Паровий млин - Сенченко Іван

Хлопці озирнулися: на подвір'я вийшла якась літня жінка і, прикривши від сонця долонею очі, подивилась їм услід.

— Розглядає зятя...— пожартував Стьопка. Михайлик промовчав, але встиг роздивитися, що жінка була гарна, з великими лагідними очима й теплим поглядом. Такою повинна бути Лукерчина мати. Од її погляду у хлопця зробилось якось тепло в грудях. Як саме — він не міг сказати...

Сонце стояло під обідню пору й немилосердно пекло. Хлопцям вже давно хотілося пити.

— Зайдем води нап'ємося,— сіпнув за руку товариша Михайло.

— Я й сам хотів це сказати...

Хлопці повернулися й зайшли у хвіртку. Тепер вони стояли вже близько біля жінки, що вийшла з хати, і могли переконатися, що саме вона й була Лукерчиною мамою. Це почули вони і з голосу, хоч Лукерчиної мови не чули вже багатенько років.

— Тітусю,— звернувся до неї Стьопка,— чи не можна у вас було б водички напитися?

Тітусі не жаль було тієї водиці.

— Чому ж не можна? — озвалась вона.— Можна. Винесла повний кухлик, і хлопці пили, поглядаючи у віконце — чи не побачать ще кого.

Хто й зна. Може, кого й побачили. Тільки тітусі не сказали нічого. Подякували за ласку й пішли. Аж у воротах Михайлик знову озирнувся: крізь віконце виднілася чорна голівка, і сипали дрібнісінькі іскри молоді задерикуваті оченята.

— Вона! — сіпнув за рукав Стьопку Михайло.

— Жарко,— відповів той.— Дуже жарко... Лукерчина мати стояла на подвір'ї й так само, як і раніш,

дивилась з-під долоні услід молоденьким робітникам.

Ввечері Стьопка пішов у місто до кіна "Модерн". Михайлові не хотілось. Вабить його зовсім в інший бік.

Дідусь уже давно пішов на нічну варту, і Михайло залишився сам у хаті. Послався і ліг. Та заснути ніяк не міг. Тільки заплющить очі, як зразу ж перед ним стає залите сонцем подвір'я, і жінка з теплим поглядом, і вікно з чорною задерикуватою голівкою. Все воно, як живе, встає перед очима, і Михайлові хотілося би, щоб воно стояло так довго-довго, без кінця і краю.

Зрештою Михайлик відчував, що більш не може лежати. Встав з ліжка і одягся.

Зустріла його лагідна й темна літня ніч Вийшов на міст і помалу рушив до села, і що не крок, то ніби все якось краще, ясніше стає на душі. Давно вже пройшов греблю. Сильно застукало у грудях серце, коли показалися перші сільські хати.

Потім він потонув у темні провулки, уникаючи гуртів хлопців та дівчат, що де-не-де, сміючися та вигукуючи, вешталися по вулицях.

І довго-довго Михайлик блукав навколо знайомого подвір'я, вдивляючись у тіні, що то згущалися, то розпливалися там та в маленьких і темних віконцях. Тихо й порожньо було скрізь, ніде ні звуку...

Тільки місяць згодом підвівся з-за лісу, кинув пасма сяйва, підморгнув до зірок і широким та ясним колом пішов собі по небу. Село вже спало.

Тієї ночі Михайло ще довго не спав. Бранці переодягся в свою робочу одежину й пішов на роботу. Обличчя йому було зовсім бліде, і під очима ясно виднілися сліди безсонної ночі. Одначе спать йому не хотілося. Навпаки — він почував себе остільки гарно й весело, що ще веселіший був, як звичайно.

Івак Киламут похитав головою:

— Гулі, хлопче, га?..

— Гулі!..— щасливо відповів Михайло.— Гулі, дядю!.. Та ще й які гулі!.. Вам того ніколи не дізнатися.

— Виходить, поцілувала?

