Чому мовчав телефон - Полонський Радій

Нарешті, з гуркотом і суперечками знову втягли стілець на стіл і самі туди вилізли.

— Де свічка? — закричав на мене Сергій.

— А я знаю де?

— А хто знає — я? З тобою тільки скарби шукати!

— Ти ж її весь час тримав. Ти ж її хотів Руслану віддати!

— Хотів, хотів... А ти хіба не брав?

— Не брав. Коли це я її брав?

— А, йди ти... Розкричався. Я ж не кажу, що ти її брав.

— Кажеш.

— Хто — я кажу?

— А хто ж — я?

— Ніхто не каже, що ти її брав. Мабуть, впала... Руслана не було чути. Сергій знову зіскочив на підлогу,

десь під столом знайшов свічку, запалив і передав мені. Потім повернувся на стіл.

— А де Руслан?

— А я не знаю.

Руслана не було. Комора була розчинена, над нашими головами зіяв чорний отвір. А Руслана не було.

— Може, він упав? — сказав Сергій.

— Куди?

— Тю, куди... Куди падають! Униз.

— То він би впав не на підлогу, а от сюди, на стіл. Що ж він, по-твоєму, лежить на столі?

— Ні, він не лежить. А куди ж він міг упасти? Навіть дивно. У цей час у комірчині щось заворушилося, і над нами з'явилася голова Руслана.

— Нікуди я не падав. Я тут.

— Що там? — закричали ми.

— Ящик.

— А в ньому що?

— Дайте свічку, тоді взнаєте.

Я піднявся на стілець і віддав Руслану свічку. А сам залишився дивитися. Серьожка весь час смикав мене за ногу і вимагав, щоб я і його пустив.

Руслан проліз у глибину комори і потягнув ящик до себе. Але він не зрушив з місця. Тоді Руслан помацав рукою зверху.

— Кришки немає. Тут наче книжки.

— А під ними що?

— Не знаю. Треба книжки повиймати.

І він почав виймати з ящика книжки і кидати мені, я їх передавав Сергієві, а той кидав на підлогу. Пилюка знялася така, що ми весь час чхали.

Потім у кінці коридора теж почулося голосне чихання, і густий чоловічий голос промовив:

— А що це ви, мушкетери, тут виробляєте?

Ми з Сергієм з переляку ледве не попадали. Дядько Степан наближався з рушником через плече і з мильницею в руках.

— А-а, антресолю чистите. Ну, це непогано. Книжки?.. Цікаво, цікаво... І багато їх там?

З комори знову вистромилася голова Руслана.

— Невідомо, — пояснив він. — Тут цілий ящик.

— Ну й тягніть його звідти. Навіщо такий пил здіймати?

— А він дуже важкий.

— Я вам допоможу.

Ми всі зніяковіло промовчали. Потім Сергій наважився:

— Це наш ящик.

— А я хіба кажу, що мій? Ваш — він і залишиться ваш.

З дядьком було легше. Ми за кілька хвилин витягли скриню з комірчини, спустили її на підлогу і навели порядок у коридорі. Знахідку перетягли до "конференц-зали".

В ящику були тільки книги. Ми з Сергієм розчаровано відійшли вбік. Всі наші надії і сподівання розсипалися на порох.

А дядько Степан і Руслан заходилися розбирати знахідку. Дядько брав до рук книгу, читав назву, коротко визначав: "мотлох", — і відкидав геть. Багато книг були розідрані, без обкладинок, а деякі, навпаки, у вицвілих зелених, синіх, темно-червоних палітурках.

Руслан теж кидав убік книги і при цьому приказував: "Мотлох". Та раптом випростався з якоюсь сірою книгою в руках:

— О! "Том Сойер"! Чуєте? "Том Сойєр"!.. Дядько Степан узяв книгу з його рук.

— Ти диви... І справді. Марк Твен.

Згодом вони витягли з ящика ще кілька однакових сірих книжок. Все це були твори Марка Твена — того письменника, що написав про Тома Сойєра і Гека Фінна. Потім дядько Степан знайшов книгу, якій дуже зрадів На пожовклій паперовій обкладинці було написано: "Введеніе къ курсу электротехники". Тепер цікаві книжки траплялися все частіше.

— Та ви, хлопці, справжній скарб знайшли! — вигукнув дядько Степан.

Ми з Сергієм тільки зітхнули, а Руслан тихо промовив:

— Факт. Я спитав:

— Дядьку Степане, це ж вони від самої революції там лежали? Як же їх ніхто не знайшов?

Дядько засміявся:

— Що ви, братці мушкетери! Більше як двадцять років минуло... Після революції тут якого люду не побувало!.. Хто викинув ці книжки на антресолю, зараз ми з вами вже й не встановимо. Тільки ваш скарб порівняно недавній.

