Чому мовчав телефон - Полонський Радій

Аж кричати хочеться.

І от в коридорі не стало світла. А саме перед цим я прочитав книжку "Хатина дядька Тома". Там був малюнок: до ліжка плантатора Легрі наближається привид. І підписано: "Легрі помітив, що до його ліжка посувається щось біле..."

У темряві оце "біле" відразу стало за моєю спиною. Я щодуху побіг, але воно не відставало, а все наближалось і схилялося наді мною, обдаючи холодом. В голові вогненним вітряком крутилося: "Легрі помітив, що^ до його ліжка..."

Бац! "Біле" розмахнулося та як вдарить!..

Це я в темряві наскочив на одвірок біля нашої "конференц-зали". Забив лоба і коліно. Та найголовніше — об двері надламав кінчик зуба. Так на все життя він і залишився щербатий.

Я вбіг до кімнати. На столі стояла запалена свічка.

— Чого ти біжиш, як на пожежу? — спитали мене.

— Легрі...

— Що?

— Що, що! Темно. Я зуб зламав. Налетів на двері.

— А ти не бігай, коли нічого не видно. Де зламав? Покажи.

Мені було соромно за себе, що я такий боягуз, і за Руслана,

який так грубо поводиться з товаришами. Лежачи в ліжку, я все ще думав: образитися чи ні? Та раптом придумав, що треба робити, і аж засміявся. Мама зауважила:

— Валькові приснилося щось веселе.

Наступного дня я взяв у Марійки прозорого паперу — він називається калькою, — зробив з нього довгу стрічку і на ній намалював різні смішні речі. Фарбами і олівцями.

Ввечері ми з Русланом заходилися майструвати проекційну трубку. Вона мала складатися з двох частин. Одна з них повинна була легко входити у другу.

Вужчу частину зробили з круглого пеналу. З ширшою довелося важче. Спочатку ми її згорнули з картону, склеїли, а вона розійшлася. Тоді склеїли ще раз, скріпили мотузком і так тримали, аж поки клей не засох. Але трубка чомусь вийшла вужчою, ніж треба, і взагалі кривою.

Тоді ми у два шари обгорнули пенал картоном, склеїли і зверху обв'язали. Півгодини сохла ця кругла лялечка. А коли ми зняли мотузок, то одержали прекрасну трубку: вона зсувалася і розсувалася, як треба.

Ширшим кінцем приладнали її до ящика, а у вужчий вставили об'єктив від фотоапарата.

Працювали ми напружено. Руслан співав "Смейся, пая-ац!..", а я співав "Ой за гаєм, гаєм". Сьогодні Руслан не грубіянив і взагалі мало розмовляв. Навіть приказував:

— Я не люблю зайвих розмов. Я людина справи.

Це, мабуть, у нього знову була така гра.

Ми вкрутили до патрона лампу. Руслан обтрусив руки, наче від пороху, і промовив:

— Готово! Ану', механік, негайно біжи по малюнки!

— А вони у мене в кишені.

— Чого ж мовчав? Показуй! —— Та давай відразу крізь

ліхтар. Цікавіше буде.

2*

19

— Вашими вустами, механік, глаголить... як його... щось там глаголить. Пробуймо!

Ми згасили світло і увімкнули ліхтар. Скерували промінь па білі двері. На них засяяв великий світловий квадрат.

— Громадяни! — закричав Руслан. — Починається кошмарна кіновистава, складена Валентином Валентино! Увага!

Я вставив паперову стрічку у рамку, і ось на екрані з'явилися кольорові плями. Руслан почав збільшувати довжину трубки. Екран трохи зменшився. Зате плями почали густішати, набирати чітких обрисів і перетворилися на велику червоно-білу корову. На один її ріг був настромлений капелюх, а хвіст був прикрашений шийним зеленим бантом.

— Дивіться, дивіться, громадяни! — кричав Руслан. — Тільки раз у житті вам показують таку божестссппу корову!