Всі ці дні у вільний від роботи час Михайло тільки те й робив, що намагався намалювати картину, яка його так зачарувала в минуле свято. Він з тривогою думав, що тих очей за склом, тієї чорної голівки йому ніколи не змалювати. Адже ж він і не бачив як слід Лукерки. І, крім того, він не знав і не міг собі уявити, як через скло відобразити повне життям обличчя.

Стомившися, він кидав кімнату і йшов блукати за млин, за річку або й зовсім у ліс. Тут він привчався бачити те, що до того часу не бачив або ж не звертав уваги. Раніш ліс був просто зелений, а тепер, коли він придивлявся до нього,— бачив, що кожне дерево, кожен кущ, кожна травичка мали свій власний, не схожий колір.

Крім того, кожне деревце, кожна гілочка мали свої особливі відмітки, в залежності від того, де вони і як містились. Все це помічав хлопець, на все звертав увагу і тоді аж жалкував, що не мав з собою приладдя, щоб змалювати ту чи іншу гру кольорів.

Це його наштовхувало на думку, що можна малювати не тільки в кімнаті, а й тут, у лісі, серед свіжої, ласкавої природи. Тоді він почав брати з собою скриньочку з фарбами і йшов шукати такого місця, яке можна було б змалювати. Робота ця цікавила його так, що часом забував про все на світі. Здається, крім отих сонячних плям ка вечірніх кущах ліщини, вій нічого не бачив. Тут він і відпочивав після роботи, і мріяв, і вчився робити, і втілювать у фарби те, що примічав. Тільки, коли приходив додому і очі його впиралися в незакінчеку картину, йому ставало якось сумно, а до ближчого свята було ще далеко. І, крім того, хай навіть він піде й на село, але чи пощастить йому побачити те, що йому так потрібно? І чим більше він дивився на кезакінчеиу картину, тим все більше й більше думав, що її він, мабуть, не закінчить ніколи...

Дідусеві дуже подобалась Михайлова праця. Він підходив до картин і довго вдивлявся в них. Все там було таке звичайне й наче незвичайне. От та жінка, що затулила очі долонею і дивиться на шлях. Видно — ніби селянка, очі такі лагідні, щось в них заховане таке... Сонце так і ллється їй на голову й руки, а очі, частина лиця в холодку. Тільки такий прозорий і темний той холодок, ніби його й справді освітлює світ чорних задуманих очей жінки...

"Ех!..— зітхнув дідусь, думаючи про себе: — Люди були б з хлопця, коли б... коли б не таке життя!.;"

Але що дід може зробити? Йому самому залишилось "три чисниці до смерті"... А далі... Підходять важкі літа до хлопця, і хто зка, що з ним буде?

І вийшло зовсім несподівано. Михайло сидів над річкою в прогайку. Він дивився на вечірнє сонце і на тіні, як вони змінювали забарвлення води. Свої спостереження він намагався втілити у фарби й дуже був заклопотаний цим. Так заклопотаний, що й незчувся, як хтось підійшов і став за ним. Тільки маленька хмарка впала на папір, і це, тільки це, помітив хлопець. Він поклав папір зручніше і був знову взявся за фарбу, аж раптом трохи насмішкуватий дзвінкий голос:

— Ти дуже гарно малюєш!.— ї сорочку свою також, напевне, сам розмалював?

Михайло здригнувся й озирнувся. За ним стояла підліток-дівчинка, наче бризками, стріляла на нього очима й тихенько сміялася.

— Що тобі? — вирвалось у Михайла.

— Нічого. Шукала теля і... зайшла! Таке, знаєш, замур-зане, бідне, як оце ти. Стоїть над водою і мека, чи то пак сопе...

Михайлик встав і почав розглядати дівчинку.

— Хочеш подивитись? Дивись!..— і вона, сміючися, закинула назад голову, одставила ніжку і взялась рукою у боки: — Правда, гарна, як картина?

— Гарна! — вирвалось у Михайлика.

— Еге ж! — відповіла дівчина.— І ти гарний, тільки сорочка в тебе, як церата.

На Михайлові була його звичайна робоча блуза, і він засоромився її.

— Яз роботи,— виправдуючись, відповів він.— Потім, крім цієї, у мене є ще і святкова...

— Невже? — усміхнулась дівчина.— І святкову маєш? Теперь тільки Михайлик помітив, що вона сміється з нього,

і почервонів.

— Що є, в тому й ходжу і... прошу не заважати мені.

— Овва! А я от навмисне візьму та не піду, що ж ти мені зробиш? Правда ж, нічого не зробиш? — допитувалася дівчина, змінивши насмішкуватий тон на ласкавий та щирий.

— Ні...— відповів Михайлик.

— Отож... А як прийдеш у свято до нас, то ще кращою водицею напоїмо, як у неділю.

Дівчина показала кінчик язика і, як кізка, побігла галявкою. "Лукерка!.." — блиснуло в Михайла у голові. Він кинувся за нею.

— Лукерко, Лукерко! — загукав він скільки сили. Тепер прийшла його черга святкувати перемогу. Лукерка

зупинилась і швидко розплющила очі.

— "Лукерко". А звідкіля ж ти мене знаєш?!

Вона пильно оглянула його з голови до ніг, але нічого їй не нагадало, що вони колись десь бачилися.

— Так, знаю...— відповів Михайло, дивлячись поверх її здивованого обличчя.— Прикуси ж язичка і сховай його для інших, а мені скажи — чи в тебе ще й досі машини сплять із колесами?

Лукерка як стояла, так і покотилась зо сміху...

Вона його пізнала, того хлопчика, що був такий смішний, смішний, смішний...

Але ж все таки вона шукала теляти. Таке противне оте теля. Зайшло й немає. І вони разом пішли шукати того проклятущого теляти, залазячи в такі гущавини, що в іншому разі їм і не приснилося б там бути.

Коли скінчився день, коли зайшло сонце і впала пітьма — ні Михайлик, ні Лукерка не помітили. Вони сумлінно облазили всі кутки й закутки знайомого лісу, але ніде нічого, навіть сліду, не було видно. Було вже зовсім темно, коли Лукерка згадала, що теля вже, мабуть, вдома і там, напевне, мати он як непокояться за неї.

— Я тебе проведу,— сказав Михайло,— аж до вашого городу...

— А як хто тюбачить? А як мама побачать, а як візьмуть лозину, то що тоді буде?

— Битимуть...— відказав хлопець.

— Ой, ні! Погладять по голівці і знаєш кого?

— А кого?..

— Он кого!..

Дівчина обкрутилась на одній нозі, обхопила Михайлову шию і, поцілувавши його в лице,— зникла в кущах. Ах, вона ще на прощання голосно засміялася. Але її вже нема: тільки трава зашелестіла під ногами. Михайло довго стояв як приголомшений. Потім кинувся вперед, та дарма, бо Лукерка була вже далеко.

Серце йому так билося.

Було темно, і навколо лише листочки шепотіли.

І знову Михайлик узявся за картину.

Дошка оживала під Михайликовими руками, і вже її очі через темне прозоре скло світили так життєво й повію, що п'янили і Михайла, і старого, і всіх тих, хто мав змогу її бачити.

От Стьопка. Він довго і зосереджено дивився на сонячні фарби. Він не сказав жодного слова, але по тому, як у нього піднялися груди, як він зітхнув,— Михайлик побачив, що це й тому не чуже.

Чутка про картину пішла поміж робітниками. Прийшов Іван Киламут. Він не сміявся, як то завжди з ним траплялось. Довго дивився на картину. Потім мовчки поліз до кишені, дістав окуляри і, одягши їх, почав знову розглядати.

Ні, не помилка.

Потім Киламут зітхнув і підійшов до Михайла.

— Я знав тебе,— сказав він,— як щирого робітника, а тепер бачу, що з тебе ще більший маляр. В тебе свій шлях, тільки ж скільки перепон на шляху! — Він споххмурнів.

Колись і перед ним слався інший шлях — шлях вдалого й запального музики.