Чому мовчав телефон - Полонський Радій

Сергій показав мені два листочки, які обм'якли і похилилися.

— Гине... — прошепотів я. — А я думав, що вона й справді виросте, як дерево.

Сергій гґорадив:

— Ти спитай у Ніни Василівни. Може, вона знає, як її рятувати.

Я побіг до сусідки і розповів про новину. Ніна Василівна відклала всі свої справи і разом зі мною пішла до троянди. Взяла вазон до рук, уважно оглянула рослинку.

— Ну? Ну як? — напосідали ми з Сергієм.

— Так... — нарешті промовила вона. — Земля, я бачу, непогана, і полили ви її добре. Ці два листочки, мабуть, загинуть. Ти, Валю, май на увазі: треба заготувати більший горщик. Вона тепер ростиме швидко, а вазончик у вас маленький...

— То вона ростиме?

— Обов'язково. Якщо будеш як слід доглядати.

— От здорово!

А Сергій посміхався на весь рот. Як тільки Ніна Василівна вийшла, він смикнув мене за рукав:

— Побігли!

— Куди?

— Розповімо Руслану про троянду! Коли вона підросте, відламаєш мені гілочку, я й собі дерево посаджу. Добре?

— Добре, — сказав я, і ми побігли до Руслана, щоб розповісти йому про троянду.

ВСЕ СТАЛО ІНАКШЕ

Ми з хлопцями майстрували різні речі, подорожували по нашому величезному місту, грали у війну. Китайська троянда, яку я вирощував у пляшці, а потім у вазончику, зробилася міц-неньким кущиком і рясно вкрилася листям. Вона порадувала всіх нас і здивувала сусідку — вчительку ботаніки Ніну Василівну: несподівано зацвіла чудовими червоними квітами.

Все було б добре. Та ви пам'ятаєте, що торік казав Сергій? "Поки буде війна,— казав він,— ми повиростаємо". Сергій помилився. Війна почалася цього самого літа, як зацвіла троянда.

Ми ще не розуміли, яке страшне лихо прийшло у країну, і вважали війну надзвичайно цікавою річчю. Настрій псували тільки повідомлення з фронту: фашисти весь час просувалися вперед, а наші відступали.

— Це тимчасово, — говорили дорослі. — Гітлер напав на нас зненацька, як злодюга. Але ось Червона Армія збереться з силами та як вдарить!..

І ми з хлопцями з нетерпінням чекали, коли вже наші вдарять. Дуже заздрили дядькові Степану і Руслановому батьку, які пішли на фронт.

Перший німецький літак ми побачили якось ранком, коли гралися у дворі. Повітря загриміло від вибухів зенітних снарядів, загули заводи і заверещали сирени.

— Ось він, — раптом сказав Сергій.

— Хто?

— Німець.

— Де ти його бачиш?

Сергій стояв, закинувши голову, і дивився на небо. Ми з Русланом теж вдивлялися в ясну блакить, але не бачили літака.

— Тю, сліпі! — засміявся Сергій. — А де снаряди рвуться — бачите?

Це ми бачили. Високо-високо над містом раз у раз виникали білі пухирці. їх наче хто жменями сипав у небо. Дуже цікаво було стежити, як вони виникають. Чисте небо, і раптом — є! Один, другий, третій... Вони з'являлися несподівано, як бульки на калюжі під час дощу.

Це й були розриви зенітних снарядів.

І тут ми з Русланом одночасно побачили фашистський літак. З землі він здавався маленьким блискучим хрестиком і летів набагато вище вибухів.

— Це розвідник, — зауважив Руслан. — Літає собі і фотографує. У нього, мабуть, і бомб нема, а то б він їх поскидав.

— Може, він і нас сфотографував? — висловився Сергій.

— Ага. Завтра пришле тобі карточку на пам'ять. Фугасну! Тоді Сергій підняв кулак і закричав у небо:

— Ей, ти, фашистюга, тікай геть! Тікай, паразит, а то я тобі зараз!..

У цей час розчинилося Сергієве вікно, звідти висунулася його мама і розгнівано закричала:

— Ану, негайно марш додому! От я тобі зараз всиплю!.. А ви теж! — це вона до нас з Русланом. — Хіба не знаєте, що, коли стріляють, надворі не можна бути! З неба осколки падають!..

Ми це добре знали, але не боялися. Ні осколків, ні літаків, ні бомб. Сергій казав:

— Нас з вами не влучить жоден осколок. І жодна бомба не впаде на нашу вулицю. От побачите!

Дорослі думали про це інакше. Нам довелося послухати Сергієву маму і вернутися в будинок.

Якось увечері я приніс додому блискучу стрічку з бляхи і заходився вирізувати з неї іграшковий літак. У цей день ми з хлопцями сусіднього двору збирали металолом. Біля паркану за півдня виросла чимала купа залізного мотлоху. Тоді приїхав грузовик і все це кудись одвіз. Нам пояснили, що металолом піде в переплавку, а потім з нього робитимуть зброю.

Отож я повернувся додому і став майструвати з бляхи іграшковий літак. Мами вдома не було. Марійка щось читала.

Сутеніло. Ми закрили високі ставні на вікнах, завісили їх ковдрами й увімкнули світло. В цей час радіо оголосило повітряну тривогу.

— Підемо у бомбосховище? — запитала Марійка.

— Зачекай, я ось закінчу... А чого ми туди підемо?

— Як хочеш... — Марійка знизала плечима і знову взялася до своєї книжки.

Гриміли зенітки. Під лезами ножиць скрипіла тонка бляха. Марійка вичитала щось смішне і тихенько хихикала над своєю книжкою.

Постріли зеніток злилися в безперервний грім. Серьожка вчора хвалився, наче він на слух уміє відрізнити вибух бомби від розриву снаряда. Я йому не дуже вірив. Адже зенітки гриміли відразу на всі голоси — дзвінко і глухо, голосно і не так голосно, завзято і поважно. Може, бойовий командир і розібрався б у цьому безладному ревінні неба, але щоб Сергій... Ні, навряд.

Потім я й сам почув у небі новий звук. То був дзвінкий частий дріб. Наче лінійкою тріщали по штахетному паркану. Та враз лінійка і паркан розрослися на все небо! "Мотор літака, — здогадався я, відірвавшись від своєї іграшки. — Мабуть, дуже низько".

Вже не тріск, а потужне ревіння майнуло над самою головою. А слідом за ним розлігся такий могутній гуркіт, наче злилися в одне всі вибухи цього вечора.

В ту ж мить згасло світло і змовкло радіо. Я чимдуж кинувся до дверей.

Другий вибух страшенної сили розлігся негайно за першим. За моєю спиною лунко тріснули високі ставні, тужава й сильна рука повітря немов стиснула мене в кулак і викинула з кімнати в коридор.

Скільки триває грім від двох вибухів, коли вони йдуть щільно один за одним? Якусь частку секунди. Я й досі не розумію, як за такий час встиг відскочити од вікна і вибігти з кімнати. Я не знаю, як я міг у суцільній темряві втрапити у двері і потім щодуху мчати темним коридором. Але я точно пам'ятаю, що промайнув крізь двері, навіть не торкнувшись одвірків. І що коли я перетинав "конференц-залу", гуркіт вибухів тривав з могутньою силою.

Лише у цю мить мене охопив жах. Здавалося, що весь наш будинок розвалюється і падає мені на голову. Я біг, а рештки будинку падали все нижче і от-от мали мене розчавити.

Це вже не був страх перед "білим привидом". То не привиди кружляли у повітрі, а вибухали фашистські бомби.

Вже у дальньому кінці коридора я зрозумів, що вибухів більше не чути і будинок не розвалився. На східцях, які вели до нашого бомбосховища, на мене хтось наштовхнувся.

— Валько!..

То була Марійка. Ми разом вибігли з кімнати, вона мене весь час гукала, тільки я тоді нічого не чув.

На східцях було багато людей. Всі поспішали вниз, бо до останньої хвилини сиділи у своїх квартирах.

