Чому мовчав телефон - Полонський Радій

Коли ще зробиш такий кораблик!..

— Не нервуйте, капітани, — казав заклопотаний Руслан і раз у раз заглядав у трубу. — Не нервуйте, ще не все загинуло...

— Він там за щось зачепився, — зауважив я.

— Та ну! — вигукнув Руслан. — А я думав, що його з'їв осьминог. Як ти гадаєш?

— Я гадаю, що треба запустити в трубу "Красуня". Може, він виштовхне Гопа.

Я витяг з кишені дощаний корабель і почав приладнувати щогли.

— А як і він там застряне? — невесело мовив Сергій.

— Нехай. Коли вже "Грім" загинув, то й цього не жалко. Я підбіг до вхідного отвору труби і рішуче впустив туди

наш останній корабель.

У понурому мовчанні минула хвилина. Та ось разом із сміттям вода винесла на світ залишки "Красуня". То була сама дощечка. Я підхопив її і поклав до кишені.

— Полагодимо...

— Музиканти, грайте марш! — закричав Рус-лан. — Всім встати перед адміралом Гопом!

— Ура! — підхопили ми з Сергієм.

З труби виринув "Грім". Він був без щогли, але від цього зробився ще красивішим.

Течія уповільнилася. На розі двох вулиць розлилася дуже велика калюжа. Безперечно, це й було нове море, яке так хотів відкрити адмірал.

Тільки тепер ми уявили, що сталося з "Громом" у підземній ріці. І склалася у нас така історія.

...Коли "Грім" опинився під склепінням, суцільна темрява огорнула моряків. Клекотіла вода, мимо проносилися чорні стіни. Раптом корабель об щось ударився, закрутився на місці і завмер, задравши над водою ніс. Якісь колоди, сухі рослини, тріски та інше сміття збилося посеред підземної ріки і затримувало все, що нею рухалося. Тільки вода мчала крізь цю перепону.

— Де мій улюблений і відважний юнга Геп? — запитав адмірал тихим голосом. — Про всяк випадок я хочу востаннє притиснути його до грудей і полоскотати своїм вусом Бо нас спіткало лихо.

Всі кинулися шукати Гепа, та даремно: його ніде не було.

— Мабуть, якась недобра хвиля змила нашого юнгу з палуби, — сказали Гопу матроси, — і він загинув у страшній пучині.

І тут відважний і холоднокровний адмірал не витримав.

— Пропади все пропадом! — закричав він. — Кают-компанія, амеба, розрази його грім! Як я житиму без нашого юнги Гепа?

Слухаючи, як лається і вбивається їх улюбленець адмірал, орли похнюпилися. Вони зрозуміли, що всім настав кінець. Сіли собі на мокру палубу і байдуже змовкли.

— І чого я не поплив на Північний полюс?—скаржився Гоп, і вуса його обвисли, як мокрі мотузки. — Нехай би краще на нас напало сто білих ведмедів... — І тут він заревів, як корова:— Хочу на Північний полюс!..

А юнгу дійсно змила хвиля. Тільки це сталося не в підземеллі, а в ту мить, коли "Грім" до нього наближався. Мужній Геп не розгубився. Перемагаючи хвилі, він доплив до прибережних скель, виліз на них і почав вдивлятися у далечінь.

Ось за хвилями майнули білі вітрила. То підходи^ "Красунь" під командою капітана Хопа. Тут юнга вчинив такий жахливий галас, що на кораблі його відразу почули. "Красунь" пристав до берега. Матроси забрали знесиленого Гепа на борт. Юнга здавався неживим.

— Де наш адмірал? — хрипко запитав його капітан Хоп. — Де всі наші? Де "Тріска"? Де "Спичпром"?

Юнга через силу розплющив очі.

— Всі загинули, крім "Грому". Адмірал там, у підземній ріці, на своєму кораблі. Там дуже небезпечно! Допоможіть йому.,. — І Геп знепритомнів.

— Під землю! — гукнув капітан Хоп, взявши його на руки.

