Паровий млин - Сенченко Іван
Але, вставши й добре обдивившися, він побачив, що річки ніде й близько немає. А є ліс, праворуч, ліворуч і скрізь ліс. Плакати Михайли-кові тепер уже не хотілося. Він узяв кашкета, що лежав на землі, і пішов туди, звідки світив місяць. Віи-бо, Михайлик, добре знав, що місяць світить над річкою, праворуч від млина.
Стежки ніде не було, і Михайлик йшов навпростець, продираючись між кущами. Було так гарно. З листу сипалася дрібненька роса, а іноді й мокренька яка гілка проведе своїми листяними пальчиками по Михайликовому обличчі, і тоді Михайлик одводив її руками і йшов собі далі. Ліс то густішав, то рідшав, і тоді Михайлик думав, що ось йому вже кінець, далі заблищить річка і зачорніє високими димарями млин. Але ліс знову густішав, і Михайлик знову поринав у чорні хащі.
Що ж далі робити?.. Михайлик стратив віру в те, що коли-небудь вибереться до річки. Лишилось одне: кричати, кликати на допомогу. І він голосно на ввесь ліс гукнув:
— Сенько-о-о!.. Стьопко-о-о!..
Ліс йому відгукнувся, вдаривши, ніби велетенським батогом по плесові, луною.
Але тільки луна! Сама луна й ні одного живого голосу...
Та Михайлик помилився. Раптом десь недалечко йому відгукнувся. Але хто?
У Михайлика захолола кров у жилах, і він упав на землю, бо над лісом котився якийсь божевільний злорадісний сміх-регіт. То був пугач-лісовик, і коли б Михайлик знав про те, від кого він іде, то мало не вмер би від жаху. Перелякані тим голосом, пташки зривались з кущів, пищали... Цей писк донісся до верховіть і стурбував круків, що там мешкали. Піднявся такий галас серед нічної тиші, що аж дерева, мабуть, полякалися і з турботою заворушили листом, спросоння питаючи одне в одного: "Що? що-о? що-о?"
Десь із куща вискочила зайчиха з двома зайченятами, і не встиг іще Михайлик добре зрозуміти, що сталося, як велика й чорна птиця шугнула в нього над головою. Ще мить, і Михайлик почув, як запищало щось жалібно, ніби дитина... Потім коротенькі відгуки вдарів — і знову тихо.
Пугач-лісовик, нічний володар, розпочав свій нічний бенкет. Міцно вп'явшись кігтями, гострими, як ножі, у невеличке тіло зайченяти, він дзьобом виривав шматками тепле м'ясо й, хапаючись, ковтав їх разом із шкурою, з шерстю й маленькими кісточками. Іноді він давився, тоді викидав кусок назад і знову, навіть не розірвавши, запихав його до горлянки... Це була страшна й огидна картина... Михайлик лежав і мовчки дивився.
"Хто кого подужає — той того і їсть",— згадав вік Сенькові слова. ї тоді відразу йому захотілося помститися цій великій птиці. Потихеньку почав мацати навкруги себе. До рук потрапила якась поліняка. Михайлик почав тихо підкрадатися до пугача.
Птиця була заклопотана справою, бо й не почула, як підкрався Михайлик і зі всієї сили бебехнув її полінякою. Птах перекинувся на спину, але не встиг Михайлик ударити по ньому вдруге, як вій уже став на ноги і, махнувши крилами, зник під темною шапкою лісу.
Лише тепер Михайлик згадав, що і він не їв од самого обіду, коли не вважати на різні лопуцьки. Але який же з них наїдок? Михайлик задумався... Але що, що це? Сон? Невже це сниться? Чи мріється? Михайлик ясно чує далекий голос... Знайомий, знайомий Сенька голос:
— Ми-хай-ли-ку!..
Радість охоплює все його маленьке тіло, і з горла вилітає довге:
— Аго-о-ов! Сенько!..
Чи варт говорити, як зраділи всі три хлопчики. Михайлик, як до рідного брата, тулився то до Стьопки, то до Сенька і не помітив, як до гурту підійшло ще двоє людей.
