Поезії. Книга X - Олександр Олесь
Насилу її зрозумів.
І нагло мені пригадались
Хвилини далекі, ясні...
Сиджу я і слухаю пісню:
Пастушка співає мені.
Антанта? Хіба ми не в згоді?
Конгреси? Все ясно без слів.
Комуна? Квітки у нас спільні,
Бо я ще вінка не доплів.
Милуємось світом широким,
Повітря і сонце п'ємо.
Ах, скільки ми змученим людям
Простору і світла дамо!
Пасуться на луках телята,
У очі нам дивиться пес,
Вбирає нас сонце парчею,
Співає пташиний конгрес.
6.11.1923
«Аероплан сховавсь у млі…»
Аероплан сховавсь у млі...
Раюють очі, розум, тіло,
А дух плазує по землі,
І серце мертве скам'яніло.
Гуде літак десь в небесах...
Мені ж чомусь так сумно стало...
Коли б наш дух літав, як птах,
А тіло гадом плазувало!
27.02.1928
«Журавлями линуть в небі…»
Журавлями линуть в небі
Велетенські літаки.
Діти плескають в долоні,
Рвуть і кидають квітки.
Вгору! вище! аж за хмари,
Там, де Дух людський летить,
І, любуючись ланами,
Поруч з Богом гомонить.
Світлі радяться потиху,
Як би зло перемогти...
Коли Бог не зможе, Духу,
Все на світі зможеш ти.
2.07.1926
«Не спиняй думок крилатих…»
Не спиняй думок крилатих,
Хай летять в світи:
Безліч дивних див угледиш
Їх очима ти.
Обніми рукою землю,
Кров'ю обігрій,
Але духу, духу тісно
На землі малій.
Хай тобі людський мурашник,
Наче рідний брат,
Але ти на світ широкий
Не дивись з-за грат.
В небо линь, де він прекрасний,
Сонячно-ясний...
В раюванні дух свій світлий
З його сяйвом злий.
16.06.1928
«Живіть! Ідіть на сизі гори…»
Живіть! Ідіть на сизі гори,
В тернах співаючи пісні,
Летіть в незмірені простори
Назустріч сонцю і весні.
Нехай спокуса і утома
Вас не одурить чаром сну,
Нехай вас тайна невідома
Все вабить в дальшу сторону.
Сльозами, сміхом змийте плями
І станьте чисті і ясні.
Летіть у вирій журавлями
Назустріч сонцю і весні.
2.01.1921
М. Г.
Ах, як ніяково мені...
В такі убрання вогняні
Вдягли мою ви Музу скромну,
Що й сам палаю я в огні
За неї, безсоромну.
Не пізнаю, що це мій друг...
Чи ж личить справді їй жемчуг,
І діадема, й самоцвіти?
Чи їй не краще дать до рук
Звичайні, наші, прості квіти?
І як вона співать могла,
Ця проста дівчина з села?
Отак - як інші всі співають,
Коли вечірня зникне мла
І зорі всесвіту засяють.
І в кого б вчилася вона,
Коли митець наш степ мина?
Хіба кобзар чи лірник вбогий,
Йдучи кудись, куди бозна,
Заграє часом край дороги.
Нащо ж убрали ви її
В чужі ці шати, не свої...
Нащо її в палац позвали...
Пустіть її в поля, в гаї,
Де ми колись волошки рвали.
14.02.1930
О. КОБиЛЯНСЬКІй
Привіт, уклін низький вам, пані.
Колись давно, колись в тумані
На скелях, де живуть орли,
Коли ще тільки розвиднялось,
Ви генціаною ніваліс2
В пустелі білій розцвіли.
І сорок років з гір високих
Рої пелюсток синьооких
Ловили ми серед долин,
А мрії линули в простори,
Туди, туди, на сизі гори,
До недосяжних верховин.
Спасибі ж вам, що в час розпуки
Ми вгору все ж здіймали руки
І не кляли життя й землі...
Стояла мряка над землею,
А ми очима і душею
Ловили промені у млі.
17.06.1928
«В хмарах сурми загриміли…»
В хмарах сурми загриміли,
Бурі вдарило крило.
Сонні хвилі зашуміли,
Мертве море ожило.
Розгойдалось, розгулялось,
Гнівом зморщило чоло,
З небом, з вітром побраталось,
Вільній волі присягло.
...Грає море. Сонце гріє.
Тане зляканий туман.
О привіт тобі, Стихіє,
Щастя повний океан!
«Вона горить вечірньою зорею…»
Вона горить вечірньою зорею
В майову ніч в степу.
Стоїш ти й дивишся на неї,
І одірвать очей не можеш.
Уже останній коник степовий затих
І вітер ліг на луках спати,
А ти стоїш і дивишся на небо,
І одірвать очей не можеш.
Уже прийшла до тебе втома
І, як пташок, думки накрила,
А ти все дивишся на небо
І одірвать очей не можеш.
3.06.1919
«На ставку купались гуси…»
На ставку купались гуси,
Били крилами об воду,
То сварились, то кричали
Голосним, веселим криком.
Тільки з них один, як камінь,
Ліг на березі й дивився.
Нерухомий і спокійний,
Він білів, як мармур білий.
Все йому було байдуже:
І сварки, й веселий гомін,
І ставка зелена ряска,
І дощем налиті хмари.