Я пересунув стрічку, і на екрані з'явився наш двірник. Він розмахував мітлою, а у мітли теж було обличчя, і вона дивилася на двірника зі страхом і благанням. Руслан радісно засміявся, потім почав так реготати, що забув крикнути своє "громадяни".

Ми подивилися автомобіль, який мчав на трьох колесах. Замість четвертого у нього стирчала милиця.

— Ура Валентину Валентино! — гукнув Руслан. — Ах, шо за малюнки!

Після автомобіля я показав самого себе, потім Сергія.

І нарешті на екрані з'явився Руслан. На голові у нього був кашкет, у руці — портфель. А сам він був одягнений у звірячі шкури і високо задирав носа. Обличчя мав розлючене, з роззявленого рота виривалася хмарка з написом: "Ненормальний!!! Ушивайся!!!"

Цей кадр ми дивилися мовчки. Я чекав, що Руслан зараз образиться і почне грубіянити ще більше, але він нічого не сказав.

— Ну — все? — запитав я.

— Все, — неголосно відповів Руслан.

Я вийняв з ліхтаря папірець і ввімкнув світло. Спитав:

— Будемо скликати публіку?

— Ага, — відповів Руслан і так на мене глянув, наче хотів щось додати, та передумав.

— А може, відірвати останній малюнок?

— Ну, відірви... — неголосно сказав Руслан.

Тоді я відрізав від стрічки зображення дикуна з портфелем і порвав його.

Руслан пожвавішав:

— Слухай, а як здорово ліхтар працює! Га? Це ж ми його зробили всього за два вечори! І з чого? З старого ящика! Ні, ми

все ж таки вміємо працювати!

Русла новим рідним і Сергію дуже сподобалися і ліхтар, і малюнки. Особливо радів Сергій.

Я повертався додому. На душі було приємно. І в ці хвилини в будинку знов згасло світло, і тьотя Клава десь на другому поверсі вигукнула: "Це неподобство! Ко-

ли вже воно перестане перегорати!.." А я йшов собі темним довгим коридором і радів, що ми встигли показати свій ліхтар раніше, ніж перегоріла пробка.

ЧОМУ МОВЧАВ ТЕЛЕФОН

Прийшов до мене Сергій та й каже:

— Валько, давай зробимо собі тел-ефон.

— Можна, — кажу. — А як?

— Дуже просто. Отут у книжці все написано.

Почав я читати Сергіеву книжку. А він дуже нетерплячий — усе смикає мене за рукав:

— Ну, прочитав? Тю, як повільно, читати не вміє! Дай краще я.

— Чого ти кричиш, Серьожко? — відказав я. — Чи ти гадаєш, що тільки ти вмієш читати? Дуже смішно, коли люди так думають.

І навіть трішечки засміявся.

У книжці було написано, що влаштувати польовий телефон зовсім не важко. Для цього треба протягти дріт, а до нього з обох боків приєднати звичайні радіонавушники. Шнур на тих навушниках розділяють надвоє, один кінець приєднують до дроту, а другий закопують у землю.

Оце і все. Розмовляти треба у навушники і слухати через них. Як заговориш — потече тим дротом слабенький електричний струм. І тоді на другому кінці почують твій голос.

— А де ми його робитимемо? У дворі? — спитав я.

— Тю,, у дворі!.. — закричав Сергій. — У дворі і без того чути! Краще проведемо з твоєї кімнати у мою та й будемо собі балакати.

— Може й до Руслана проведемо? Сергій махнув рукою:

— Ні, ми з ним посварилися.

— Давно?

— Сьогодні.

— Чого?

— Та, знаєш, він який!.. Почали з ним грати у шахи. Потім я розхотів. Так він як розкричиться: з тобою грати не можна, я тебе знати не хочу!.. І пішов додому. Задається.

— Ти ж, мабуть, програвав?

— Чо там програвав! Просто розхотілося. Буває ж таке: хочеться, хочеться, а як почнеш грати — розхочеться і край. У мене ще був король і пішка.

— А у нього?

— Та якісь погані дві тури і королева... Подумаєш, королева! Задається.