Лише коли лісничий, нахилившись низько над землею, голосно проговорив:
— Е! Та тут, крім Михайлика, є ще й вечеря! — Михайлик отяглився і озирнувся.
Спочатку він був злякався цих чужих людей, але його швидко заспокоїли, і всі разом взялися готувати вечерю.
Лісничий витяг ножа і почав вибілувати зайчика. Хлопці побігли по хмиз, і лише панич сидів, нічого не робивши. Але на те він і панич: за нього зроблять інші.
Скоро запалав вогник. Лісничий розпаював все м'ясо на п'ять частин і, понастромлявши на шлички, наказав хлопцям тримати його над вогнем, щоб спеклося.
Попоївши печеного м'яса, почали збиратися додому. Иа греблі розпрощалися й пішли кожен у свій бік.
Ще панич на прощання запросив хлопців на неділю до себе в садок. Там буде велике гуляння, і паиичева мати обіцяла всім, хто прийде, дати по хорошенькому подаруночкові...
Михайлик нетерпляче чекав на неділю. Він кожного дня запитував у своєї бабусі та хлопців, чи скоро буде кінець тижня і прийде неділя.
— Скоро,— відповідала бабуся. Михайлик відходив і чекав.
Аж ось прийшла і неділя. Ще звечора Михайлик довго сидів у річці і старанно полоскав йоги. Вік хотів, щоби вони були чисті, білі-білі. Та порепані ноженята від миття лише червоніли, струпи-курята розм'якли й легко здиралися, і тіло тоді починало щеміти, але Михайлик твердо стояв на своєму й виліз із води лише тоді, коли ноги зовсім побабіли: зробилися м'якими, але зсе ж не білими.
Та то дарма.
Михайлик одяг штакці, сорочечку й почував себе хороше: йому все здавалося, що він є найгарніший з хлопчиків, й весело виводив:
Ой гоп, непомалу, Та пошила штани з валу, Та пошила і наділа — Скажуть люди, що до діла!5
Ця пісенька йому дуже подобалася.
Секько на цю всю панську витівку дивився скоса: йому пани взагалі не подобаються, і він не йме віри, щоб їм там що перепало. А коли й перепаде, то яка-будь дурниця. А ради дурниці Секько бити ніг ке хоче,
Але Стьопка — навпаки. Він переконує, що хлопцям нічого боятися. Однак цілий день вони бігатимуть без діла, то чому не побувати їм серед панів, не поглянути, як вони там живуть. А коли є змога дістати подарунок, то його треба взяти й саме тому, що вони самі хочуть його взяти, а не тому, що якась там пані хоче його дати. Стьопка має переконання, що взагалі треба брати скрізь, де можна.
Лише один Михайлик не занурюється у глибину цього питання. Він іде собі, і все. Що далі буде, він того не знає, а тепер йому весело й хороше. Ось і село.
Сенько дорогу до панського будинку знає добре і вибирає дорогу не через село, де багато піску й жарко, а звертає, зійшовши з греблі, праворуч і поринає в зеленій отаві левад.
Ось і гайок, де зібралася дітвора. Хлопці підійшли й зупинилися, не доходячи до великої купи. Секько, розпарившись за дорогу, зразу ж ліг під кущем якнайзручніше. Ліг і замовк. За ним ліг і Стьопка. Лише Михайлик стояв і з цікавістю розглядав велику юрбу людей і гірку, обсаджену акацією. На гірці стояв повитий диким виноградом "курінь" (альтанка). Там, у тій альтанці, мабуть, було дуже хороше, і там же, мабуть, поки що переховуються й подарунки, бо туди весь час бігали дівчата в білих фартухах, несучи кожного разу якісь пакунки і кошики.
За гіркою біліє великий будинок — там пани живуть. Хлопчик'зіщуриаея проти сонця й дивиться туди. Але не довго.
Його увагу привертає якась малюсінька дівчинка. Михайлик тре лоба й пригадує, де він її бачив. Ага! Згадав! То Лукерка. І дівчинка його впізнала. Сміється й прямує до Михайлика. Вони сідають під кущиком.
