Чому мовчав телефон - Полонський Радій

Лише трохи образило, що дядько так зневажливо сказав про наш вірш — "побрехеньки". Воно й справді було безглуздо, але ж як смішно!

Студент Гриша скривився так, наче його примусили жувати лимон без цукру. Він сказав:

— І не соромно вам, хлопці, отакі дурниці по людях носити! Вже ж така нісенітниця, така нікчемність, що жалко отого паперу, на якому воно написано!.. Порвіть і нікому не показуйте!

Ми мовчки повернулися і вийшли з Гришиної кімнати.

— Це виходить за межі... — сказав Руслан.

Дивно, але "гарна повість про героя Бандура" не знайшла схвалення навіть у наших рідних. Русланова мама з докором мовила:

— Ой хлопці-хлопці, коли ви вже розуму наберетесь... Один тільки Сергій із заздрістю зітхнув:

— Нічого собі віршик.

Сумним був для нас той вечір. Ми сиділи поруч на дивані і мовчали. Час від часу брали папірець і перечитували вірш. І нам ставало ще сумніше. Потім Руслан вже, мабуть, удвадцяте перечитав вірш і з невимовною нудьгою сказав:

— От смішний!.. Все ж таки це у нас вийшло дуже смішно...

Після цього ми через силу засміялися.

— Ха, ха, ха, ха, — сказав Руслан.

— Ги, — додав я.

Отже, нас дорослі не зрозуміли. Один тільки дядько Степан поставився до нас чуйно.

— Може й справді випустимо "Домашній Крокодил"? — сказав я.

— Треба спробувати.

— А про що він буде?

— Ну, про всякі недоліки. Он на вашому поверсі на дверях дзвінок зіпсувався, і тепер усі грюкають у двері кулаками.

— Хто як, — зауважив я. — Я грюкаю ногами

— Ну, ногами ще нічого. Тільки дорослі тобі ногами не грюкатимуть. От вони і збивають кулаки. Потім ще я чув, як наші тут скаржились: знов у ванній на підлозі налито, зайти не можна.

— Так, — погодився я, — і про це можна в "Крокодил" написати. Я б поробив малюнки.

— І віршами б попідписували.

— А тобі хочеться складати вірші? Руслан трохи подумав.

— Ні, щось не хочеться, — нарешті відповів він.

— І мені вже перехотілося. А коли знову захочемо, підемо до дядька Степана і зробимо "Домашній Крокодил". Добре?

— Ні, краще підемо до нього завтра. Щоб він не думав, що як корисна робота, так ми від неї тікаємо. Складемо з ним план. Потім ти поробиш малюнки. А за цей час нам, може, знову вірші складати захочеться.

Я погодився. І наступного дня ми пішли до дядька Степана обговорювати план гумористичної стінгазети.

НА ВУЛИЦІ

Той громадянин був високий і худий. В руках він тримав розкішний шкіряний портфель. Голову його прикрашав коричневий капелюх, легкий плащ з піднятим коміром був застебнутий на всі ґудзики.

Громадянин рухався повільно, озираючись на всі боки. А ми стояли біля парадних дверей свого будинку. От він підійшов до нас, швидко оглянув усіх трьох і запитав:

— Це, мабуть, будинок номер сімнадцять?

— Ні, — відказали ми, — сімнадцятий он той, ви його пройшли.

— Дякую... — буркнув громадянин. Він розстебнув свій портфель, витяг звідти якийсь папірець, подивився в нього і сказав сам до себе: — Угу... Отже, п'ятнадцятий — через

ДІМ..;

Повернувся і пішов.

Ми перезирнулися. Зовнішній вигляд громадянина нам не сподобався. Його поведінка теж.

Руслан кивнув головою, і ми обережно рушили слідом за невідомим.

— Ніякий йому сімнадцятий не потрібний... — прошепотів Сергій.

Руслан багатозначно притис пальця до губ.

Громадянин і справді пройшов, повз сімнадцятий. Потім озирнувся на нього. Ми кинулися вбік і причаїлися за стовбурами дерев.

Невідомий дійшов до п'ятнадцятого, якусь мить вагався біля нього, потім зник за дверима.