Зрештою ми розділили твори Марка Твена на трьох і домовилися, що це буде наша загальна власність. "Тома Сойера" залишили Руслану назавжди, бо це якраз Том Сойєр і Руслан подали думку шукати скарб. Мені дісталися російські казки і вірші Пушкіна, Сергій одержав казки братів Грімм і дитячий роман "Без сім'ї" французького письменника Мало. Всього ми взяли собі по п'ять книжок, а Руслан — шість. Крім творів Марка Твена, нашим загальним майном стали два товстенні томи "Жизнь животных" Брема. Дядько Степан казав, що їм ціни немає.

Ящик і велику купу непотрібного мотлоху ми відволокли на кухню — нехай сусіди використовують, як собі знають. Потім дядько Степан усім розповів, що хлопчики — це ми — розчистили антресолю над умивальником і тепер туди можна складати різні речі. За дві години комірчину так забили речами, що навіть дверцята не зачинялися.

Нас похвалили. Нам було приємно. Ми навіть вирішили ще раз перевірити весь дім і повиносити геть усе сміття. Але дорослі сказали, що більше таких закутків у будинку нема.

А ще Руслан перший час хвалився:

— Я ж казав, що будуть книги!

Ми з Сергієм не заперечували, хоч, коли по совісті, то Руслан казав дещо інше.

ЧАРІВНИЙ ЛІХТАР

Якось я пішов до Руслана. Він стояв на балконі і плював униз. У кімнаті його мати щось шила, а сестра сиділа з книжками і зошитами. Мабуть, робила уроки. Батька вдома не було.

Я став поруч з Русланом. Він сказав: — У тебе ящик є? Отакий. — Показав руками який і плюнув..

— Такий є, — відповів я і теж плюнув. — А навіщо він тобі здався?

— Я робитиму чарівний ліхтар.

— А що це?

— Такий апарат. Як кіно. Туди вставиш прозорий малюнок, а він на стіні виходить великий, як на екрані. Для чарівних ліхтарів навіть спеціальні картинки в магазинах бувають.

— Знаю сам. Бачив. Діапозитиви називаються.

— Ти ненормальний. Якщо знаєш, то чого розпитуєш?

— Я думав, що це щось інше.

— Один гиндик теж думав.

— Ану тебе. Я піду додому.

— Чого це ти підеш додому? Навіть цікаво. Це мені навіть дуже цікаво! Значить, не хочеш робити ліхтар?

— А ти мені й не казав, щоб удвох.

— Сам би здогадався. Коли твій ящик, то й ліхтар разом робитимемо.

— Добре, — кажу. — Давай разом. А що у тебе є?

— Матове скло — раз, фотоапарат — два.

— До чого ж тут фотоапарат?

— А де ти візьмеш об'єктив для ліхтаря? Він же тобі крізь звичайне скло нічого не збільшить. Збільшувальне потрібне!

— Ну, добре, — сказав я, — ти тут ще трохи поплюй, а я побіжу по ящик.

— А хто це там плює? — раптом озвалася з кімнати Русланова мама. — Руслане, невже ти? І тобі не соромно?

— Чого це мені соромно... — пробурмотів невдоволено Руслан. — Я ж не на людей, а так собі. На землю.

— А як там хтось ітиме? Облиш негайно. Як маленький!

Руслан зашарівся. А я побіг додому і випросив у мами фанерний ящик. В ньому наша бабуся із села колись прислала від свого кабанчика сало.

Повернувся я з ящиком до Руслана, а він все ще на балконі стоїть.

— Досі плюєш? — питаю.

— Ні. Слина скінчилася, — недбало відповів Руслан. Йому соромно було згадувати, що мама заборонила плюватися. —

Так собі, — каже, — стою, думаю. Приніс ящик? О, це добрий!

Пішли ми до маленької кімнатки, де Руслан робив уроки і майстрував. Він навіть мав деякий інструмент. Лобзик, плоскогубці, обценьки, молоток.

Ми відірвали від ящика дно, і Руслан лобзиком почав випилювати в ньому круглу діру. Це щоб туди патрон з електричною лампою вставляти. А я тим часом ножем вирізував у кришці ящика чотирикутний отвір. До нього потім треба буде приставляти малюнки.

Та ось настав час обідати, і Руслан мені каже:

— У тебе є діапозитиви?

— Нема.

— А що ж ми будемо крізь ліхтар показувати?

— Щось придумаємо.

— Знаю я, як ти придумаєш. Мислитель! Сьогодні ввечері щоб сів і намалював картинки. А як пообідаєш, відразу приходь, бо у мене нема часу.

Я пішов додому. Обідав і думав: чого це Руслам сьогодні все лається? Не інакше, як якоїсь книжки начитався. Він завжди наслідує тих, про кого вичитає в книжках. Це у нього наче така гра. То раптом заговорить тоненьким голоском, пищить, дрібненько сипле словами. То, навпаки, намагається говорити басом, раз у раз хапається за голову і кричить: