Паровий млин - Сенченко Іван

То вона плакала. Тітка Хри-стя підійшла до Михайлика, нагнулась, обняла маленькі плечі й прошепотіла:

— Бідне моє маленьке сиротятко!

Тоді, сам не знаючи чого, Михайлик заплакав і заховав голову до тітки на плече. Йому щось так боліло, так давило...

Бабуся вмерла. Ось вона лежить на столі... І Михайлик почув тоді себе таким маленьким, слабим і беззахисним... Нема ЇЇ, вона вмерла, а він був такий негарний, недобрий, сидів мало вдома й часто не слухав, що вона каже. Як тепер він хотів, щоб бабуся розплющила очі й подивилася на нього і — що не сказала б, що не запитала б — усе зробив би, на все відповів би, аби тільки розплющила очі. Але вона лежала така урочиста й спокійна. Ніколи більше Михайлик не почує від неї жодного слова...

На похорони прийшло багато людей. Прийшов і Стьопка. Було якраз свято, і Стьопка замість брудної й заяложеної блузи одяг чисту сорочку й нові штани. Він узяв Михайлика під руки і мовчки пішов поруч нього. Це був уже здоровий хлопець з міцними широкими руками. Йому все хотілось було сказати Михаилпкові щось тепле й душевне. Але він не міг знайти слів для цього і лише згодом, зітхнувши, промовив:

— Значить, умерла... А в кас батько хворий, все кашляє та кров'ю плюється...

Йому все вертілося в голові, що вдома в них, крім Стьоп-ки, є ще й мати, і п'ятеро дітей і що, коли батько буде такий і далі, то...

Але він цього не сказав і, щоб одігнати сумні думки, кинув:

— Бачив сьогодні Сенька. Паном став. Чистенький такий...— На цьому розмова ввірвалася, бо із-за густих вишень показались сумні розсохлі хрести.

Був вечір. Всі троє лягли під кущем. Місяця ще не було видно, і зорі одЕіа по одній кидали на землю своє тремтяче ясне проміння. Пахло зів'ялим листям, п'янючим духом якоїсь дивної квітки і вечоровим спокоєм. Стьопка, стомлений тижневою працею, як дорослий, ліг на весь зріст і зразу ж засмалив цигарку.

Сенько обережно, щоб не забруднити в зелень білої сорочки, оперся ліктем на хусточку, різким рухом одмахкувши їдкий тютюновий дим.

Михайлик ліг ка спину, лише скоса поглядаючи на чепурну Сеиькозу голівку.

— Ну,— врешті сказав Сенько,— як живемо? Щось давно ми не бачились, а тут таке пішло життя, що й словом ніколи перекинутися.

Він це сказав високим, звучним, з чужими для хлопців, незнайомими відтінками голосом.

— Отож і ку...— ворухнув головою Стьопка.— Заварилась каша, кипить, як у казані. Здається, що ще вчора вітрогонили луками й лісами, а сьогодні пішла чортова машина, тільки очі жмур, щоб не випекло. Важкенько, брат, доводиться...

— Чорт його знає,— провів по голові вільною рукою Сенько,— Як собі хочете, але — або світ переродився, або я змінився. Дивлюсь і... ні чорта не втямлю... Все якесь таке — чи то не своє, чи то не рідне, чи то чортзна-яке. Я, правду кажучи, сьогодні відпросивсь у пана: так. додому схотілося. Вийшов надвір, згадав пана і теж... ніби там і не був ніколи... Там чисто, сухо й веселенько, а як тільки згадаю, ніби порожнє місце...

— Негарно? — перепитав Стьопка.

— Ні, щось не те!.. Гарно-то воно, гарно... А — не скажу — чогось немає... чуже.,.

Стьопка зітхнув. Зітхнув і Михайлик.

Сенько знову нервово провів вільною рукою по волоссі.

— Ну, а все ж таки розкажеш кам, що там ї як там? — запитав Стьопка.

