Паровий млин - Сенченко Іван

Михайлик слухає. Йому вже хочеться спати. Але він після всіх пригод почуває себе щасливим...

Щасливими почувають себе і Стьопка, і Сенько, і маленька Лукерка, що так раділа, коли побачила Михайлика серед товариства.

З

Для Михайлика настали щасливі години. Ріс він, як то кажуть, як горох при дорозі: на нього ніхто із старших не звертав ніякої уваги. Було, клопочеться іноді баба, каже дідові, що треба хлопцеві порядок дати, а то виросте розбишакою. А дід лише рукою махне — нехай собі хлопець бігає. Тільки і його. Доки малий, а вже як підросте...

Дід ніколи не говорив, що буде, як підросте Михайлик. Він тільки махав рукою. Та проте, і він, і баба добре знали, що буде, як підросте Михайлик. Над головою двигтів паровий млин. Аж під небо підвів свою велетенську цигарку димаря. А в обід так голосно гудів над степом, що аж здригалося навколо, що аж пил на шляху стовпом кружляв і летів з вітрами в безвість. Ранком, о шостій годині, розчинялися всі двері у всіх хатах і селище випускало білих у борошні, як примари, людей. Всі ВОШІ тяглися в одне місце, як бджоли до вулика,— до парового млина. Всіх їх ковтала сіра паща широких воріт, ковтала на цілий день. Лише вечором, рівно о шостій годині, зривався гудок, і тоді з пащі вилазили люди, забруднені в борошно, і розлазилися по всіх кутках селища, а вже назустріч їм ішли нові гурти робітників. Млин працював день і ніч, цілий тиждень.

Михайлик це знав. Але це поки-що його мало цікавило. Він думав по-своєму: великі працюють у млині, а маленькі можуть бігати й нікого не робити. А проте, Михайлик страх як любив оцей величезний млин, подвір'я і комори. Ранком він схоплювався, і, ще навіть не вмившись, виходив на подвір'я, й сідав на осонні під стіною. Йому страх як любо було слухати, коли ото гуде машина, гуде без кінця, якась велика й, мабуть, страшна, або ото як вирв&ться раптом жахливе гудіння, аж коні візників іноді непокояться несподіванки.

Наслухавшись добре, Михайлик іде до хати, одягає штанці й, поснідавши, вибігає за подвір'я до хлопців. Але скільки б не бігав він потім, де не був би — скрізь відчував музику парового млина. Вона його чарувала. Іноді, набігавшися на луках або в степу, він надвечір аж нудився, так йому хотілося до млина. Там весело. Людей там скільки, а коней — не полічити й за день. Тоді біг Михайлик додому й до кінця гуляв на подвір'ї, прислухаючись, що говорять дорослі.

Одного разу прибіг отак Михайлик додому, тобто до млина. Увійшов у ворота і зразу почув якесь стримане гудіння. То не було гудіння машин, бо не так гудуть вони, переховані десь у глибині будівель. То гуділи люди, стримано, ніби боячись вигукнути дужче, щоб не порушити своєї одноманітної музики. Михайлик, не заходячи до хати, побіг до млина, бо саме звідти чулося те гудіння. І дивувався, біжачи, Михайлик — на подвір'ї зависла тиша. Стояли коні — а людей не було. Вбіг він у великі двері й опинився в цеху — велика-велика кімната така, саме тут і стояли машини. Глянув — аж тут людей повно. Мабуть, з усього млина збіглися. І вчув Михайлик, що тут щось недобре робилося, бо похмурі стояли люди і на нього, на Михайлика, навіть уваги ніхто не звернув. Став ото Михайлик та й дивиться — а за людьми нічого не видно — тільки чути отой гомін. Та ще наче стогне щось. І як застогне, то з таким болем, що аж тіло терпне от того стогону...

Розступилися люди, і побачив Михайлик на носилці червону купу, і чудно якось з цієї купи стирчали пальці. Михайлик наче встиг роздивитися, що пальці стирчали з грудей. Глянув Михайлик і оторопів: те, що було колись людиною, тепер, захлинаючись кров'ю, стогнало...

