Поезії. Книга X - Олександр Олесь

будились чари,-

 

Солов'ї за флейти брались,

За сопілки калинові

І всю ніч на дудках грали.

 

Так вівчар над ставом грає,

Як під вербами спочити

Його білі вівці ляжуть.

 

Грає він про карі очі,

Що блиснули раз, як стріли,

Але ж зранили навіки.

 

Грає він про жар кохання,

Що в могилі тільки гасне,

Про любистка дивні чари...

 

Так в піснях минали роки,

Так дзвеніло співом серце,

Як весною ліс зелений.

 

Коли нагло враз надвечір,

Коли сонце йшло на захід,

Зашумів, зірвався вітер.

 

Пилом вкрив прозоре листя,

Небо хмарами завісив

І збудив громи у хмарах.

 

Ах, яка знялася буря!

Що зробила з бідним лісом,

Що зробила з бідним серцем!

 

Полягли дуби могучі,

Полетіло буйне листя,

Ні пташок, ні гнізд пташиних.

 

В кладовище обернувся

Голий ліс, колись зелений,-

На гілках круки чорніють.

 

Крячуть чорні дні і ночі,

Все недобре щось віщують,

Рвуть, клюють розбите серце.

 

І ніхто в мій ліс не зайде,

Не зігріє словом втіхи...

Хай умре самотнім серце!

 

29.02.1928

 

А. О.

 

 

Гори залишила, кинула смереки,

Подалась за щастям у світи далекі...

Ой, хіба ж до тебе сонце не всміхалось,

Поле не шуміло, килимом не слалось?

 

Ой, хіба на тебе не дивились квіти,

Чи тобі не грали ввечері трембіти,

І вівчар не сходив в доли з полонини,

Щоб твій сміх почути в сутіні долини?

 

Чи тобі назустріч з кам'яної скелі

Не лились піснями струмені веселі

І не розсипались перлами ясними,

Щоб тебе забризкать, як русалку, ними?

 

Залишила гори, кинула смереки,

Подалась за щастям у світи далекі,

А безоке щастя по лісах блукає,

Мавку дні і ночі серед гір шукає.

 

4.11.1922

 

«Серед поля попід небом жито жала…»

 

 

Серед поля попід небом жито жала,

Попід небом жито жала серед поля.

 

Вітер віяв, сонце гріло. Дожинала.

Дожинала. Сонце гріло, вітер віяв.

 

В неї хустка, синя хустка, шовком щита,

Шовком шита в неї синя хустка.

 

Серед жита золотого, як волошка,

Як волошка, серед жита золотого.

 

Серед поля попід небом і зростала,

І зростала попід небом серед поля.

 

Серед поля, як волошку, її скосять,

Як волошку, її скосять серед поля.

 

Понад нею небо й вітер заголосять,

Заголосять небо й вітер понад нею.

 

На те літо прийде друга в синій хустці,

В синій хустці прийде друга на те літо.

 

Серед поля її пісню заспіває,

Заспіває ії пісню серед поля.

 

І над нею буйний вітер буде плакать,

Буде плакать буйний вітер і над нею.

 

Серед поля ллється пісня, віє вітер,

Віє вітер, ллється пісня серед поля.

 

4.08.1923

 

«Очі - дві волошки в житі…»

 

 

Очі - дві волошки в житі

На Вкраїні там, у нас.

Коси - жмут ясний пшениці

На дорозі там, у нас.

 

На дорозі під колеса

Взяв і кинув квітку хтось,

Як у нас, на Україні,

Взяв і кинув квітку хтось.

 

30.12.1921

 

«Прийдуть ще дні для журби…»

 

 

«Прийдуть ще дні для журби,

Днів же для щастя так мало...

Дихай, живи і люби!» -

Так її серце співало...

 

Пісня майова лилась,

Радісно сонце світило,

Вся до кінця віддалась...

Так її серце любило.

 

«Кинув, розбив і пішов,

Сонця, як щастя, не стало.

Ллється з очей моїх кров...» -

Так її серце ридало.

 

«О! Не журись через край:

Ще на життя не світало.

Другому зіркою сяй!» -

Так її серце казало.

 

І зайнялася вона!

Полум'я душу палило.

«Пити, так пити до дна»,-

Так її серце горіло.

 

«Кинув, пішов і забув,

Наче приснивсь, і не стало,

О, коли б сльози почув!» -

Так її серце стогнало.

 

Журно на вулиці йшла,

Двоє до неї пристало,

Двох пригорнула, взяла,

Так її серце упало.

 

25.12.1920

ПРИМІТКИ

 

 

Уперше збірка вийшла у Львові 1931 р. накладом видавництва «Неділя». Поет подав у ній вірші різних років написання і різного тематичного спрямування (1919-1930), переважно ліричного характеру

Подається за цим виданням.

Десята книга поезій, як восьма і одинадцята, була наслідком відвідин Олександром Олесем у грудні 1929 р. Львова. Успішно полагодивши свої видавничі справи, письменник зустрівся з своїм читачем на присвяченому йому літературному вечорі, що відбувся з ініціативи об'єднання «Червона калина». Як зазначалося в пресі, «львівське громадянство віддавало в особі Олеся шану та співчуття також і тим скитальцям, що караються на вигнанні, і тим братам, що за велику ідею караються там, за Збручем, на рідній - не своїй землі, і на далеких ледяних Соловецьких островах» («Літопис «Червоної калини».- 1930.- № 2)

Відразу після виходу десятої книжки поезій в одній із рецензій Михайло Рудницький зазначав: «Роки, проведені на чужині, не змінили Олеся-поета ні на тон, ні на нюанс. Усе джерело його натхнення ще досі в рідному краю, на який він глядить крізь віконця давно вирізаних кришталів. Він почуває себе квіткою, вирваною з корінням із грунту, на якому міг би розвиватися,-