Паровий млин - Сенченко Іван

Світлій пам'яті матері моєї

Пелагеї Олександрівни присвячую

1

Надходить вечір. Вітер напинає свої великі крила і разом із мороком навіває на людей сон. Люди з радістю після денної праці солодко засинають. Але не всі: дід Шишка ночами ніколи не спить. Не сплять і робітники, що вночі працюють у млині — вони замінюють тих, хто працював удень, а дід Шишка вночі оберігає широке подвір'я й великі комори. Там переховується зерно й борошно.

Одного разу дід ходив і стукав своєю калаталкою. Вночі тихо, тільки глухо гуде всередині у мликі: там великі машини, паси, коліщата крутяться, вертяться, а все для того, щоб із зерна намолоти борошна. Багато борошна! Борошно набивають у мішки. А вдень приїздять хурщики і вивезуть його на залізницю. А по залізниці вже його розвезуть скрізь по широкій землі. А ті, що їстимуть з того борошна хліб, і не знатимуть нічого про цього млина, ні про діда, що стукає вночі калаталкою.

Млин над річкою. Дід заходить повз стіну, що тягнеться до річки. Вода чорна і глибока: в ній перекинувся і чотириповерховий млин, і димар, і комори. Навіть зорі.

Гарно ходити дідові вночі понад річкою. Постукає, а потім замислиться і пригадає давнє-давнє. Тоді не було ні селища, ні млина — ліс, та поле, та вівці...

Стоїть дід над річкою — пригадує, вдивляється в своє життя, і таке воно йому гарне та веселе здається!..

Отож гляньте, який засмалений, веселий.,. Чуєте, співає?

Гей, ви, хлспці-Гуртоправи, Завертайте сірі воли, Женіть на Москву!,. 2

їдуть степом. Сонця того, сонця! А простору!

Попереду воли круторогі, сірі-сірі. А він — за гуртоправа... Сниться йому чи замріявся?

Йде дід понад річкою. Та що ж зоно, біс його знає: сич, чи кішка, чи мара яка плаче — захликується? Прислухався дід, обтер піт, що виступив на лобі.

— Га?., таки плаче!..

Дід ще швидше стукає і прямує на голос. Стукає калаталка, весело, безтурботно гуде збоку млин, дивляться з неба зорі,— що то буде?

А ранком приніс дід маленького хлопчика додому.

— Не журись, бабо, є розвага на старість. Люди добрі підкинули...

Гойдає дід на руках немовлятко.

— Ге, не кривися, бабусю, нагрівай водицю, готуй пелюшки.

Бабуся вносить хмизу. Набирає з річки чистої водиці й готує дитині купіль.

У купіль положать Михайлика (так і порішили його назвать). Задриґає ногами хлопчисько, закричить жалібненько: "Кув-а-а!" — потім засне спокійно в білих пелюшках.

Що йому буде снитися? Чи почує Михайлик, як загудуть на зміну гудки? Чи почує Михайлик, як будуть стугоніти день і ніч вальці й торохтіти бруком вози, окуті залізом?

І вже Михайликові п'ять років. Таке гарне хлоп'я! Все хоче знати!

Одного разу він каже бабі:

— Мамо!

— Ну?

— А нащо земля? Покрутила баба головою та:

— Щоб було де працювати людям. А хлопчик:

— А нащо є люди? Баба:

— Щоб у млин ходити...

Х/юпчик задумався. А потім і забув. Бігав, бігав і по вулиці (у пісочку грався), і по містку (де хлопці рибу ловлять), а поті?л і згадав бабині слова. Прибіг до неї та й знов питає:

— Мамо, а хіба всі люди у млині працюють? Баба накричала на хлопчика:

— Геть, не заважай! Твоє діло! Різні люди є: одні пани, щоб панувати, а другі,— щоб мішки носити. От що! Зрозумів? А тепер біжи к бісовій матері та не докучай!

Михайлик побіг.

Прибіг на місток, а там хлопці рибу ловлять. Став над поруччям та й задумався. А потім і питає уСтася:

— Стасю, а що є пани? Той засміявся:

— Паки? Фі-їть! Батьки отого он паненяти.

