Чому мовчав телефон - Полонський Радій

Та ми своє взяли.

— Широчина — на всю вулицю, глибина — метрів два, — сказав Руслан.

І я додав:

— Туди вся ваша машина влізе. Шофер здивовано похитав головою:

— Це точно?

— Точно! — разом гукнули ми.

— Ну, дякую. А ви куди йдете?

— Додому.

— Далеко?

— Вгорі, через два квартали.

— Ну, лізьте, я вас підвезу.

Ми миттю опинилися в кузові. Машина розвернулася і повезла нас угору.

— Якби він ще трохи проїхав униз, вже б не загальмував, — зауважив Руслан.

— Та куди! — вигукнув Сергій. — На такій крутій вулиці хіба загальмуєш! Це ще добре, що ми його високо перестріли.

— А то б розбився... — зітхнув я. — Бо там навіть знак ще ніякий не стоїть.

Машина промайнула повз наш будинок, але ми змовчали. Потім шофер сам спинив грузовик і визирнув до нас.

— То де ж ви живете?

— Вже проїхали! Та ви не турбуйтесь, ми пішки повернемось!

І ми пострибали на землю. Шофер помахав нам рукою, і за хвилину машина зникла за рогом.

Розходячись по домівках, ми багатозначно потисли одне одному руки. Досі ми ще ніколи так урочисто не прощалися.

Кажучи відверто, зараз я переконаний, що з тим симпатичним шофером нічого б поганого не сталося. Адже біля ями на чолі з міліціонером стояла ціла юрба. Та й вулиця була не така вже крута...

Нам дуже, надзвичайно хотілося зробити героїчний вчинок. І ми намагалися його зробити. Ось у чому справа.

КИТАЙСЬКА ТРОЯНДА

Нашою сусідкою була вчителька ботаніки Ніна Василівна. Це була добра і розумна жінка. Одного разу вона мені сказала:

— Валю, ти хочеш виростити справжню китайську троянду?

— Хочу, — відказав я. — А ви маєте насіння?

— Ні, насіння я не маю. Але ти її можеш виростити з гілочки.

— А де я візьму гілочку?

— Я тобі принесу з школи.

— Ну, принесіть, — байдуже погодився я.

Ми з хлопцями багато за що бралися, тільки не все доводили до кінця. Я був певен, що із звичайної зламаної гілки теж зроду нічого не виросте. Це все пусті розваги.

Та якось увечері Ніна Василівна зайшла до нашої кімнати з великим газетним кульком у руках. Там лежала гілочка з темно-зеленим листям.

— Оце й усе? — здивувався я.

— А ти ж чого чекав? Постав її швидше у пляшку з водою, поки вона жива. Згодом вона пустить корінець. Тоді ти її пересадиш у горщик. Гілочка швидко розростеться і стане як маленьке деревб. Зрозумів? Тільки дивись, воду треба щодня міняти.

Тут уже я зацікавився. Коли Ніна Василівна і справді вважає, що з гілочки буде щось путнє, варто спробувати.

Я поставив гілочку у пляшку з водою. Минуло два дні, три, .п'ять, — я міняв воду, і гілочка лишалася свіжою, наче її допіру зламали.

Розповів про це хлопцям. Вони знизали плечима:

— То й що з того?

А коли я згодом нагадав Сергію, що моя троянда жива і здорова, він витріщив на мене очі:

— Яка троянда?

— Та китайська ж!

— Що це за китайська?

— Та я ж тобі казав про неї! У пляшці стоїть. Сергій здивувався.

— Пішли подивимось, — сказав він.

Ми пішли до нашої кімнати. Сергій глянув на гілочку і дуже розчарувався.

— Оця? Та ти її скоро викинеш!

— Чого б я її викидав?

— Бо вона зів'яне.

— Сам ти зів'янеш!

— Я? Ха! Скоріше ти. Я, знаєш, скільки води п'ю!

— А я ще більше.

— Я можу випити цілу ванну.

— А я — річку.

— А я — море!

— А я — всю воду, і весь дощ і сніг!

— Нічого ти не можеш. Хіба що якусь нещасну скляночку...

— А ти — чарочку.

— А ти — наперсток.

— А ти — краплю.

