Поезії. Книга X - Олександр Олесь
Як вогник золотий,
Покинь пісні складати
На жертвенник святий.
Їх Богові не треба,
І Він на голос твій
Уже не відгукнеться
В пустелі світовій.
21.07.1925
«Умерли, умерли пісні!..»
Умерли, умерли пісні!
Лягли відпочити у труни,
І тільки часами у сні
Дзвенять мені здалеку струни.
В тремтінні я звуки ловлю,
Щасливий без міри, без краю,
Неначе я знову люблю
І пісню коханій складаю.
12.08.1923
«Вмерла моя казка. З нею вмерла й ти…»
Вмерла моя казка. З нею вмерла й ти.
І ні слів шовкових,
Ні пісень майових
В серці не знайти.
Вмерла ти.
Доказалась казка... Ти чужа мені.
Облетіли квіти,
Згасли самоцвіти,
Золоті огні...
Байдуже мені.
29.04.1919
«І знов на горах я, овіяний вітрами…»
І знов на горах я, овіяний вітрами,
Казками вільних полонин,
Оспіваних, ограних вівчарями,
Налитих ладаном ялин.
Далеке місто з гуком, димарями,
Не чуть ні сміху, ні плачу,
Безмежна тиша над полями,
І сам я, втишений, мовчу.
І разом з квіткою, з травинкою малою
В моїй душі щось сходить і росте.
О хмаронько, зроси його росою,
Зогрій, о сонце золоте.
29.05.1923
«Золоті хвилини линуть…»
Золоті хвилини линуть,
Наче бджоли мед несуть.
Кожну мить нектар солодкий
Я спрагнілим серцем п'ю.
Золота суріпка, ромен,
Скільки бджіл! Як тих хвилин!
Сонце, жайворонки в небі,
Але скільки їх в мені!
Як бджілки, летять хвилини,
Всі блискучі, золоті...
Знаю я: це ти їх щедро
Випускаєш з рук своїх.
26.07.1923
«Хотіла променя тепла…»
Хотіла променя тепла,
Хоч іскру усміху ясного...
І дочекатись не змогла,
Й не стало віку молодого.
Тепер читаю я листи,
А в думці - вечір над Дунаєм.
Заходе сонце... я та ти
Йому «добраніч» посилаєм.
Була, як вечір, ти смутна
І все в думках кудись летіла...
Я слухав: пісня чарівна
В той час в душі моїй дзвеніла.
Я знав, що ти її дала,
Як образ вечора смутного,
А ти: хоч променя тепла,
Хоч іскру усміху ясного.
Чому тоді не чув я слів,
Не слів, а крику ран гарячих!
Я б сонцем всю тебе облив,
Поніс би на руках тремтячих!
...А вранці ти прийшла і знов
Мені нічого не сказала:
Ішла на хрест твоя любов,
Моя ж, як пташка, щебетала.
4.04.1920
П. С.
О Ценераріє!1 Не в'янь, цвіти!
Одна, така як ти, уже зів'яла.
Її в життя вернула ти,
Її мені ти пригадала.
О, будь нектаром спогадів ясних,
Нехай ведуть вони мене в літа колишні
З долин веселих, галасних
На гори тихі і безгрішні.
5.04.1926
«Набачився ланів зелених, золотих…»
Набачився ланів зелених, золотих,
Набачився, надихався, напився,
Немов побув у себе в полі,
Приліг і задрімав під житом.
І сниться сон мені чудесний:
Ходжу по полю, рву квітки,
І їй плету вінок з волошок,
Все тій, якій вже сплів вінок терновий.
14.08.1920
«Нехай мене чарують квіти…»
Нехай мене чарують квіти,
Нехай життя їм віддаю:
Ніяк я барвами досхочу
Своїх очей не напою.
Нехай і так... але довіку
Я не лишуся в їх саду:
В останню ніч я вийду в поле
І біля травоньки впаду.
7.11.1923
«Давно моє сонце не світе…»
Давно моє сонце не світе,
Давно вже проміння не ллє.
Пісні ж мої вирвались з клітки
І в серце влетіли твоє.
Замкнула ти серце ключами
І кинула в море ключі...
Сиджу я на березі мовчки,
Великого дива ждучи.
Так роки минають... Не чути
Давно уже співу мого,
Розбити ж об камінь на частки
Не хочу я серця твого.
10.07.1924
«Хай мені зоріють зорі…»
Хай мені зоріють зорі,
Доки сонце моє спить...
Човен мій в бурхливім морі
Серед гострих скель летить.
Вже недовго ранку ждати:
В хмарах папороть цвіте...
Це іде мене стрівати
Моє сонце золоте.
«Вам я співаю, о листя…»
Вам я співаю, о листя,
Пройняті усміхом сонця,
Подихом вітру стривожені,
Світом, красою обпоєні.
Наче листок, моє серце
Пройняте усміхом щастя,
Крилами волі стривожене,
Світом, красою обпоєне.
14.08.1920
«В золотій смушевій шапці…»
В золотій смушевій шапці
Циган-вечір сходив з гір,
Ніс він ніченьці-циганці
З срібла кований набір.
А вона його вже ждала
У долині, у гаю,
Ніжним гребенем чесала
Чорну кісоньку свою.
І кохану він помітив,
Уклонився, шапку
