Поезії. Книга X - Олександр Олесь

садів, гаїв, пісень,

Розквітлих яблунь і вишень.

 

4.02.1922

 

«Як сонцем світ, напоєні тобою…»

 

 

Як сонцем світ, напоєні тобою

Мої тривожні сни,

Щоночі ти, схилившись надо мною,

Голосиш вітром восени.

 

Щоночі ти свої лілеї-руки

Кладеш на голову мою

І кров'ю серця, жаром муки

Шепочеш: «Любий мій, терплю...»

 

О, жди! О, вір: я розкую кайдани,

Що тяжко так скували мозок мій,

І гіркість сліз твоїх прийму на рани

Там, там,- в країні дорогій.

 

2.11.1920

 

«Тривожні сни…»

 

 

Тривожні сни...

Душа сполохана тремтить листком берези

І притулитись все, припасти все хотіла б

До дужого і разом ніжного плеча;

Забитися хотіла б у куток

І голову в пітьму сховати.

Тривожні сни... і ночі.

А день приходе, як коваль:

Бере у руки молот,

Замість ковадла - серце

І гучно б'є по ньому.

Кує нове, майбутнє.

Я падаю, благаю на колінах:

«...Убий мене! Не муч так довго!

Мій кожний атом зойком сходить!

Убий мене!» А він на те:

«О ні! Ти мусиш жити!

І жити будеш».

Смеркає. Рука якась непевна...

Ще мить - і він відкинутий

Набік недбало.

Коваль пішов, замкнувши кузню.

Лежу без тями.

Нарешті десь в кутку

Цвіркун співати починає

І приграє тоненько на сопілці.

Сюрчить сопілка, як струмок далекий.

Думки-метелики знімаються на крилах,

Ламають їх і падають безсило…

Я, стомлений, тону все глибше й глибше

В якесь бездонне тихе море...

Тоді злітають сни

Страшні. Тривожні.

 

17.04.1925

 

«Як пес голодний, кинутий і гнаний…»

 

 

Як пес голодний, кинутий і гнаний,

Блукаю я по вулицях чужих...

Сміється з мене жах, глузує, невблаганний,

З думок сполоханих моїх.

 

Сміється цілий світ... Мовчать спокійно друзі,

Вмира без відгуку мій крик,

Іду кудись в сльозах, в ганьбі, в нарузі.

За роки я до всього звик.

 

А сни вночі, як яструби прокляті,

На частки душу рвуть... Встаю,

З кутка в куток ходжу у темряві по хаті

І втому, змучений, ловлю.

 

Впаду, і ніжно тихий, дивний сон злітає:

Далеко все - і сльози, і ганьба...

Мене хтось піснею широкою стріває,

І квіти кидає захоплена юрба.

 

24.04.1926

 

«Скінчиться ніч людського божевілля…»

 

 

Скінчиться ніч людського божевілля,

І грім востаннє загуде,

Щоб змити кров'ю кров насилля,

Щоб просурмить, що день іде.

 

І після довгих років муки

Уперше промінь заблищить,

І вперше люде стиснуть руки,

І мир на землю прилетить.

 

О, вірте, страдники великі:

Вже сонце сходить. Близько день...

Я чую вже щасливі крики

І хвилі радісних пісень.

 

4.01.1930

«Тумани облягли долини й гори…»

 

 

Тумани облягли долини й гори,

Їх вітер вже розвіяти не може,

О Боже!

 

Тумани облягли і серце хворе,

З далечини щось сіре, півпрозоре,

Як привид кам'яний, іде до мене...

О Нене!

 

О, де моя ти, тепла зоре?

Поглянь, навколо сиве море,

Наш корабель об камені розбився...

Лишився

 

Я сам та всенародне горе.

 

6.09.1923

 

«Чому не маю я широких крил, як ці простори?!…»

 

 

Чому не маю я широких крил, як ці простори?!

Я розгорнув би їх і впав на сизі гори,

Припав би грудьми я до зимного каміння

І остудив би їх, і втишив би горіння.

Чому не маю я широких крил, як море?!

Упав би я туманом на ці гори.

 

Чому не вітер я?! Я б вир людський покинув

І на долини ці, на ці поля полинув...

Я б не крутився дико вихором шаленим,

Я б тихо плив над килимом зеленим,

Розплився б я, заснув би сном глибоким,

Не марив би у сні і ранком яснооким.

 

1.07.1923

 

«Стомився я вкрай в цій безмежній пустелі…»

 

 

Стомився я вкрай в цій безмежній пустелі,

Людину живу зовучи.

Здавалось мені, що ворушаться скелі,

З очей своїх сльози ллючи...

 

Здавалось мені, що гієни й шакали

Дивились з сльозами в очах,

А люде повз мене ішли і зникали,

Як тіні на сірих пісках.

 

13.04.1924

 

«Таке життя! Отак справдились мрії!..»

 

 

Таке життя! Отак справдились мрії!

І напівсни - передчуття,

Як світ, прекрасного життя,

Що тільки в снах дитячих мріє.

 

Брехня, насильство, зрада, кров

Мене каміннями зустріли,

Вп'ялися в мозок, в серце стріли,

І з верхогір я вниз пішов.

 

Пішов туди, де регіт дикий

Душив ридання, стогін, крики,

І крізь туман я вгледів там,

Як плакав Бог, безсилий сам.

 

І Бог обняв мене крилом,

І вийшли ми, змагання повні,

І вдвох боролися зі злом,

Аж доки впали непритомні.

 

25.04.1924

«Вже не молюсь ні Богу, ні богам…»

 

 

Вже не молюсь ні Богу, ні богам,

Ні хвилям навкруги, ні сизим берегам

Там... там.

 

В цей час моїх скорбот і горя

Стою на човні серед моря

Я сам.