В перший раз Михайлик дізнався, що машина не тільки гуде та співає, а що вона може вбивати й калічити, коли людина необережно з нею поводиться.

— А що ж тепер із ним буде? — запитав Михайлик у ді-дуся.

— З ким? — дідусь насупив брови й удав, що не знає, про що йде річ.

— Аз тим дядьком, що машина покусала.

Дідусь зітхнув і нічого не сказав. А потім вже згодом промовив ніби про себе:

— Покусала! Почекай, хлопчику, покусає ще й тебе. Ого, покусає, та ще й як!

Хлопчик заплакав, сказав, що він не хоче, щоб його так покусала машина.

Дідусь промовчав. Лише бабуся насварилась на старого, що не знає, що верзе. Але Михайлик незабаром забув про цю подію. Дитяче життя — що міцне дерево: сьогодні вразив, а завтра воно вже парості пускає, потім зацвіте і, коли не поб'є мороз, принесе щирі ягоди. Михайлик знову кинувся у вир дитячих пригод.

От Михайлик сидить і будує хатку з пісочку. Помочить його, потім поставить ніжку, і хатка готова. Коло хатки він садить садочок. Оце вишні, це груші, це ягоди, а ото он яблуня.

Хороша яблуня. На ній яблука, як кулачок, спілі та добрі, що й на базарі нема таких. Михайлик мріє, і йому здається, що він і справді має гарний сад. А що вже ягід різних у ньому, що й дівати нема куди. Тоді він закликає всіх хлопців, Сенька, Стьопку, садовить їх та й дарує їм найкращі яблука.

Сидить, грається, мріє хлопчик. Аж ось із-за рогу вистрибує Сенько й Стьопка. Гукають до нього. Вони чорні й загорілі, лише очі блищать з-під не в міру великих батьківських капелюхів.

— Ей, Михайлику, хочеш у ліс кажанів драти? Михайлик схоплюється.

— Кажанів драти, та й по кислиці разом...— додає Стьопка й високо махає в повітрі торбиною — ніби вона й справді з кажанами та з кислицями.

Михайлик озирається — чи не видно де бабусі, переконавшись, що її немає, схоплюється, деякий час тупцюється по своїх хатках та садочках, приказуючи: "Хто робив, той і теря". І потім — за хлопцями.

Перебігши "трюхачка" через міст, вони "навскач" переплигують через поруччя, далі через рівчаки — і в ліс.

Запахло травою й листом. Михайлик мало коли бачив ліс — більше здалеку дивився на нього, і тому тепер він і землі під собою не чує від радощів. Бігає, стрибає, зриває лопуцьки, гризе, випльовує, знову біжить і, побачивши будь-яку квітку, сміється щасливим дитячим сміхом.

Ліс чимдалі густішає. Праворуч і ліворуч великі дерева — дуби й берези, а де-не-де трусить листом боязка осика. Хлопці, йдучи, оповідають Михайликові казку, що на осиці колись давно-давно розбійники та пани різні повісили лицаря-розбій-ника. Всі дерева відмовились, не схотіли, щоб на них вішали таку славну людину, лише осика простягла свої віти, сказавши: "Тут вішайте — одним дурнем менше на світі буде". Та глянув на неї той лицар і сказав: "Нехай ти будеш проклятою межи людьми". Прокляв її, і вона з того часу й тремтить.

Михайлик:

— І повіси.ли вони того розбійника?

— І повісили...

— А нащо ж вони його повісили? — запитує знову Михайлик.

— Бо не любив він панів та розбійників різних. Як побачить пана, забере в нього все та й віддасть бідним. Та ще й учив тих бідних, щоб вони й самі так робили, щоб геть-чисто в панів забрали собі все, тоді,— каже,— не буде ні бідних, ні багатих.

Михайлик задумався. Та не встигли вони ще й трьох кроків пройти, як почули в кущах гамір, якесь квакання. Сенько зупинився і, виламавши добру лозину, кинувся туди. За ним Стьопка, і вже за Стьопкою й Михайлик.