Під бомбосховище у нас була обладнана невеличка підвальна кімната. Ще ніколи в ній не збиралося відразу стільки людей.

Хтось запалив сірника, і в ту ж мить почувся зляканий голос Сергієвої мами:

— Негайно погасіть світло!

І хоч крихітне віконце було надійно затулене, її послухали Потім пролунав голос тьоті Клави:

— Господи, що ж це таке?

І знову одізвалася мама Сергія:

— Тихше, та тихше ж!..

Чому треба було мовчати, ніхто не знав. Але і цього разу її послухали. Глуха темрява "панувала в підвалі. Тільки чути було схвильоване дихання багатьох людей.

Всі здригнулися, коли від дверей почувся різкий, неприти-шений голос дядька Трохима:

— Товариші жінки і діти! Спокійно! Перш за все запаліть свічку, і я вам розповім, що сталося.

Свічку негайно запалили, незважаючи на заперечення Сергієвої мами. Всі зітхнули з полегшенням. Дядько Трохим пояснював:

— Фашист кинув на нашу вулицю дві бомби. Він ішов дуже низько, над самими дахами. Певно, ховався від обстрілу. Одна бомба влучила в сусідній будинок і вщент зруйнувала два під'їзди — до самого першого поверху. Це якраз ті під'їзди, що мають спільну стіну з нашим будинком.

— Але ж там були люди!..

— Так. Там були люди. Помовчавши, дядько додав:

— Друга бомба впала через дорогу на школу. Наш будинок цілий.

— У школі були діти?

— Ні, заняття давно скінчились...

У підвалі залягла тиша. Рівно горів вогник свічки. Очі у людей були суворі і скорботні.

— Залишайтеся всі тут, — сказав дядько Трохим. — Наліт триває. Я піду на руїни, там зараз руки потрібні.

Він пішов.

— Горе, людоньки, горе яке... — прошепотів хтось. Підвал стривожено загомонів. Тільки тепер я побачив, що

стою поруч із Сергієм. Він торкнув мене за плече:

— Валька...

— Га?

— А що... що ти сьогодні робив?

— Металолом у п'ятнадцятому збирав. Осколки шукав.

— Знайшов?

— Один. А де Руслан?

— Вони сьогодні евакую...валися

— А чого ж він не зайшов?

— Часу не мав. Під'їхала машина, вони швиденько накидали туди вузлів і чемоданів, самі сіли — і тю-тю! Руслан мені тільки рукою махнув.

— Л... А що у тебе нового?

— Сьогодні бачив запалювальну бомбу. її з якогось даху скинули, а хлопці підібрали. В неї тільки бік вирвало, а так уся ціла.

— А яка вона?

— Отака о,— Сергій нешироко розвів руки. — Біла-біла, наче з алюмінію. Неважка.

Ми трохи помовчали. Потім Сергій зовсім тихо шепнув:

— Пішли подивимось... Ще тривога, там, мабуть, трасуючі кулі літають. А завтра осколків назбираємо!..

— Ага, — сказав я.

Але ми не ворухнулися. Насправді нам не хотілося нікуди йти. Осколки, трасуючі кулі — це, зрештою, не так вже й цікаво.

Десь з-за дверей ледве долинув знайомий сигнал.

— Відбій, — зауважив хтось. — Можна вийти і оглядітися.

— Ні в якому разі! — вигукнула Сергієва мама, але тепер її ніхто не послухав.

Ми з Сергієм перші вибігли на вулицю. Тут вже стемніло. Під ногами хрумкало скло. Недалеко від наших дверей чорною горою височіли руїни сусіднього п'ятиповерхового будинку. Через дорогу виднілися зубчасті руїни школи. її середина була вирвана бомбою.

На бруку стояло кілька санітарних і один пожежний автомобіль. По уламках ковзали плями світла — це серед руїн поралися люди з кишеньковими ліхтариками. Ось зчинилася метушня біля однієї з санітарних машин. Потім вона розвернулася і помчала геть.