А вже за кілька хвилин на "Громі", який безпомічно стояв на місці, почули далекий голос:

— Не впадайте в розпач, друзі! Ми поспішаємо до вас на допомогу!

Адмірал Гоп схопився на ноги.

— Я впізнаю! — закричав він. — Це мій старий друг капітан Хоп! О, я знав, що він вправний моряк. Спочатку у нього була невдача, але тепер пляма змита!..

З темряви наближався трищогловий "Красунь". На містку стояв капітан Хоп і мужньо дивився вперед. На його руках був юнга.

Розлігся страшний тріск. "Красунь" врізався у залом, і його щогли відламалися.

— Мені сказав юнга, що вам загрожує небезпека, адмірале Гоп, — розповідав Хоп, падаючи у воду від струсу і стискаючи Гепа в руках. — І я, прийнявши юнгу на борт, помчав навздогін за вами.

— Якщо я не врятую свого друга адмірала Гопа, — продовжував він, коли його разом з юнгою тягли з води, — то хто ж його врятує!..

Адмірал і капітан міцно обнялися і поцілувались. Юнга опритомнів і з веселою посмішкою став на ноги. Адмірал ласкаво полоскотав його кінцями вусів.

Тим часом "Красунь" весь занурився у воду, і тепер тільки корма його сторч стояла над бурхливими хвилями.

— Нема вже нашого "Красуня", — зітхнули Гоп, Хоп, Геп і всі матроси. Вони почали витирати сльози.

Адмірал пробурчав:

— Ну, добре, добре, ще побудуємо сто таких кораблів. Нічого тут рюмсати, це вам не дитячий садок...

Тим часом від потужного удару "Красуня" перепона зсунулася з місця і поволі рушила вперед. І за хвилину звільнений "Грім" минув підземну ріку і помчав під ясним небом.

— Адмірале! — гукнув юнга. — Попереду дуже багато води! Навіть берегів, вважайте, не видно!..

— Ну от, орли, — радісно сказав адмірал Гоп. — Я ж вам казав, що приведу вас у нове море! Недарма втратили ми чотири кораблі і три команди. Вітаю вас з перемогою, леви і орли!

4*

51

Гваделупа, Па-де-Кале! — закінчив він свою промову старим морським привітанням.

— Ура адміралу Гопу! — крикнув юнга. І всі моряки підтримали його:

— Ура!

"Грім" збавив швидкість і велично поплив через неозорий водний простір.

— Салют на честь моря адмірала Гопа! — наказав капітан Хоп і підніс руку до капітанської шапки.

Справа в тому, що адмірал призначив його командиром "Грому". Сам Гоп вирішив вийти у відставку, щоб писати мемуари, тобто спогади.

Над морем Гопа прокотилися потужні залпи гармат.

Гра скінчилася. Ми поверталися додому. Сергій раз у раз витягав з кишені "Грім" і захоплено повторював:

— Оце так!.. Оце кораблик!.. У нас ще такого не було. Жодного разу не перекинувся, летів, як стріла! Хоч на виставку його!

Руслан задоволено посміхався:

— Ось що значить, коли будують з розумом. Свинцевий кіль — оце вам і весь секрет.

— І форма у нього підходяща, — додав я. — І руль хороший, великий. Одне слово: попрацювали!

В ясному небі сяяло сонце. Снігу на вулиці стало ще менше, а води у струмках ще більше, як півгодини тому.

ПОДОРОЖ

Вже стало жарко надворі. Я повернувся зі школи, залишив удома свою чудову, з нашивками, капітанську курточку і портфель і вперше цього року вийшов надвір без верхнього одягу. Тільки безкозирку з голови не скинув.

Вийшов я, постояв на тротуарі. Подивився на клени, що росли вздовж вулиці. Листя на них було зелене, як новенька фарба, і таке святкове, як на Перше травня. Потім я стежив за горобцями. Вони спочатку невеличкою зграйкою стрибали на асфальті і дзьобали щось таке, чого не було видко. Потім всі разом злетіли на кленову гілку, побазікали про свої справи і перелетіли на балкон другого поверху. Кожен з них чимось скидався на Сергія, і я тихенько засміявся. А вгорі світило сонце.