— Ото диво! — закричав Сенько. Михайлик глянув, та аж обімлів. Якась довга-довга звірина схопила в рот жабу та й не проковтне ніяк. Михайлик уже хотів було з переляку тікати — та його зупинив Сенько.

— Стривай,— каже,— то вуж жабу спіймав.

Стали хлопці та й дивляться, а вуж, побачивши їх, навтікача. Чудно так повзе — хвостом, як батогом, б'є. А голови й не підійме. Сенько вже хотів був лозиною підігнати його, та не встиг.

Зашуміло в кущах, і звідти вибігло якесь звірятко — довгасте та гнучке. Вибігло, повело головою, понюхало, пригорнулося, як кошеня, а потім враз випросталося, і не встиг Михайлик ще запитати в Сенька, що то за звірятко, як воно вже насіло на вужа. Вчепилося зубами коло головки та так, як ножицями, й ріже. А вуж в'ється.

— Ага, піймався! — прошепотів Стьопка.— Ото тобі щоб не їв живцем жаб! — Повернулись і пішли хлопці назад.

— Що то? — аж тепер запитався Михайлик.

— Ласочка,— відповів Сенько.— Хіба не бачив? У млині їх багато.

— Які недобрі,— каже Михайлик,— звірі: одне одного їдять. Хіба їм їсти нічого?

— Подужає от і їсть. Хто кого подужає, той того й їсть,— промовив Сенько.— А побачила б ото ласочку шуліка — тільки шерсть посипалася б...

— Що, з'їла б?

— А то, думаєш, подивилася б. Ого! — Сенько поправив кашкета й свиснув.— Бачили ми не раз. А татко каже, що й люди людей їдять, так і п'ють кров, аж цмокають.

Михайликові стало страшно. Він ще ніколи не бачив, щоб люди людей їли та ще й кров пили. Він з острахом запитав:

— А ти бачив?

— Ні,— протягом відповів Сенько,— татко бачив.

— Отак, хто кого подужає — і їсть? — знову запитав Михайлик.

— Так і їдять — багачі...

Це вже було надто, Михайлик зовсім злякався і заплакав, кажучи:

— Я не хочу, щоб мене з'їли...

— Та кому ти там потрібен? — заспокоїв його Стьопка.— Багачі машинами їдять. То Сенько сміється, щоб налякати тебе. Ну, машина задушить кого, а люди кажуть, що хазяїн з'їв. Адже як розіб'єш ти чашку, кричить же на тебе твоя бабуся: з'їв уже сякий-такий! Так і тут...

Михайлик заспокоївся. Пройшли ще декілька стежок, і вій зовсім уже забув про всякі страховища.

Знову охопила його радість, і знову захотілося стрибати й бігати. Ліс такий славний, густий. Там десь над ним на небі сонце, а тут тінь, пахощі, квіти між кущами, пташки всілякі, що співають, виводять на всі голоси. Любо, хороше. Шумить лист верховіттям, і нема йому ні кінця ні краю.

Хлопці ідуть, а Михайлик біжить, метушиться.

— Та не кричи ти,— говорить йому Сенько,— а то, чого доброго, й лісничий почує.

Лісничого боїться Михайлик, він мовчки йде та хіба що нишком, щоб хлопці не побачили, квітку яку вирве.

Сорока — уїдливий птах. Оцю саму сороку-білобоку особливо, не любить Сенько та Стьопка.

Сорока — шкідник. І шкодить вона не лише тим, що хапає з подвір'я молодих курят. Тут справа інша: не встигнеш перескочити через рів, вдерти голову до хащі лісової — тут тобі зразу й сорока. Літає й скрекоче. Потім до неї ще прилетить одна або дві та й підіймуть таке, що тікай з лісу. Хлопці в ліс, і вони за ними. А почни відбиватися, палиці жбурлять, ще гірше.

Ну, а лісничий і має це за прикмету.