Чому мовчав телефон - Полонський Радій

А голос чути... Тут Руслан і Марійка як засміються! Я зовсім розгубився. Але потім збагнув, що до чого, та й собі зареготав. Це Сергій так здорово верещав на другому поверсі, що у нас його було чути без усякого телефону. Дуже вже йому хотілося, щоб наша лінія працювала!

У Сергієвих сусідів зчинився переполох. Тьотя Клава вибігла з своєї кімнати і закричала:

— Мабуть, дитина впала з шафи і зламала ногу!

Вона так подумала тому, що Сергіє-ва мама тримала на шафі банки з варенням і, коли нікого не було вдома, Сергій туди лазив.

З нас довго сміялися обидва поверхи. Навіть похмурий дядько Трохим, коли бачив нас, обов'язково питав:

— Ну що, телефоністи, горлянки цілі?

Ми тихенько змотали дріт і вже збиралися віднести його Гриші. Та Руслан раптом підійшов до мене і сказав:

— Хочеш, я віднесу? А Сергій погодився:

— Ну, віднеси. А хочеш, будемо вважати, що у шахи я тобі програв?

— Хай уже, — відповів Руслан. Тоді Сергій мені сказав:

— Я йому таки програв, що зробиш...

Потім я свої навушники заховав до комода, а Сергій свої закинув під шафу.

— Дурниця якась у книжці написана. Ніколи такий телефон не працюватиме, — вирішили ми.

Далеко пізніше ми з Сергієм зрозуміли, чому мовчав наш телефон. Кінці шнура ми до батарей приєднали, а обдерти з батарей фарбу не здогадалися. Але ж струм крізь фарбу не проходить! А коли зрозуміли, то й запам'ятали назавжди: якщо не вдається тобі справа і бувають розходження з наукою — вини не справу і не науку, а себе самого.

НЕВДАХИ

Нам завжди кортіло зробити щось таке, щоб про нас заговорили весь будинок і вся школа. Якось Руслан запропонував побудувати ракету і запустити її на Місяць. Для цього, казав він, треба спочатку зробити маленьку ракету і вкласти у неї записку. А там написати: "Науковий експеримент! Хто знайде цю ракету, просимо написати за такою адресою..." Потім націлити її на Місяць і запустити. Якщо за рік ні від кого не буде листа, що ракету знайшли, то вона на Землю не впала і долетіла до Місяця.

Тоді, казав Руслан, треба буде побудувати точнісінько таку, тільки велику. Щоб ми втрьох могли туди залізти.

Ми довго шукали матеріал для маленької ракети. Але так і не знайшли. Дослід не відбувся.

А іншого разу надумали ми збудувати у дворі, біля веранди, будиночок. З цегли або фанери, щоб ми троє туди заходили. Але двірник не дозволив.

Та ось викликали мене Сергій і Руслан до "конференц-зали", у вестибюль. Я вийшов, а вони так захопилися розмовою, що на мене навіть не глянули. Навіщо ж було викликати?

— Подумаєш, модель збудував! — гаряче говорив Сергій. — Велике діло — модель!.. Я, коли захочу, знаєш що збудую!

— Еге ж, — глузливо зауважив Руслан. — Ти що завгодно можеш збудувати. Навіть телефон. Тільки премію дали не тобі, а Юркові.

Сергій образився:

— Ти ж сам казав, що збудуємо...

— Всі разом! — кинув Руслан. — Не ти і не Валька, а ми втрьох. Зрозумів? Ми не якісь там самотні кустарі, як Юрко.

— Він не самотній, — промовив Сергій. — Він у гуртку.

— Хто це такий — Юрко? .— спитав я. Сергій зневажливо махнув рукою:

— Та, Юрко Печериця, з нашого класу. Такий малий, чорний, як жук, я його одним мізинцем можу звалити.

— А що він тобі зробив?

— Нічого він мені не зробив. Він зробив авіамодель, і йому на виставці в Палаці піонерів першу премію дали. Кажуть, що його модель найкраща.

— Побачимо, що вони скажуть, як ми зробимо свій літак, — сказав Руслан.

Я здивувався:

— Який літак?