— Він нас помітив і зайшов туди, щоб ми чого не подумали, — сказав я.

— Він спочатку питав сімнадцятий, а подався у п'ятнадцятий... От побачиш, зараз вийде! — промовив Сергій.

А Руслан знову притис пальця до губ.

Ми сховалися за кущами і звідти вели спостереження. І всі

5*

67

троє мало не скрикнули, коли невідомий за хвилину з'явився на вулиці. Він знову завагався, потім перейшов на другий бік і повільно рушив далі.

— Шпигун... Тепер вже точно... — прошепотів Сергій.

— Вперед... — рішуче кинув Руслан.

Ховаючись за стовбурами, ми рухалися за невідомим. А той спинився, розстебнув плащ і поліз у кишеню за цигарками. Під полою на тоненькому ремінці висів фотоапарат. Ми зблідли від хвилювання. Вже не було ніяких сумнівів — нам випало

зловити небезпечного шпигуна!

— Серьожко, — тоном наказу мовив Руслан, — перебігай на той бік і перелазь через паркан. Поза парканом переженеш його і будеш стежити від рогу. Щоб його оточити. Одна голова добре, а три краще! — хтозна-чому додав він.

— А ви з Валькою тим часом не зводьте очей, — теж тоном наказу кинув Сергій. — Головне — не впустити!

— Ну, швиденько! — сказав і я тоном наказу. Сергій миттю перебіг вулицю і зник за парканом.

У наступні кілька хвилин не сталося нічого цікавого. Невідомий ішов вулицею, ми — за ним. Та ось в далині, на розі, з'явилася постать міліціонера. Громадянин раптом спинився і знову поліз у портфель. Ми напружено завмерли. Невже він почув за парканом Сергія? Але невідомий витяг клаптик паперу, подивився на нього і пішов далі.

— З планом звіряється... — прошепотів я. Руслан сказав:

— Це ясно. А коли він біля нашого дому розкривав портфель, там щось блиснуло. Мабуть, зброя. Пістолет

— Та зброю він носить в кишені, — не погодився я. — Де це ти бачив, щоб шпигуни носили зброю в портфелі!

Руслану нічим було крити, бо такого і справді зроду не бачив. А тому він ще раз притис пальця до губ.

Ми наближалися до рогу, коли почули:

— Хлопці! Є новини!

Над парканом, між вітами дерев, з'явилася Сергієва голова. Ми перебігли дорогу.

— Розповідай, — швидко промовив Руслан, — а ми стоятимем, наче ти й не до нас.

І він став байдуже дивитися на протилежний бік і колупатися в носі. Мені теж нічого не зоставалося, як запустити палець у ніздрю.

Сергій тим часом розповідав:

— Він став якраз отут, де ви стоїте, а я з-за паркану вистромив голову і все бачив. Знаєте, що було написано на папірці? "Електротехнічний інститут". І якась адреса. Зрозуміли? А питав сімнадцятий...

— Кінчаймо з ним! — рішуче промовив Руслан. — Від нас, брате, не втечеш.

— Не на тих напав!.. — додав я.

Сергій зник. Він продовжував переслідування за парканом. А ми, як і раніше, пішли вулицею. Невідомий вже майже до-сяг рогу і от-от мав зникнути за будинком. На розі походжав міліціонер.

— Час настав! — вигукнув Руслан. — Біжи до міліціонера, а я стежитиму за шпигуном. Вперед!

Я кинувся вперед, але відразу ж уповільнив ходу. Справа в тому, що невідомий сам підходив до міліціонера.

Ми разом спинилися одне біля одного — я, міліціонер і громадянин. Ззаду до мене наблизився Руслан. На нас обох не звернули уваги.

— Пробачте, ше раз вас потурбую, — промовив невідомий. — Знайшов-таки п'ятнадцятий, через труднощі, але знайшов...

— Так, у нас з таблицями на будинках не гаразд, — чемно погодився міліціонер.—Мабуть, нема вдома?

— Така, розумієте, прикрість: не застав! Це ж мене приятель просив. Передай, каже, моїй дружині подарунок. А тепер у мене за годину відходить поїзд, а вона, розумієте, на роботі!