Стась ткнув пальцем, і Михайлик побачив хлопчика, що тільки тепер сходив на місток.

Він з'явився чистий і вимитий. З'явився і крикнув:

— Гей, хто хоче заробити ножичка!

Діти заблищали очима: кожному хотілось мати гарненького блискучого ножичка. Один сказав:

— Я!

Другий крикнув:

— Я!

І всі разом гукали:

— Я! Я! Я!..

Михайлик підійшов і теж сказав:

— І я хочу нозицка! Паненя засміялося:

— ї ти?

— І я хоцу!

— То плигай з мосту в річку. От звідсіль і плигай. А як вилізеш на берег, то віддам тобі "нозицка" і він буде твій.

Михайлик відповів:

— У воду не можна: вода глибока і мокра. Бабуся розсердиться, коли я втону і замочу штанцята.

Діти пирскали, так їм було смішно. А паненя сказало:

— Я тобі дам свої штанчата, а як утонеш, ми тебе знову зліпимо з глини так, що й бабуся не знатиме.

Михайлику було лише п'ять років. Він не знав, що з глини ліплять коників, а не людей. Але йому так хотілося мати блискучого ножичка! ї він сказав:

— Добле. Я плигну... І плигнув...

Михайлик ніколи не був під водою і тепер здивувався: як тут зелено! Все зелене! Зелене небо, зелена земля, зелене сонце і... навіть руки зелені! Чудно Михайликові! Дивиться він, придивляється — ні людей, ні пташок — самі пліточки. Он вони плавають навкруги, і Михайлик чує, як вони говорять.

Одна рибка:

— Ти не знаєш, що то за риба така чудна? У неї зовсім немає плавників... фе! А хвіст! То не хвіст, а два стовпи... фе!

Друга:

— А луска?! У неї зовсім немає луски. Вона гола, як жаба! Яка негарна! І де вона взялася тут?

Третя:

— А я знаю, я знаю, я знаю!

— Знаєш?

— Знаю!

— Хто?

— Це... ха-ха-ха! Це... я бачила... це така велика жаба... вона плигнула просто з мосту!

Михайликові стало боляче.

— Неправда, неправда! — крикнув він.— Я не жаба! Я Михайлик з млина! Там під сонцем є такий великий-великий млин. Там завжди гуде машина... там є дід, що стукає вночі і...

Тоді до Михайлика підпливла велика риба і сказала:

— Знаю я діда. А коли ти Михайлик, то чого ти тут? Михайлик не знав, що сказати. Він тільки кліпав повіками

і плакав. Сльози котились прямо по щоках.

А пліточки плавали навкруги і дивувались: вони ніколи не бачили, щоб вода родилася з очей. Вони не знали, що то таке — плакати.

2

За декілька днів Михайлик видужав. Дідусь побуркотів трохи і наказав йому більше школи не товаришувати з паненятами.

— Вони тобі не пара,— сказав він.— Ти лише сторожів син, а паненя...— він махнув рукою і, взявши калаталку, вийшов.

Михайлик сидів і думав. Про що ж він думав?.. Перше: його обдурено. У річку він плигнув, штанці замочив, а ножичка так і не одержав. Через це у нього прокидалася злоба і йому хотілося помститися. Хотілося підійти до того паненяти і з усієї сили вдарити його кулаком. А потім відійти мовчки і дивитись. Так тобі і треба!

Але Михайлик ще й не передумав усього, як побачив Сенька і Стьопку, що з усієї сили бігли по вулиці. Голі п'яти швидко лупотіли по твердій землі, м'яко встеленій пилом. Од цього здіймалися маленькі хмаринки куряви і довго стояли в тихім повітрі. Це Михайлика зацікавило. Він схопився і собі побіг, оглядаючись на хмарки із пилу, що летіли в нього з-під ніг. Спочатку він біг без мети, а потім подався за хлопцями. Він довго гнався за ними і все кричав, щоби почекали. Ллє вони навмисно, як баскі коні, гнали "навскач", наввипередки. Потім уже коло річки зупинилися і стали чекати на Михайлика.