— Тю! Він нічого не знає! — Сергій схопився на ноги. — Ми ж вирішили будувати літак!

— Іграшковий? Чи модель?

— Ніяку не модель, — відповів Руслан. —.Справжній маленький літак. Щоб ми втрьох літали.

— От тобі й на! Та ми ж навіть моделі будувати не вміємо. Руслан невдоволено знизав плечима, а Сергій удав, наче

йому смішно.

— Моделі нехай Юрко Печериця робить, — сказав він. — А ми — справжній літак.

— Як же ми його робитимемо?

— Та дуже просто. З дерева. З різних там планочок, рейо-чок і фанери. Що нам, важко дерево дістати?

Це так Сергій запевняв. Я погодився:

— Що ж, дерево можна. А мотор? Гумовий, чи що?

— Тю, гумовий! — Сергій за своєю звичкою зняв галас. — Де це ти бачив справжні літаки з гумовими моторами!..

— Не бачив. А який же мотор буде у нас?

— Справжній. Бензиновий!

— А де ми його візьмемо?

— Зробимо!

— З чого?

Тут хлопці багатозначно перезирнулися і почали сміятися.

— Чого це ви?

Тоді Руслан уважно на мене подивився, підняв руку, наче^ тиші просив, і виразно запитав:

— Ану, скажи мені, Валю, що в моторі найголовніше? Я подумав, подумав та й кажу:

— Мабуть, щоб він добре працював.

Сергій знову не витримав і схопився на ноги:

— Йолки-палки! Найголовніше в моторі — карбюратор! Скажеш, ні?

— Чого ж ні? Звичайно... — відповів я не дуже впевнено.

— А у мене карбюратор є! — випалив Сергій. — Справжній карбюратор. Від автомобіля.

Руслан зверхньо посміхнувся:

— Зрозумів?

Відверто кажучи, я не дуже зрозумів. Тоді хлопці пояснили, що Сергій сьогодні виміняв свою іграшкову рушницю на старий карбюратор. Це такий прилад, що готує для мотора суміш з бензину й повітря. Ця суміш згорає в циліндрах, рухає поршні, а ті крутять вал. Карбюратор — важливий прилад. Без нього мотор ніяк не працюватиме.

У Сергія він був, звичайно, трохи зіпсований. Але якщо ми вже вирішили до карбюратора добудувати цілий літак, то така дрібниця нас не турбувала.

На східцях у "конференц-залі" ми й почали складати проект.

— Ну-с, інженери, — мовив Руслан, — яка у нас буде широчина крил?

— А це вже звідки ми злітатимемо, — розміркував Сергій. — Щоб не чіплятися крилами.

Я теж висловився:

— З нашого двору не вийде. Дуже малий. Для літака розгін потрібний.

— Точно, інженери, — погодився Руслан. — 3 двору— не можна. Будемо злітати з вулиці. Побудуємо літак у дворі і виведемо на вулицю. Потім почекаємо, поки проїдуть усі машини, і полетимо. У нас вулиця довга, для розгону вистачить.

— А це нічого, що на бруку літак трястиме? — спитав я.

— Нічого. Швидше злетить.

— От хлопців завидки візьмуть! — вигукнув Сергій. — Вся вулиця збіжиться! І в школі дізнаються — всі дізнаються про нас! Тоді послухаємо, що скаже Юрко Печериця.

Руслан раптом розсердився:

— Чого ти причепився з своїм Печерицею! Ми що ж, по-твоєму, заздримо Печериці?

— Ні, ми не заздримо, — зітхнув Сергій.

Він побіг на вулицю і кроками проміряв її широчину. Після цього ми вирішили, що розмах крил у літака буде чотири метри. Руслан підсунув мені аркуш паперу:

— Ну, інженере, роби креслення. Вмієш малювати — зумій і викреслити.

Я намалював на папері літак, якщо на нього дивитися згори. На крилах написав: "4 метри".

— А довжина яка буде? Метрів три?

— Ні, куди такий довгий! — не погодився Сергій. — Два метри нам вистачить.

— Два з половиною метри, інженери, — промовив Руслан. — Так і пиши: "2 метри 50 сантиметрів".