— Як?.. Та от так. Ось учора... Є там в економії кухня. На тій кухні багато дівчат, що вдень варять їсти робочим. А прийде вечір, то — гулі. З хлопцями гуляють. Ну і дізнався про це пан. Зібрав усіх прикажчиків, ключників, конторщиків, і пішли облавою. Впіймали якогось хлопця, били, били, а потім дьогтем облили і пір'ям присипали. Ну, і пішли собі. А хлопці тоді зібралися купою, підсіли одного там конторщика, привели панові під вікно і змусили його гавкати, як то пес гавкає. "Гавкай,— наказують,— та кажи: "Я твій пес, ясний пане, буду гавкати день і ніч за твоє здоров'я..."

— Ну й що? — не втерпів Михайлик.

— Ну, і гавкав, і приказував.

— А пан що?

— А пан стояв, слухав і сміявся, аж за живіт брався. Дуже радий та веселий був...

— Так що ж тут такого? — незрозуміло повів плечем Стьопка...

— Нічого. Могли б так і мене впіймати...

— А ти хіба ходив?

— Навмисно пан узяв "погуляти". Йому нічого. Його не зачеплять.— Сенько стис зуби.— Тільки вбийте мене, але панським псом не буду.

Стьопка й Михайлик знали Сенька, знали, що Сенько швидше згодився б умерти, ніж робити те, чого не хоче.

— Ну, а що йому до того, що вони гуляють? І нехай би собі там вовтузилися.

Сенько всміхнувся:

— Ти не знаєш старої витрішкуватої пані! Там така свята та божа! Робочі, бач, на те, щоб робили, а не цілувалися. Та й гріх то великий, по її. Ото й підбиває пана. А він боїться стратити її ласку й ганяє. Та що йому з цього. Іграшка... А думки в нього інші. День і ніч думає про своє. І, що постановить зробити,— зробить...

Сенько довго ще розповідав про життя в економії й виливав усе, що йому наболіло. Чари, якими пан оплутав його, не зникли, як дим, залишили в душі хлопчини глибокий слід. З одного боку, він зненавидів життя в економії, з другого — захопився мріями пана про майбутнє, мріями про велику роботу, що з тихого закутка зробить кипляче-шумливий центр, фабрику незупинної роботи. Але про це він мовчав. Нащо говорити про це Стьопці та Михайликові? Адже ж це чуже й незрозуміле їм...

Було вже пізно, коли вони розійшлися — кожен зі своїми думками. Вечір, що вони його провели разом, зблизив їх, але не настільки, щоб вони знову почули себе товаришами, як то колись було.

Невблаганне життя поставило поміж ними ще не значні стінки, а вони будуть рости, розриваючи нитку єднання щораз більше.

Михайлик, стомлений та приголомшений подіями останніх днів, сів біля млина, поклавши голову на велику каменюку, що стояла біля воріт замість лави. Ось вік залишився сам із собою й тепер міг глянути назад і вперед на своє життя. Йому чогось здавалося, що все ясне, все хороше, що колись було, пролетіло у безвість і назавжди, а перед ним стали недобрі й ворожі дні.

Місяць давно вже стояв серед неба й мовчки лиз голубе проміння на холодний камінь і на кучеряву голівку, що так припала до нього...

6

Кожен дальший рік приносив все нове й нове в життя Михайлика. Правда, тепер його вже не звали Михайликом. Михайлик лишився в минулому — на життєву сцену вийшов і пішов по ній далі Михайло Осокоренко. Мов у сні, промайнув останній рік у школі. З маленького хлопця виріс міцний та гарний парубок із кучерявим волоссям. У млині відкрився малярський цех, і дідусь якось втиснув туди й свого Михайла Осокоренка. Йому тоді йшов тринадцятий рік, цебто такий вік, коли на шмат насущного треба було вже заробляти самому.

Як і всі, Михайлик почав вставати о шостій годині ранку й на цілий день, до шостої вечора, зникав у широкому корпусі.

У цеху він працював під рукою в майстра — Василя Перепічки. Робота тут була не надто складна. До важкого духу, що панував у цеху, Михайлик швидко призвичаївся, хоч спочатку в нього і боліла голова. Робота хлопцеві подобалась, може, через те, що тут вільно було користуватися фарбами, і навіть Перепічка, побачивши, що хлопець охоче береться до малювання, не заважав йому у вільний час обмальовувати стіни.

Але це було лише напочатку, поки хлопця підтримували раніш набуті сили. Далі прийшли нудні й тужливі, безконечні дні в чотирьох стінах вкупі з мовчазними, стомленими й запамороченими отруйними фарбами робітниками. Вони мовчки робили своє діло й майже не звертали уваги на Михайла: їх багатенько, оцих хлопчиків, товклося по всіх млинових закутках.

Як і скрізь, де лише люди сходяться докупи, трапляється так, що окремі люди з різних причин починають стоваришо-вуватися. Так трапилось і з Михайлом. Йому все більше й більше почав подобатись один, уже літній робітник Іван Ки-ламут. Не був химерний дідок, вже зовсім лисий, а такий, наче йому двадцять літ. Був він майже завжди веселий і уважний до того, що робилось навколо. Природа обдарувала його дотепним словом, і він скрізь і всюди, де була нагода, робив цим словом те, що похмурі до того з якоїсь причини люди ставали яснішими і сердечнішими. Кажуть, що ото з його легкої руки пішли поміж робітниками такі пісеньки й слівця, що за них медовими пряниками не запахло б. До цього всього Іван Кила-мут був і добрячим робітником. У всякому разі було видно, що його знання не обмежувалося теперішнім його фахом,— він, мабуть, знав далеко більше.

Майже з першого дня Михайлового перебування у майстерні Іван помітив його і звернув на нього свою увагу.

— Отже, одним робітником побільшало,— сказав він Михайлові, якось йдучи повз нього.

— Як бачите! — відповів Михайло, підвівши голову до малознайомого робітника.

— Авжеж, бачу... Тільки пальці в тебе такі, що більш до смичка, ніж до пензлів, просяться.

— А хіба що? — Михайлик уважно подивився на свої довгі і гнучкі, ще не з'їджені фарбою пальці.

— Отож! У мене, брат, теж були колись такі гнучкі й виги-насті, а тепер, бач, як їх покондзюбило!..

І справді, пальці в нього були, як міцні чорні покарлючені цурпалки.

На цьому балачку було скінчено, і кожен став на свою роботу. Але потім вони майже щодня знаходили якусь хвилину для коротенької балачки.

По роботі Михайлик приходив додому й полуднав, що встигав до того наготувати дідусь. Потім брався за старою звичкою за вудку і йшов на річку.

Якось у неділю вони вдвох зі Стьопкою зібрались до сусіднього села. Стьопка до своїх родичів, а Михайло, щоб десь погуляти. Село йому було вже знайоме. Ось пройшли греблю і звернули на луки. Якась дазня-давня згадка раптом заворушилась у Михайликових грудях. Він звернувся до Стьопки:

— Чи пригадуєш, як з мосту у воду упав?

Стьопка засміявся. Він ще пам'ятав, але чи пам'ятає Михайлик малесеньку Лукерку, що все допитувалася в нього — чи вміє він через Купалу стлибати?

— Наче уві сні було це,— відповів Михайлик. Але йому хочеться ще раз побачити ту славненьку й гарненьку дівчинку. Вона тепер, напевне, вже велика і стала ще краща.

— Ось отут вона живе, як на мою думку,— показав Стьопка на подвір'я, коли вони підійшли до старенької, але чепурної серед маленького саду хатини. Михайло пильно подивився, але на подвір'ї, крім курей, нічого більше не було.

Вже коли пройшли повз ворота, рипнули сінешні дБері в тій хатині.