— Ти куди?— запитав Стьопка, кочегарів син — "Рижого Чорта" (так Стьопка звав свого батька, звичайно, щоб той не чув). Стьопці було вісім років. Він вже добре курив, звичайно, тертий соняшниковий лист і кінські кізяки, умів плавати, лаятися і взагалі на всі руки майстер. Він ще недавно украв у "Рижого" аркуш паперу, у булошниці, як вона заґавилася,— шпагату, у матері — ниток і різного шмаття, надрав у стрісі очеретинок і спорудив змія. Так оцей Стьопка зупинився і запитав у Михайлика:

— Ти куди?

Звісно, Михайлик одразу не міг сказати: він лише з довгого бігу сопів і кліпав віями. Потім насмілився і відповів:

— З вами.

— "З вами"? — перекрикнув Стьопка.— А чи ти не знаєш, куди ми? Чи знову буде баба кричати на всю вулицю, як тоді, коли ти плигнув у річку?

Михайлик мовчав.

— Так отож не ходи,— вів далі Стьопіса.— Йди додому, вже пізно.

— Я не хочу додому — хочу з вами.— Михайлика образило те, що йому забороняли йти, і він уже хотів заплакати.

Але тут втрутився Сенько:

— Знаєш що, Михайлику?

— Ні, не знаю.

— Так слухай. Ти хлопець хороший — це зразу видно. Тільки ти ще не вмієш бігати і плигати. А там, куди ми йдемо, треба бігати і плигати. Так от: якщо хочеш із нами йти, то з розгону перестрибни через оцей пеньочок, а як зачепишся і впадеш — то щоб не плакав. Добре?

— Добре.

Михайлик одійшов далеченько, розігнався і побіг. Вже добігаючи до пенька, він зібрав усі свої маленькі сили, напружився, на мить зупинився, міцно уперся ногами в землю, зібгався і, випроставшись, пружиною перелетів через пеньок.

— МолодчинаІ — вирвалос разом у обох хлопців.

— Молодчина! — Сенько поплескав Михайлика по плечу, а той стояв рожевий і щасливий. У його все співало всередині: і він незгірший за них, і він уміє те, що роблять його товариші.

Але Сенько цим не задовольнився:

— Молодець перед овець, а перед молодця і сам вівця. Це ще не все. Як з нами йти і товаришувати, так треба все вміти: і бігати, і плигати, і плавати, і по поруччях ходити, і по деревах лазити. Тоді ти будеш справжній молодець.

— Я й хочу бути як справленій молодець,— відмовив радо Михайлик.

— Ну, то ще побачимо...— похмуро відповів Сенько. Сонце заходило. Великою жариною воно палало на заході

й лило на річку, й на міст, і на хлопців червоне сяйво. Воно ще не зайшло, але от-от зразу зайде, і тоді лишаться самі вечірні заграви, перерізані впоперек мечами синіх-синіх хмар.

Хлопці вирушили. Попереду йшов Стьопка, за ним Сенько і позаду всіх — Михайлик. Сенько навчав:

— Я піду попереду, ти за мною, а Стьопка за тобою. Та гляди, як будемо йти, так, поки не привчився, у воду не дивись, а дивись на мою спину. Тоді ніколи не впадеш. Утямив?

Михайлик кивнув у знак згоди, і всі троє зупинилися біля поруччі в.

— Геп!

Стьопка плигнув і випростався на поруччях. Сенько поміг Михайликові вилізти на брус, а потім вже виліз сам.

— Та не бійся, не бійся,— підбадьорював він Михайлнка,— це тільки напочатку боязко, а потім, заплющивши очі, перебіжиш через увесь міст.

Михайлик вперше йшов так через міст. Було страшно. Боязко. Все здавалося, що він от-от схибнеться й полетить у холодну річку. А Михайлик вже знав, як там погано!

— Та ти не бійся! — підбадьорював ззаду Сенько,— брус такий широкий, що на ньому і танцювати можна. От дивись!

Він підплигнув і гупнув ногами.

Але сталося таке, чого ні Стьопка, ні Михайлик, ні навіть сам Сенько не сподівався.