Так само швидко ми визначили всі інші розміри, а я все намалював на папері.

Наступного дня ми з Сергієм зустрілися на вулиці, коли поверталися з школи.

— Ну, ти вже якийсь матеріал зібрав? — питає він.

— Ще ні.

— Ех ти! А я вже.

— Який?

— Пішли, побачиш.

Піднялися ми до нього на другий поверх. Він поліз під ліжко і витяг звідти лист фанери і уламки стільця.

— Бачив? Фанери на одне крило вже є! А з стільця будуть хороші рейки, щоб з них робити всілякі підпорки і все таке... Вони, знаєш, які міцні!

— А де ти взяв?

— Фанеру? Та... В одному місці. Біля сходів на горищі лежала.

— Тож її хтось шукатиме.

Та — шукатиме! Я всіх обійшов. Ніхто не знає чия. А двірника питав? Завтра, як побачу, спитаю.

— Ну, дивись. Спитай. А то скажуть, що ми вкрали фанеру.

— Не скажуть, не бійся.

— А я не боюсь. Так тільки кажу, що можуть сказати. А я можу дістати аж два поламаних стільці. У нас є. В підвалі стоять.

— Здорово! Тягни!

Потім прийшов Руслан і приніс кілька дощечок.

— Знаєте що, інженери, — запропонував він. — У мене є думка: пішли до Гриші і покажемо йому наш проект. Що він скаже?

— Не треба! — закричав Сергій. — Я й так знаю, що він скаже! Нічого у вас не вийде — ось що він скаже!

— А нам хіба що? Нехай говорить! — Руслан знизав плечима. — А може, що й розумне почусмо. Він все ж таки в інституті вчиться.

Ми пішли до студента Грйші.

Гриша дуже уважно роздивлявся на наш проект. Сергій відразу ж йому виклав, що у нього є карбюратор і що ми вже запасли деякий матеріал. Тоді з'ясувалося, що то Гришина фанера лежала біля горища. Він збирався ремонтувати задню стінку своєї шафи. Та він, мабуть, купить нову шафу, так що фанеру ми можемо лишити собі для літака.

— Аз карбюрато-

ром, — сказав Гриша,— вам здорово пощастило. Це дуже важлива річ.

Сергій весь засяяв, наче він на своєму літаку вже злітав на Північний полюс.

Гриша замислився, потім спитав:

— А де ви будете відливати блок циліндрів?

Ми з Сергієм розгубилися, бо нічого не зрозуміли, один Руслан не розгубився.

— Ми, — каже, — подумаємо.

— Подумайте, подумайте, — кивнув головою Гриша. — Потім ще подумайте, де б вам виточити колінчатий вал. Не забудьте, це ж буде потрібна особлива сталь. Абияка не годиться! Вал — серце мотору. Потім... Ви ж потурбуйтеся про кільця для поршнів, пам'ятайте, що старі не годяться, нові треба. А як дістанете клапани, їх треба буде добряче притерти. О! Ще не забудьте про стартер, магнето і акумулятор! Взагалі, електрична схема двигуна — це найголовніше. До речі, у вас реле є?

— Реле? — понуро перепитав Сергій. — Реле немає... у нас є карбюратор.

— Це чудово! — вигукнув Гриша. — Карбюратор — це чудово! Але й реле треба. Потім, хлопці, я не розумію, як ви думаєте влаштуватися з елеронами. Ви ж, звичайно, розрахували профіль крила, розмах...

— Розмах — вже! — бадьоро сказав Сергій.

— От-от! Це важливо. Підйомна сила крила залежатиме від його конфігурації, зокрема, профіля, і від розмаху. Але ж елерони, елерони! У вас є елерони?

Сергій серйозно похитав головою.

— Нема... У нас карбюратор.

Ми з Русланом мовчали. Потім Гриша дуже тепло побажав нам успіху і повторив, що фанеру ми можемо йому не повертати. Хіба що самі обрізки, щоб він з них поличок намайстрував. У нього є сестра, яка дуже любить полички з фанери.

На другий день ніхто з нас про літак не згадував. Ми грали у жмурки. А на третій день Сергій прийшов до мене з лопатою.