Сенько, як лежав, так і лежить. Стьопка, щось гадаючи, жує травинку. А там далі — юрба. Там кипить. Там море голів і квітник облич. Веселі крики, верески і сміхи. Та Сенько й Стьопка не звертають на те уваги.
Михайлик оповідає про свої нічні пригоди. Дівчинка із жахом в очах стискає руки, і в її маленьких грудях росте жаль і до цього сиротятки, що одним одно майже цілу ніч блукало в лісі віч-на-віч із усякими страховищами.
Вона слухає й промовляє:
— Бідний ти, хороший хлопчик,— і гладить Михайлика по голівці. І як йому гарно від цього! Адже його ще ніхто не гладив так щиро, такими хорошими ручками.
Михайлик схиляє голову, і йому хочеться, щоб так було довго-довго...
А тим часом юрба раптом чомусь ущухла. Стало тихо.
— Ой лишенько, пани вже ідуть!..— пропищав якийсь тонесенький голосок і стих, бо пани вже надходили до гірки.
Лукерка схопилася відразу. Схопився й Михайлик. Але Сенько й Стьопка лежали і далі. Навіть не глянули туди, де були пани. Лише згодом Сенько кинув:
— Дідьки пузаті,— це до панів. А потім шарпнув за штани Михайлика.— Сядь!..
Михайлик озирнувся — сісти? Адже панн йдуть і всім треба стояти.
— Сядь! — уже сердито крикнув Сенько.— А то йди, та й не признавайся, що ти наш товариш...
Михайлик сів. Сіла разом з ним і Лукерка, сказавши, що в селі такі порядки, що як ідуть пани, то треба вставати.
— Порядки! — кинув хрипло Сенько, як дорослий.— А от ми ці порядки трішки перепорядкуєм.— ї вже більше Сенько не говорив ані слова.
Михайлик був незадоволений.
Там уже чути лагідні-лагідні, ніжним голосом казані слова:
— Любі дітки! Сьогодні ми зібралися, щоб відсвяткувати наше свято. Знайте, любі дітки, що сьогодні день народження нашої маленької донечки Лі.
До тої пані, що говорила, підійшов високий пан і щось сказав їй на вухо. Панна хитнула головою і ще раз звернулася до дітей:
— Та щоб не забути, то я вже заразом скажу вам, що із завтрашнього дня починаються роботи на буряках. То, кому є охота, приходьте. Пан обіцяє платити за день по десять копійок. А тепер — гратись!
Пані взяла з рук у дівчини, що стояла поруч, кошик, застромила туди руку, вийняла й кинула прямо на голови дітям дрібно-дрібно нарізані папірці — червоні, білі, сині, блакитненькі і всіляких інших кольорів. Папірці так красиво заповнили повітря на деякий час. Вони, як малюсінькі метелики, підіймались то вгору, то вниз, кружляли й падали на дитячі голови.
— Ой як хороше! — скрикнула пані і з кошиком кинулась у юрбу, обсипаючи дітей тими папірцями. Юрба загула, як рій. І яких тут голосів не було чути — та все дзвінкі, як срібні дзвіночки, та веселі, та безжурні.
Михайлик аж підвівся та задивився. А Лукерка так та аж на місці не встоїть, аж рученятками ляскає та приговорює:
— Ото,— дивись, як хороше!..
— Хороше,— буркнув Сенько,— хороше — папірцями обсипає. Дуже потрібні! — і сердито сплюнув у кущ.
А юрба тим часом галасувала. Молодий панич, Лодько, той, що його Михайлик у лісі бачив, нову гру пригадав. Звелів ключникові нанести лантухів. А тоді ото зав'яже того, хто хоче, аж під руки та й заохочує наввипередки бігти. Тепер він он аж п'ятьох так зав'язав, поставив поруч, а сам одійшов далеченько й гукає — хто перший добіжить, тому п'ятак, а хто другий, тому три копійки...
