тих, хто століттями збирав для них душі. Діти бога смерті закликали собі в допомогу своїх вихованців, жителів підземного царства, його незмінних охоронців – чотириоких псів смерті – гармів.

- Гарм тебе роздери, - за звичкою знову лається Сван, але його плескає по плечу Бригер.

- Сплюнь! - фиркає він. – Вистоїмо. Нам потрібно їх затримати, поки Гвен не закінчить.

Я дістаю з халяви чобота сакс, відчуваючи, як зручно лягає в долоню жорстка рукоятка кинджалу.

- Їх близько двадцяти... впораємося – швидко оцінюю кількість супротивників. - Але це поки... головне не підпускайте їх до шиї. Укус гарма отруйний. Якщо отрута потрапить в основний кровотік – не переливки нам.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно