Паровий млин - Сенченко Іван

Чого, мовляв, стрекочуть сороки? Хлопці, мабуть, деруть, лазять, обламують гілки. А цього не можна. Піймає на гарячому — і до батька: так і так, твій син лазив у лісі, шкоду робив, гілки обчухрував. Плати штраф... А потім. Ну, потім відомо що: тринчик або... Сенько й Стьопка знають це й тому, побачивши сороку, намагаються не звертати на себе її увагу, бо попереду чекає їх інша й важливіша справа — кажани й кислиці.

Ось скінчився молодий ліс — здалеку зачорнів густий-прегустий, величний і дужий, "великий" ліс. Тут нема дріб'язку — тут все дуби столітні, велетенські, що станеш під ними, то, здається, і вершка його не побачиш. Тут справжнє дике незаймане царство. Його ще не діткнулася людська рука. Хлопці підійшли і, як у прірву, пірнули у темну дубову хащу. Сенько й Стьопка підбадьорилися, Сенько навіть весело свиснув і, зігнавши якусь пташину, весело засміявся: "Ач! і воно тут моститься!" — і пішов далі.

Михайлик кидається до того куща, звідки вилетіла пташка, і, розгорнувши його, захоплено кричить:

— Гніздо! Гніздо!

В гнізді він знайшов четверо хороших-прехороших яєць. Він сідає над ними навприсядки, пильно розглядає і кличе хлопців.

Але Сенько уже кричить сердито:

— Не чіпай!..

Михайлик і не думає брати, проте йому цікаво, чому не чіпай, ї Сенько пояснює:

— А тому не чіпай, що як візьмеш, то хата згорить, розумієш?

Михайлик розуміє. Та, подумавши трохи, завважує, що хати в них немає. А живуть вони у млині, під великим будинком, у льохові. А зверху там контора, та управитель, та ще пани якісь.

Сенько не відповідає. Він сам розуміє, що сказав дурницю, що ні в його, ні в Стьопки, ні в Михайлика хат немає, немає хат і у їх батьків, а живуть вони всі в хазяйських хащах. Але він не хоче визнати своєї помилки; вже сердито кричить:

— Геть там, не лазь, як не клав їх туди, то й не бери. Михайлик з жалем встає.

Раптом хлопці зупиняються.

Сенько високо задирає голову й дивиться.

Говорять пошепки.

Стьопка тихо питає:

— Бачиш? Сенько:

— Бачу...

Радяться: дуб товстий, до гілляки високо, а злізти треба. Як це зробити? А хоч би й так!

Сенько впирається ногами в землю,-а головою в дуба. Йому на плечі злазить Стьопка. Тоді Сенько випростовується і під-кида вище приятеля. Той тим часом хапається руками за гілляку і, вигнувши коліна, обхоплює ними й ногами дуба — подерся вгору.

Але цим справа не кінчається. Стьопка вже на дубі, Сенько знову впирається головою в дерево й наказує Михайликові робити так, як раніш робив Стьопка. І от Михайлик на плечах у Сенька. Сенько ворушиться: стає зручніше?, а в Михайлика аж ноги трусяться: боїться, щоб не впасти. Але він мовчить. Жде, що буде далі. А далі от що: Стьопка засуває руку в дупло, плигає не вниз, як то думав Михайлик, а вгору. Потім Михайлик бачить у Стьопки на обличчі веселу усмішку. Він поволі й обережно витягує руку, і Михайлик аж скрикує: у Стьопки миша, тільки чудна: з крилами! Але крила такі, як от у сороки чи горобця...

Михайлик ще не встигає вилити своє здивування у слова, як Стьопка вже кричить: — Бери!..

Михайлик простягає руку і, побоюючись, обережно бере цю чудну крилату мишу.

Взявши й відчувши в руці своїй живе, він не знає, що й робити, але той-таки Стьопчин голос наказує:

— В пазуху!

Михайлик розгублено дивиться, він не говорить ще нічого, але в очах йому запитання:

"Як за пазуху! Отаку бридку річ за пазуху?"

Але робити нічого. Хлопці гримають, і Михайлик кладе руку за пазуху, розкриває долоню, і зразу ж поза спиною неприємний лоскіт. Хлопчик ладен уже кричати, але тут на допомогу приходить гордість. Так робили й роблять всі. А коли так, тс Михайлик не гірший від інших. Він переборює огаду й острах. За першим кажаном йде другий, за другим — третій.

Михайлик уже зовсім не боїться. Виявляється, що кажани не кусаються, а лише дряпаються й то не дуже. Михайлик сміється. Навіть жартує. Сорочка йому відстовбурчилась, ніби там повно груш або терну.

— От! — весело скрикує Стьопка.— Є! Ще один! — І вія урочисто витягає п'ятого кажана...

Але цим не кінчається день. Не встигли ще хлопці розглянути хороше своє надбання, як чується тріскіт.

З-за дуба вискакують лісничий і поміщицький син Лодько, що влітку приїхав до батька на вакації.

— Стій! — кричить Лодько.— Стій! Стріляти буду! Зупиняється й націлюється, цокаючи затвором.

У Михайлика затрусилися ноги, і він з розгону полетів У кущі.

Водночас над головою в нього пролунав вибух і довгою луною покотився по лісу.

Михайлик лежав ні живий ні мертвий. А Сенько з Стьопкою були уже не знать де. Вони мчали, розриваючи кущі, спотикалися, падали, підводилися і знову бігли, не переводячи дух. Зупинились, коли напевне зрозуміли, що за ними уже ніхто не женеться. Зупинились і раптом побачили, що з ними немає Михайлика. Вони обоє чули постріл, і тепер в голови їм приходили кайфантастичніші думки. Вони бачили перед собою Михайлика, пораненого кулею. Вік жалібно стогне, а над ним стоїть і сміється отой противний Лодько з рушницею. Тоді вони обережно полізли назад, щоб вирвати Михайлика із пазурів.

А Михайлик у той час лежав і чув розмову.

Л ісаич и й. Ах, паничу, то ж недобре ви робите. Можна ж так, чого доброго, поранити дітей. Діти ще ж малі та дурні. Тільки й їхнього, що побігать та полазить.

її а н и ч. Не турбуйтесь — стріляв я догори. Налякати хотів.

Панич помовчав, а иоті?л додав:

— Жваві бісенята, тепер їх, мабуть, і зі свічкою не знайдеш,

— Нехай біжать собі,— відповів лісничий.— Підем, чи що?

Михайлик чув, як зашелестіла трава і повз його пройшов дід та панич. Він з полегкістю зітхнув й одразу вчув, що в нього за пазухою щось ворушиться. Сів і по одному почав витягати своїх невільників, уважно розглядав їх, а особливо їхні крила. Надивившись і запам'ятавши добре, які вони з себе, почав думати, що з ними робити. Чи додому нести, чи пустити?

Додому? А навіщо ж їх забрали з їхнього гнізда? Як вони бідненькі бояться!

Михайлик тримав у руках маленького звірка й чув, як у нього часто-часто билося серце. Він згадав, як сам перелякався і як у нього билося серце, коли він тікав від лісничого, і стало йому жаль тих маленьких пташок-звірят. що він їх тримав за пазухою. Тоді він почав їх ЕИЙМЭ із-за пазухи і по одному випускати на волю.

Звірки махали чудно крилами й летіли низько над землею, зручно обминаючи всілякі гіллячки та кущики. Потім, мабуть, втомившися (Михайлик так думав), сідали або, правдивіше, чіплялись за гілляки й висіли-таки униз головою. "Бідненькі пташки,— подумав Михайлик.— Я їх, падавши, придавив, що вони й не всидять".

Михайлик наблизився до одного кажана, хотів посадити його на гілку зверху, але ще не встиг і руку простягнути, як звірок зірвався, розправив крила й полетів.

"Нехай летить здорова". Михайлик сам собі усміхнувся й пішов.

Куди?

Аж тепер він схаменувся й побачив, щ> сам-один у лісі. Що ж він має робити? Михайлик злякався. Гукнув раз, другий, хлопців не було, і ніхто не обзивався, лише луна покотилась і зависла десь на вітах дерев чи у траву впала.

Михайлик ще крикнув.

Тоді зірвався з місця й побіг, ламаючи кущі, "додому", як йому здавалось. А насправжки, сам того не знаючи, біг од дому, заглиблюючись далі й далі в ліс.

Надходив вечір. В лісі було вже темно. Од дерев падала тінь і спліталася в густу чорну ковдру, що застилала все. Лишень коли-не-коли ясний промінь падав на якусь маленьку галявинку, але й він зникав, скоро Михайлик поминув ту галявинку. Врешті він зачепився через пень і впав у густу траву.

Сенько й Стьопха, безшумно шмигаючи межи кущами, прямували визволяти свого малого товариша. Вони й самі боялися, бо знали, що скоро зайде сонце і стане темно. Але в таку тяжку хвилину зректися товариша не могли. Бігли мовчки.

Справа ускладнювалася ще й тим, що вони не могли кликати Михайлика, боячися, щоб не почув лісничий. Але обоє вони добре знали ліс й тому були певні, що старе місце знайдуть. Що далі буде, вони боялися думати. Лише один раз Стьопці спало на думку, що, може, Михайлик не був підстрелений і забіг й невість куди. Він одкинув цю думку й мовчки біг.

Як не дивилися добре хлопці, а не помітили, що біжать прямо на лісничого й панича. А ті, почувши шелест, стали за дерево. Наблизились хлопці до того місця, і зразу з двох боків з'явилось дві постаті. Хлопці обімліли. Про втечу не могло бути й мови, бо не встигли ще вони й зрозуміти, в чому річ, як їх уже міцно було взято до рук.

— О! Піймалися, голубчики! — засміявся панич Лодько.— Ану, які тут ви с? — підійшов ближче й почав насмішкувато дивитися прямо Сенькові у вічі.

— Ну, і що ж ти вполював?

Сенько нічого не відповів. Лише на мить блиснули в його очах злі вогники, але зразу погасли, і Сенько схилив на груди голову.

Панич помітив ті вогники.

— Ач, зміючка! Очі, як у гадюки, світяться!

— Смійся! Твоя взяла, вбивця! — відрізав враз Сенько і аж затрусився. Така його злість взяла.

— Що він говорить? — звернувся панич до лісничого.— Що за вбивця?

Лісничий повів незрозуміло плечима.

— Хлопця Михайлика вбив,— відповів Сенько. Більше він не міг триматись. Дитяча сила виснажилась, і він заплакав.

— Верзе не знати що...— відповів лісничий і вже лагідніше почав розпитувати у хлопців, що скоїлося...

Виявилося далі, що Лодька не такий уже й кепський хлопець. Бачачи, що хлопці надто стурбовані, він уважно розпитався їх про всі їхні пригоди й нібито аж був занепокоєний долею маленького Михайлика. Постоявши трохи, всі четверо пішли шукати хлопця. Пішли в різні боки, умовившись подавати голос, щоб котрий не відбився. А вже була майже ніч. Ясний місяць десь зійшов лісом і тепер коли-не-коли, прорвавши промінням густу шапку листя, освітлював дерево й густі кущі. Через це в лісі було дивно хороше, ніби в якійсь казковій країні.

Денний гамір затих. Натомість заговорила ніч. То був голос верховіть, якийсь обережний шелест на землі, тріск сухого листя, гілочок, трави. Ніби застромила ніч у кущі і в траву свої незримі пальці і щось там таємне робить.

Довго пролежав Михайлик, аж поки під впливом свіжого повітря й місячного сяйва не очунявся. Підвівся тоді й сів.

Зразу навіть і не зрозумів, де він є. Йому здавалося, що він довго сидів двечора над річкою біля млина та й заснув.