Коли це надвір вийшов сам Сергій. Без пальта, в самій сіренькій курточці, а на голові кепка.

— Ти вже теж роздягся? — питає.

— Не теж. Я сам по собі роздягся.

— А що будемо робити?

— Та щось, — кажу, треба. Треба, мабуть, кудись піти. Така погода, що хочеться іти собі та йти.

— Це правда, — говорить Сергій. — Можна було б походити вулицями. А ще можна піти в парк і подивитись на парашутну вишку. Якщо у тебе є якісь копійки, підемо, поп'ємо води. — Потім він як лясне себе по лобі: — Знаю, Валько! Підемо шукати, де починається річка!

Він ще взимку казав, що, як настане весна, — піде шукати, де ріка починається.

— Пішли! — кажу. — Це якраз буде підходяща подорож. А потім в школі розповімо.

— Потім взагалі буде добре!

Швиденько проминули ми нашу вулицю і спустилися на Журавлівську. Якраз біля неї тече річка Харків.

Йшли ми собі, йшли, то мовчки, то розмовляючи. Інколи звертали у бокову вуличку і наближалися до річки. А вона де на сонці блищить — так, що й дивитися боляче, — а де спокійненько відбиває синє небо і зелені береги. Іти було легко і приємно.

— А нам, мабуть, далеко, — кажу я. — Треба було б на дорогу щось купити попоїсти. У мене є двадцять копійок.

Тоді Сергій витяг з кишені кілька мідяків, полічив і каже:

— І у мене дещо знайшлося. Пішли! — І повернув до маленької крамнички.

Купили ми собі хліба, ще й попросили продавщицю, щоб нарізала його шматочками.

— Спочатку з'їмо тільки по одному шматку, а то ще дорога далека, — сказав Сергій.

Ідемо далі. Жуємо хліб. На вулиці хатини стали маленькі, брук скінчився, під ногами курява хлюпає. А віддалік тече ріка.

— Дивись! — кричить Серьожка. — Це вже не Журавлів-ська. Це вже вулиця Дальня Журавлівська.

— Ми вже, мабуть, пройшли кілометрів десять, — кажу я.

— Ну, десять не десять, а дев'ять таки пройшли, — відказує Сергій. — А коли так — давай зробимо привал і поїмо.

Сіли ми край дороги, з'їли по шматку хліба, пішли далі. Ось і хатини скінчилися, а за ними полем біжить дорога, тільки ген під ліском якісь будови видно.

— Виходить, з Харковом можеш прощатися!

Озирнувся я на хатини, а вони ще близько. Мені дуже захотілося повернути назад. То ж не жарт: залишити Харків і податися шукати, де ріка починається. У нас, як не кажіть, у місті залишилися рідні.

— А річка ніяк не тоншає... — зітхнув я.

— Нічого. Ще потоншає, — не дуже впевнено сказав Сергій.

Хтозна, скільки часу ми йшли. Сонце ще було високо, та ми вже наче й потомилися. А ріка яка була, така й зосталася. Тече собі праворуч від дороги. А ліворуч — лісок підіймається вгору по схилу.

Я трохи подумав і кажу:

— Якщо піднятися ліворуч і пройти через лісок, то ми, мабуть, вийдемо на дорогу, що виходить з Пушкінської. Пушкін-ська — це тобі не Журавлівка. Асфальт, трамваї!

— А хіба є така дорога, що виходить з Пушкінської?

— А ти думав! Он Журавлівка скінчилася, а дорога від неї однаково йде. Так це ж Журавлівка, а то сама Пуш-кінська!..

За хвилину Сергій узяв та й завернув на стежечку, що бігла вгору до ліска.

— Гей, ти куди? — кричу.

— Та ти ж сам казав, що хочеш на Пушкінську.

— Я казав?

— А хто ж— я? Пішли.

Ну, ми й пішли. Подолали підйом, сіли на горбочку і заходилися доїдати свій хліб. А ріка внизу вилася і зникала коло самого обрію. І не видно було її початку.

Ну й далеко ж ми бачили з того горбочка!

Праворуч розляглося місто.