Я ще не дуже розумівся на шахах. Із співчуттям глянув на Сергія:

— Помиритесь. Все-таки йому без телефона теж погано. Та й я з ним не сварився.

— Нічого, ще посваришся, — сказав Сергій. — А телефон йому поставимо, коли я з ним помирюсь. Бо як же інакше?

— Так, — зітхнув я,—інакше тут нічого не вдієш...

Навушники у нас були. У той час, понад двадцять років тому, радіоприймачі ще вважалися дивиною, а репродуктори в нашому будинку тільки-но з'явилися. Раніше люди слухали радіо через навушники. Надінуть їх на голову, сидять і слухають, а іншим нічого не чути. Коли у пас вдома встановили радіорепродуктори, навушники подарували нам.

У мешканця другого поверху студента Гриші ми з Сергієм позичили моток тонкого мідного дроту. Та й заходилися.., Протягли дріт через весь другий поверх, звісили його зі сходів і знову потягли підлогою через весь коридор. Півдня клопоталися. А Руслан ходив слідом за нами і приказував:

— Однаково нічого не вийде. От побачите.

Це йому просто було завидно. Завжди у нас верховодив, а тепер лишився осторонь. Та що ж я міг зробити, коли вони посварилися, а я у шахах нічого не розумів!

В коридорах наших було чимало дверей, за кожними дверима жили люди. Жили вони між собою дружно і на нас, школярів, майже ніколи не гримали. От і цього разу сусіди весь час за дріт ногами чіплялися, але терпіли. Один тільки дядько Трохим почав було бурчати, так йому тьотя Клава дала відсіч. Вона була дуже гладка і така добра, що аж сяяла. Вона сказала:

— А, по-вашому, краще, щоб діти шибки били? Чи одне одного?

Скінчили ми свою роботу, розійшлися по кімнатах і почали кричати у навушники: "Алло! Алло!" І кожен з нас чув тільки себе самого, бо телефон, звичайно, не працював.

Зійшлися ми з Сергієм на площадці між двома поверхами та й стали міркувати: що це за пригода з нашим телефоном? А Руслан стояв нагорі і приказував:

— А я знаю. Тільки не скажу. Тут я згадав:

■— Серьожко, а заземлення? Треба ж кінці шнура у землю закопати!

Сергій аж рота роззявив. Потім з серцем почухав свою стрижену потилицю.

— От тобі й на! А як же ми їх закопаємо?

— З вікна, чи що?

-— 3 якого там вікна! У мене під вікном асфальт. І другий поверх. Тобі добре, якщо ти живеш на першому поверсі.

— Чого це мені добре! — образився я. — Мені теж погано. У мене теж асфальт.

— Ну от бачиш, — сумно сказав Сергій.

Посумували ми трохи та й почимчикували до студента Гри-ші за порадою. Він нас вислухав і сказав:

— А це, хлопці, робиться дуже просто. Візьміть ті кінці, що їх треба заземлити, і приєднайте до батарей опалення. Оце й усе!

Так ми і зробили. Спочатку у Сергія, потім у мене.

— Лічи до ста, — сказав мені Сергій, — а потім слухай телефон. А я тим часом добіжу додому.

Побіг він до себе на другий поверх. Я полічив до ста і почав слухати. Біля мене стояв Руслан. Обличчя у нього зробилося серйозне, бо він уже й сам хотів, щоб наш телефон працював. А в навушниках — тиша.

І тут Руслан наче трохи зрадів. Він зробив крок до мене, здивовано посміхнувся і сказав:

— Говорить! Слово честі, говорить!

Тепер і я почув, наче десь здалека доноситься до мене Сергіїв голос:

— Валькааа!..

Я, звичайно, відразу загорлав у навушники:

— Алло! Алло! Я слухаю! Се-рьожка!

Руслан і моя сестра Марійка навіть вуха позатуляли. А навушники ні гу-гу. Та ось знову, далекий-пре-далекий, долинув голос:

— Ва-а-аль-ка-а-а!.. Я нічого не розумів: навушники

мовчать, ось же ж вони, біля мого вуха, мовчать та й годі.