— А ти й того не зможеш.

— Зможу, скільки мені треба!

— А троянда? — запитав Сергій. Тут ми обидва розсміялися.

— Вона випиває цілу склянку на день, — пояснив я.

— Побачимо, що з того буде, — з сумнівом сказав Сергій. Один за одним бігли дні, гілочка жила собі у пляшці і вже

починала мені обридати. Воду тепер змінювала сестра Марійка. Якось у вихідний день вона мені сказала:

— Ану, ледарю, поглянь на свою троянду. Я поглянув.

— Ну? Чого на неї глядіти? Така, як була.

— А ти подивись краще. Я подивився краще і побачив, що гілочка

пустила корінець. Біленький, у волосинках, як хвостик манесенької редьки. Я зрадів.

— Ах ти ж, трояндочко! — сказав я. — Яка ти у нас ростеш розумна. Ах ти ж, мо-лодчиночка!..

— Ти б не базікав, а пересадив її у горщик.

— Ти що! Вона у горщику пропаде.

— А ти гадав, що вона завжди у пляшці ростиме?

Марійка і мама кудись пішли. Я замислився. Горщик у мене був, землі накопати — справа нехитра. Але як туди пересаджувати рослину?

І в цей час прийшов Сергій.

— Що, знов на троянду дивишся? Ти це облиш. Підемо краще надвір, погуляємо.

— Пішли, — кажу. — Тільки я зараз не можу. Мені треба троянду пересадити в землю. Вона вже коріння пустила.

Сергій узяв пляшку до рук, уважно роздивився корінець і з.повагою запитав:

— А вона не почекає, поки ми погуляємо?

— Хтозна. Може й почекає. Я побіжу спитаю у Ніни Василівни.

— Побіжи. А знаєш що, — сказав Сергій, — якщо ця гілка така вже нетерпляча, то ми її удвох швидше пересадимо. А тоді вже й гуляти.-

— Добре! — гукнув я і побіг до Ніни Василівни, а Сергій залишився мене чекати.

Ніна Василівна прийшла і уважно роздивилася корінець троянди.

— Треба пересаджувати, — сказала вона. — Ви спочатку накопайте землі, щоб була чорна, пухка і волога. А тоді один триматиме над вазоном гілочку, а другий насипатиме землю. Дивіться, корінець треба накрити ось до цього місця. Розумієте?

— Розуміємо, — сказали ми.

Підходящу землю ми знайшли у сусідньому дворі. Щоб не смітити в кімнаті, винесли горщик і гілочку в пляшці надвір і вже там пересадили. А потім принесли троянду до кімнати, поставили на підвіконня і полили водою. Ми були дуже задоволені своєю роботою.

— Нехай росте! — урочисто сказав Сергій і поводив над трояндою руками, наче чаклував. Потім він спитав:

— Як ти гадаєш, вона здорова виросте?

— Ого-го! — відказав я. — Якдім!

— А може, на цілий кілометр?

— Може. Тільки треба добре поливати.

— А що ти з такою здоровою робитимеш?

— Полізу на небо.

— А потім?

— А там спіймаю хмарку, сяду на неї верхи і попливу.

— Куди?

— Хтозна-куди. До баби яги.

— А що ти з ягою зробиш?

— Зажену в діжку, зверху заб'ю кришкою і поштою відішлю.

— Кому?

— Тобі.

— А я її віддам дядьку Трохиму.

— А вона його з'їсть.

— То й нехай.

Поки ми отак розмовляли біля троянди, мама і Марійка повернулися додому, і настав час обідати. Ми домовилися, що гулятимемо після обіду, і Сергій пішов.

Обід був смачний. Холодний борщ, а на друге вареники з м'ясом. Потім я ліг на кушетку і, чекаючи Сергія, став дивитися на троянду. Вона стояла у вазоні біля розчиненого вікна. З вулиці віяло тепле літнє повітря, і троянда задумливо ворушила листячком.

"Цікаво, а яка вона справді виросте?" — подумав я. І раптом помітив, що троянда росте. Просто на очах! Вона швидко тяглася вгору, і ось уже гілочка перетворилася на стовбур, а замість листочків з'явилися справжні віти. Верхівка торкнулася стелі, і вся кімната сповнилася шелестом густого темного листя.

