Поезії. Книга X - Олександр Олесь
І друзів дорогих, і лютих ворогів...
Гай-гай!..
Мій крик від сірих скель вернувсь луною
І в серце впивсь отруйною стрілою:
«Вмирай».
22.01.1924
«Коли я вмер - забув, не знаю…»
Коли я вмер - забув, не знаю...
Я в чорній прірві забуття...
О краю мій, коханий краю,
Коли ж це стратив я життя?!
І скільки вже минуло років,
Як мертвий я лежу в труні,
Лежу, не чуючи пророків
І не палаючи в огні?..
І сниться сон мені: неначе
Десь на холодній чужині
Якийсь вигнанець гірко плаче
І заздрить мертвому мені.
4.10.1925
«Ніжну-ніжну, як подих билини…»
Ніжну-ніжну, як подих билини,
Я хотів би вам пісню сплести
Із проміння зорі, із ниток павутини,
Яких людським очам не знайти.
Я хотів би вас тихо приспати
На руці, на листочку трави,
І вві сні вам не сни, а метеликів дати,
Щоб спочили потомлені ви.
Я загоїти хочу вам рани
Не навіки чи роки - на мить...
Бо розмиють їх знов океани,
Бо ще буря і досі шумить.
3.03.1923
«Відпочину, відпочину…»
Відпочину, відпочину
Там, в садах, в лісах таємних,
На шовкових крилах тиші,
У глибинах забуття.
Ляжу я в зеленій казці,
Вкриюсь ніжним листям мрії,
Покладу надії руку
І на теплій їй засну.
Вітер всі жалі розвіє,
Оджене колючі болі,
Рани подихом остудить,
Звіє сльози з вій моїх.
Так спочину... а тепер я
Знов іду з хрестом на гору...
Хай плюють мені в обличчя,
Б'ють бичами... хай плюють...
«Хоч промінь надії - і я оживу…»
Хоч промінь надії - і я оживу,
На арфі єдвабній заграю
І знов вас до сонця, до зір позову,
І шлях вам квітками вквітчаю.
Хоч промінь надії... Даремно прошу...
Слова ваші - важчі каміння,
І струни живі я руками душу,
І ллються мої голосіння.
2.05.1925
«Коли б гора зневіри впала…»
Коли б гора зневіри впала,
Коли б зажеврілась мета,
Моя б ще сурма золота
Весняним громом пролунала.
Мовчу, мовчу. Кому співати?!
Цим фарисеям, крамарям?
Та кожний з них готов продати
Ще раз зруйнований наш храм.
Хіба розбудиш їх громами,
Хіба їх душі кам'яні
Запалиш, проймеш блискавками
Ти, весь палаючий в огні?!
О ні! Єдина в них турбота -
Це хліб та гріш на чорний день,
Чужа для них твоя скорбота,
І плач, і гнів твоїх пісень.
Для них ти що? Страшна потвора,
Безсилий блазень, що упав,
Що криком-зойком ще учора
Заснуть їм міцно не давав.
Мовчу... Іду шляхом зневіри,
Тернами, кручами іду...
І капа кров з моєї ліри,
І квітне маком по сліду.
23.08.1924
«В ранах моє серце…»
В ранах моє серце,
В ранах вогняних...
Ти стрілу наставив,
Ти смієшся з них.
Бий - ще буде рана...
Що вона мені?!
Кров'ю я стікаю,
Цілий я в огні.
Плюнути ти хочеш!?.
О, не смій! не смій!
Бо злетить до мене
Бог великий мій!
8.09.1924
«Як тихо скрізь!.. Заснули доли…»
Як тихо скрізь!.. Заснули доли,
І полонина в тиші спить...
Не зашумить шовкове поле,
Ніде листок не затремтить...
Хотів би так і я заснути,
Та серце зранене моє
Усе ще з келиха отрути
Останніх крапель не доп'є.
«О, не торкай болючих ран…»
О, не торкай болючих ран:
І найніжніший дотик твій
Схвилює муки океан
В душі моїй.
Мовчи: хай тиша мовчазна
Приспить їх біль, і зойк, і крик -
Подай, подай мені вина,
Поклич музик!
9.02.1928
«Серед юрби веселої, гучної…»
Серед юрби веселої, гучної
Я цілі дні стою,
Стою, дивлюсь на барви, строї
І забуття ловлю.
Серед юрби я, мов на кладовищі...
Там є могила і моя...
В могилу ту все нижче, нижче
Щодня спускаюсь я.
12.04.1921
«О сонце, всміхнись хоч мені…»
О сонце, всміхнись хоч мені,
Зігрій мою душу холодну,
Заглянь в мою чорну безодню,
Кинь в неї проміння ясні.
Я щастя давно вже не жду,
Давно вже не вірю я в нього.
Кинь жмут тільки сну золотого
За мить перед тим, як впаду.
1.12.1924
«Вже вам пісень не почути…»
Вже вам пісень не почути...
Пташка лежить на землі.
Пройнята стрілами пташка,
Пройнято серце її.
Смійтесь, радійте, мисливці...
Прийдуть за сміхом жалі.
Вітер над нею затуже,
Трави прикриють її.
17.01.1926
«На небі родилась зоря чарівна…»
