Чому мовчав телефон - Полонський Радій

Хто б подумав, що воно таке величезне! Червоні, білі, сірі корпуси заводів густо обсипали весь обрій. З димарів тяглися до неба прозорі стрічки диму. Багатоповерхові будинки були оточені яскравою зеленню.

Ліворуч був широченний простір. Поля і лісочки скидалися на зелені килими і кудлаті звірячі шкури. Шж ними розсипалися хатками різні села.

Це просто дивно, скільки буває на світі зелених кольорів. Поля зелені, і ліс зелений, і береги ріки — теж зелені. А всі вони різні! Хатки в селах були білі, а ріка синя.

А вгорі світило сонце.

Зітхнули ми з Сергієм і рушили далі. Дерева стали високі, віти такі густі, що й неба не видно. Земля в лісочку була волога. За кілька хвилин на наші черевики налипло багато грязюки. До того ж ми загубили стежечку і як не шукали — не знайшли.

Високо на вітах співали птахи, тільки нам було не до пташиних співів... Сумно стало.

— Валько, дивись туди!

Глянув я, куди Сергій показував. А в лісі, на галявинці, стоять білі іграшкові хатинки. Може, десять, а може й двадцять. Хіба їх полічиш крізь дерева?

— Ходім туди, — каже Сергій, — там, може, люди є. Підійшли ми ближче. А це не хатинки, а клітки такі. З усіх

боків дерев'яні, побілені, а з одного боку — залізна сітка. Були вони порожні.

Коли бачимо, між тими клітками якийсь дядько походжає. Кинулися до нього, підбігли й стали. Дядько був високий, у ватянці і м'ятому кашкеті. Обличчя мав коричневе і все у зморшках. Глянув він на нас дуже серйозно, а ми мовчимо, не знаємо, що казати.

— Ну? — питає.

Тоді Сергій зібрався з духом.

— Це, — каже, — що у вас за клітки?

— Клітки? Кроликів будемо розводити.

— А у вас що... який зоопарк, чи що?

— Не "чи що", а дослідне господарство.

А я тим часом роздивився за галявинкою, між. деревами, будиночок, а за ним наче дорога проглядає.

Знову мовчки стоїмо. Дядько дивиться на нас і не посміхається. Ліс зловісно шумить над головою. Мені зробилося страшно. Я сказав:

— Дядю, а як нам у Харків пройти?

— А ви ж де зараз? — каже. — У Конотопі, чи що?

— Ну... який же це Харків... Це ліс... — промимрив я. Сам подумав: буде нам якась біда.

— А ви як сюди забрели? Тут знову Серьожка встряв:

— А ми ходили шукати, де ріка починається!

— Знайшли?

— Ні. Ми б і знайшли, та вже час додому.

— Ну то ходімо, я вам покажу, де вона починається.

Я Сергію очима' знаки роблю: мовляв, не ходи! А він хоч би що — пішов за дядьком. Ну, і я за ними поплентався.

Пройшли галявинку, минули клітки, знову навкруги ліс. Я вже хотів гукнути Сергія і дременути назад, коли дядько каже:

— Ось де, дивіться.

Глянули ми. От тобі й на! Між деревами тече малесенький струмочок. Вибив собі щілину між прілим тогорічним листям, де-не-де рідкою травичкою обріс та й тече собі. Водички в ньому трішечки, біжить вона нечутно, ніби ту щілину вистелили зеленим склом.

Серьожка як засміється:

— Тю! Я думав, ви й справді!.. Ріка он там унизу тече, їй ні кінця, ні початку не видно!

— Тече, — погодився дядько. — Аз чого вона зробилася? Цей струмочок, а за метрів двісті ще один, а там далі ще який більшенький, а там ще й ще... Отак і ріка з них починається.

З якого точно — і не скажеш, а всі їх обійти неможливо.

— Он воно що! — розчаровано сказав Сергій. — Ми ж це по природознавству проходили!

Дядько ще раз уважно нас оглянув:

— Отак, значить, хлопчики. А ви, я бачу, заблукали.

— Та ні! — каже Сергій. — Де там заблукали. Ну, може, трохи й заблукали, а щоб дуже, так ні.