Гілки трояндового дерева стиха погойдувалися, приховуючи щось у своїй гущавині. Я придивлявся: що б воно там могло бути? І побачив мавпу. Звичайну мавпу — невеличку, рудувату, яких чимало в нашому зоопарку. Зачепившись хвостом за гілку, вона висіла вниз головою і дивилася просто на мене крізь великі окуляри.

— Киш! — гукнув я. — Троянду зломиш!

Мавпа перескочила на іншу гілку, показала мені язика і сказала:

— Карбюратор.

Я погрозливо махнув кулаком. Тоді мавпа показала мені дулю. Я дуже розсердився і почав мацати навколо себе, чим би в неї кинути. Та мавпа раптом зняла окуляри, зіскочила на підлогу і підбігла до кушетки. Шарпнувши мене за сорочку, вона розчаровано сказала:

— Тю, він спить!

Я спритно вдарив її подушкою і прокинувся. Біля мене стояв Сергій і репетував:

— Чого ти б'єшся? До нього приходиш гратися, а він подушками б'ється!.. А то як дам!

Я сів, протер очі і дуже здивувався:

— Хіба я тебе бив?

— А кого ж І

— Мавпу!

— Яку мавпу?

Я подивився на троянду. У вазоні стояла маленька гілочка.

Вона анітрішечки не виросла.

— Це мені приснилося... — сказав я.

— Ти що, завжди б'єшся подушками, коли тобі щось сниться?

Нарешті Сергій перестав сердитись.

— Ні, це тільки сьогодні. Мені приснилося, наче якась мавпа смикає мене за сорочку.

— Ну, коли вже тобі серед білого дня мавпи сняться, то погані твої справи. У війну гратимемо?

но

— Можна... — погодився я.

— Валька, а ти б пішов на війну? — спитав Сергій.

— Ого! Ще й як! Кулеметником. Тільки тра-та-та-та-та! А вони падають!..

— А я в кінноту! Ех, мчиш, грива в'ється, а шабля тільки — рраз, рраз!.. А вони падають!

— А нас би на війну не взяли, — зауважив я.

— Нічого! Взяли б! Читав, як у громадянську? Альошка Богунець.

— А ще був син Таращанського полку.

— От бачиш. Тільки, поки буде справжня війна, ми, мабуть, повиростаємо.

— Аз ким вона буде?

— З фашистами, з ким же ще! Ну, з буржуями. З різними біляками.

— Мабуть, повиростаємо, — погодився я.

— То пішли грати?

Сергій заздалегідь озброївся кривим дрючком, що був у нього за шаблю, і цуркою замість пістолета. Я взяв палицю, яка служила мені і рушницею, і гарматою, і кулеметом.

За півгодини ми знищили безліч ворогів. Потім я погодився, що мене тяжко поранять, а Сергій врубається в гущину ворожих лав і мене врятує.

Нам довелося повернутися до кімнати, бо там було велике дзеркало. А хіба ж цікаво грати у війну, коли ти падаєш поранений і себе не бачиш! Ми з Сергієм падали тільки перед дзеркалом. І стежили, щоб падати красиво, по-справжньому, як у кіно.

Так от, відбиваючись від ворогів, що оточили мене з усіх боків якраз біля дзеркала, я відчув, як щось гаряче обпекло мені груди. То була ворожа куля. Не випускаючи кулемета, я схопився однією рукою за груди, на мить завмер і потім, спираючись на кулемет, заточився на підлогу.

Я впав на спину. Моя мускуляста і мозолиста рука відкинулася вбік, все ще стискаючи кулемет. Друга рука красиво лежала на грудях.

Оточений ворогами, я знепритомнів. Але Сергій забарився

Його не видно було з-за столу. Тому я швиденько підвівся на ноги, щоб з'ясувати, у чому справа.

І що ж я побачив! Сергій, мій бойовий друг, стояв біля підвіконня і зосереджено розглядав китайську троянду. Він забув про мене.

— Оце так! — обурився я. — Тут, як якийсь дурень, лежиш з дірою у грудях, а він і не думає рятувати!..

— Валька, вона гине! — крикнув Сергій.

Я миттю опинився біля нього.