— Не пощастило, — зітхнув міліціонер. — І робота, мабуть, далеко...

— Вона викладає в електротехнічному інституті,— сказав невідомий.— Чи не скажете — далеко це?

— О, так тоді вам пощастило! Це зовсім близько,.пройдете тільки квартал.

І зраділий міліціонер детально пояснив громадянину, як знайти інститут.

"У нього фотоапарат! — хапався я за останню надію. — Міліціонер цього не знає!.."

Як на те, невідомий знову відгорнув полу плаща і витяг з кишені цигарку. Фотоапарат висів у нього на боці, просто перед очима міліціонера. Той з повагою глянув на жовтий футляр.

Невідомий простяг цигарки:

— Запалюйте, товаришу.

— Дякую, але я на посту. Бажаю успіху! — міліціонер віддав честь і відійшов.

Громадянин у плащі попрямував своїм шляхом. До нас під біг Сергій.

— Що? — стривожено запитав він.

— Це такий шпигун, як тьотя Клава парашутистка, — сказав Руслан.

Ми згадали нашу сусідку, гладку тьотю Клаву, і розсміялися.

— А це точно? — допитувався Сергій. Він був дуже розчарований.

Руслан пояснив:

— Він знає цього міліціонера. —Приїхав до дружини свого знайомого; йому одна година лишилася до поїзда. Поніс в інститут подарунок.

— Знайомому?

— Дружині.

— Ти ж казав — знайомому.

— Що — знайомому?

— Залишилася година до поїзда.

— Йому, цьому дядькові, а не знайомому!..

— Тю! А знайомому?

— Звідки я знаю, що знайомому! Чого— ти причепився з своїм знайомим!

— Чого це він мій знайомий? Я не знаю, чий він знайомий. Сам казав: знайомому дружини. Слухай, а чия це дружина?

— Чия, чия!.. Знайомого дружина!

— Ну ти ж і заплутався! А чого ж цей дядько шукає інститут?

— Бо там у нього знайомий дружини, я ж тобі сказав! Тьфу — не знайомий дружини, а жінка знайомого.

— Міліціонера?

— Якого міліціонера? Де ти бачив жінку міліціонера?

— Не жінка міліціонера, а його знайомий!

Обидва страшенно галасували. Поки вони розбиралися з дружиною, знайомим і міліціонером, я помирав од сміху.

Потім ми повернули додому. Роздумуючи про невдалий подвиг, пройшли повз наш будинок і крутою вуличкою почали спускатися на Журавлівку. Сергій спитав:

— Куди це нас понесло?

— А тобі не однаково? — насмішкувато відповів Руслан. — Може, на Журавлівці спіймаємо ще одного шпигуна!

Шпигуна ми не зустріли, та все ж надибали на цікаву річ.

Посеред вузької вулички, якою ми йшли, утворилося провалля. Звідки воно там узялося — хтозна. Цією вуличкою в дощ стікало багато води, і вона, мабуть, вимила з-під бруку грунт. І от брук провалився у велику яму. Краї у неї були нерівні, поточені водою, а глибоко на дні лежала купа змішаного з глиною каміння.

Біля ями юрмилися люди. Десь знизу сюди поспішав міліціонер. Трохи постояли і ми.

Потім рушили додому. Тут і сталося.

Вгорі з'явився вантажний автомобіль і досить жваво побіг униз, нам назустріч.

— Він впаде в яму! — гукнув Сергій і кинувся на брук. За ним кинулися і ми з Русланом. Загородивши машині дорогу, щосили розмахували руками і кричали: "Стійте! СтійтеЬ

Грузовик загальмував. З кабіни визирнув білявий шофер. Я гадав, що він на нас розсердиться. А він, навпаки, навіть посміхався.

— Ну, що таке, піонерія?

— Дядю, там яма на всю вулицю! — закричав Сергій.

— Проїзду ніякого! — додав Руслан.

— Навіть обидва тротуари з боків трохи обвалилися! — подав голос і я.

— Така велика яма?

— Та здоровенна! — Сергій хотів сам розмовляти з шофером.