— Ну, а коли не дуже, — сказав серйозно дядько, — то рушайте отак просто, а метрів за сто на дорогу вийдете. А далі вже дорогою й дорогою, аж поки не побачите іподром.

— Та знаємо! — гукнув я. — Коло іподрому Пушкінська починається!

— Я бачу, ви й справді не дуже заблукали. Щасливої дороги.

— Спасибі, — разом промовили ми і пішли, куди дядько показав.

А він нам ще гукнув услід:

— Тож глядіть, хлопчики, не забредіть у Конотоп! Тільки в Харків!

— Добре! — відповіли ми.

І вже скоро сиділи ми з боку брукованої дороги і трісочками зчищали грязюку з черевиків. Довго чистили, старанно.

— Як ти гадаєш, — спитав я Сергія, — кілометрів двадцять ми за сьогодні пройшли? *

— Ой, якби не більше! У мене ноги аж відвалюються. Мабуть, ми помилилися з кілометрами, бо я встиг додому

якраз на обід. А Сергій спізнився так мало, що мати його не лаяла. Адже ж ми з ним навіть біля іподрому на трамвай не сіли, щоб більше кілометрів пройти. І однаково встигли.

ЯК МИ СКЛАДАЛИ ВІРШ

Руслан був у мене. Ми з ним поговорили про останні прочитані книги, добряче вивчили наш великий стіл. Нам довелося під нього залізти, щоб краще роздивитися, як склеєні між собою дерев'яні бруски і дошки. Потім вилізли з-під столу, озброїлися паперовими стрічками і почали встромляти їх собі у вуха. Хотіли взнати, чи глибоко у нас барабанні перетинки. Обидва досягли свого: як тільки кінець стрічки торкався перетинки, нам чулося щось схоже на вибух. Той дотик був дуже неприємний.

Більше робити було нічого. Адже ж буває так, що людям нічого робити! Тим більш, що у нас завжди бувало справ і справ...

Ми трохи посиділи мовчки. Тоді я сказав:

— Давай щось напишемо.

— Дуже просто, — негайно відгукнувся Руслан. — Ми напишемо вірш:

— Про що?

— А так, взагалі... Там побачимо.

— Але ж треба про щось!

— Не обов'язково. Головне, щоб було зрозуміло і складно.

— А як же ти напишеш зрозуміло, коли сам не знаєш, про шо?

— Ось почнемо складати, тоді воно само про щось вийде.

— Ну, складаймо.

— А ти приготуйся записувати.

Я приготувався. Поклав на стіл аркуш паперу, ручку і поставив чорнильницю.

— Ну, чого ж ти? — запитав я у Руслана.

— Давай ти перший

Я подумав, але нічого не видумав.

— Я не можу перший.

— Може, ти взагалі не можеш?

— Взагалі — можу, а перший — ні.

— Ну, добре. Я зараз почну.

Руслан став у позу: витягнув уперед одну руку, а другу заклав за спину. І почав тягуче декламувати:

— Ось іде він... по... по проваллю! Я підхопив:

— Як назустріч тут йому... Тут знову Руслан:

— Вибігає кіт вусатий...

— І жує сковороду! — закінчив я.

Це було так смішно, що ми обидва од сміху поклали голови на стіл. А моя сестра Марійка сказала:

— Що ви видумуєте? Хто це — він? Як це можна ходити по проваллю? І де це ви бачили, щоб кішка жувала сковорідку?

Коли вона це сказала, нас розібрав такий регіт, що ми опинилися під столом. Аж сльози з очей потекли.

Потім ми сіли на стільці. Я записав те, що ми склали. Руслан сказав:

— Ну, я видумую далі. — І знову почав тягучим голосом: — Тут схопив він... Тут схопив він... Тут схопив він палюгачу, на-вірнячив він коту!..

— Сам з досади чуть не плаче, — підказав я.

— І відняв сковороду! — з бурхливою радістю закінчив Руслан.

Марійка знизала плечима:

— Що це за "палюгача"? І де ви чули таке слово — "навір-нячив"?

Руслан пояснив:

— "Палюгача" — це палиця. А "навірнячив" значить дав прочухана.

А я тим часом записав і ці рядки. Потім ми придумали таке:

Ось іде собі він далі,

Все під ноги плюючи.

Там, де ступить, там, де плюне,

Виростають калачі.

Коли це було записано, ми замислилися.

— А справді, хто це він?

— Ну, хто? — Руслан трохи подумав. — Чи не однаково! Чоловік собі такий.

— А як його звати?

— А тобі хіба що?

— Мені однаково, — погодився я. — То що там у нас написано? Ага: "Там, де ступить, там, де плюне, виростають калачі". Ну, давай тепер так:

Плюнув він собі під ноги, І підняв він калача...

Наступні два рядки ми склали разом:

І жує собі потроху, В сковородочку харча.

— Що це таке "харча"? — негайно втрутилася Марійка.

— Ну, значить, він туди харчить.

— Куди?

— У сковорідку.

— Яку?

— А що у кота відняв.

— А чого це він туди харчить?

— А хто його зна, — безтурботно відказав Руслан, — чого це він розхарчався...

— І потім "харча" — так українською мовою сказати не можна. Треба "харчачи"...

— Це у вірш не влазить, — заперечив я, — Добре буде й так. Правда, Руслан?

— Правда, — відповів він, і тут ми знову не витримали й зайшлися сміхом.

Ми бачили, що вірш ще не закінчений. Але ні про кота, ні про сковорідку, ні про калачі не могли вже видумати ані слова. Щасливу думку знову подав Руслан:

— Тут побачив він корову...

— І підліз до неї... — додав я.

— Не складно. І підліз до неї — як?

— Взагалі, чого це він підліз, а не підійшов? — запитала

Марійка, яка зовсім покинула свої справи. Вона тепер сиділа на кушетці і слухала, як ми складаємо вірш. Я пояснив:

— Підліз тому, що він корови боявся. Якби тобі треба було наблизитися до корови — не бійся, і ти б плазувала.

— Є! — вигукнув Руслан. — І підліз до неї вплаз!

— А тоді можна буде сказати: і потяг за хвоста раз.

— Точно. Це буде четвертий рядок, — радо погодився Руслан. — Треба тільки третій видумати. Тара-тара-тара-тара і потяг за хвоста раз.

Раптом Марійка підказала:

— Напишіть так: смикнув двічі він за роги і потяг за хвоста раз.

— Геніально! — сказав Руслан. — Підходить!

— Трохи інакше, — запропонував я. — Скубнув двічі він за хвоста і потяг за роги раз.

Цього разу навіть Марійка не стала з'ясовувати, навіщо він дратував корову. І чому саме за хвіст скубнув двічі, а за роги потяг тільки раз. А ми з Русланом були впевнені, що смішнішого вірша ще ніхто на світі не складав.

Так нам вже хотілося його скінчити. Набридло. Тому Руслан і почав підводити наш твір до кінця.

— І на цьому гарну повість... гарну повість... про героя Бандура. О! Ну, що далі?

Я не знав, що далі. Втомився. Думав, але нічого не видумав.

— Про героя Бандура... — бурмотів Руслан. — І на цьому гарну повість про героя Бандура... ми... ми закінчуємо зараз...

— А продовження нема! — переможно вигукнув я і тим зав'язав останній вузлик.

Ми переписали вірш начисто і пішли його читати всім, хто б захотів слухати. Тьотя Клава вислухала нас дуже уважно, попросила прочитати вдруге, потім розвела руками:

— Ну й ну! Оце так хлопчики!.. Дуже складно вийшло! Просто — ну й ну!

Нам стало ясно, що тьотя Клава нічого не зрозуміла. Та хоч помітила, що складно — спасибі й за те.

Дядько Степан посміявся, потім зауважив:

— Я бачу, творчі сили лізуть з вас в усі боки. А може, замість того, щоб отакі побрехеньки складати, ви б випустили "Домашній Крокодил"? Таку гумористичну стінну газету про наш дім. Га? От подумайте. А тоді зайдете до мене, побалакаємо.

Нам сподобалася ця думка.