Паровий млин - Сенченко Іван

Ну... раз, два, три!

От тут починається комедія. Хлопці біжать, плутаються в лантухові, перечіпаються, падають, схоплюються і знову біжать. Кругом регіт, сміх. А вони сидять собі на гірці, в "курені" — альтанці, дивляться, та аж за животи беруться, аж пальцями вказують на одного мастака, що, стративши надію добігти першим навстоянки, пішов перекидом через голову, як колесо, та так і котиться, й котиться, тільки лантухом має.

Михайлик й собі аж за живіт береться, а про Лукерку й говорити нічого — вона кричить, пищить і танцює, аж присідає — отож раденька, що бачить таке диво.

Пани сиділи на гірці й реготались. Розчервонілі, гладкі, випещені. Старий пан аж на стільці не всидить — так його сміх бере. Він говорить, що все це так нагадує колишні часи, коли пани не знали перепони своїм затіям. Що захочуть, те й роблять.

— Траплялось,— говорить,— і таке...

Але його ніхто не слухав, і він, розпочавши, майже ніколи не договорював. Лише молодший пан, батько Лодьки, не сміявся. Він сидів похмуро у свому кріслі й думав.

Навіть тоді, коли сміх розлягався так, що далі й нікуди, він не звертав на це жодної уваги, навпаки, витяг з кишені книжечку і почав туди щось записувати. Що йому та старовина з її іграми всілякими! Він любив свій час, і йому нічого не було любішого, як накопичування землі та грошей. В голову йому суне безліч дум: він уже бачить, як через кільканадцять років він зовсім зруйнує тут той старосвітський дух, щоб й сліду не лишилося. Степи не будуть уже стояти пустками панам для мисливецької розваги: од краю й до краю вони зашумлять золотою пшеницею. Смуги, безкінцеві смуги пшениці, що золотом потече до панських скарбниць. А тут, де оце тепер так даремно гають час із іграми, загудуть гудки цукроварень, гама-рень. Забігають, заметушаться чорні в димовім пилу люди, загудуть машини, ляже змією залізниця — це буде інша краса, коли золото заллє землю...

Пан сидів і думав. Він так був заклопотаний своїми думками, що навіть не помітив того гомону незадоволення, що прокотився по гірці. А було от що: стара пані, бабуся Лодика, помітила раптом, що купка дітей — Сенько, Стьопка — в їхній, панській, присутності лежать на землі й, мало того, навіть не звертають уваги на те, що діється навколо,

Пані нервово бере бінокль й дивиться вже через побіль-шувальні скельця: чи не помилилася? Але ні. Хлопці лежать байдуже.

Пані хвилюється. Передає бінокля молодшій пані. Та теж дивиться і стверджує, що справді двійко лежать і не звертають уваги ні на панів, ні на ігри.

Це надто! Стара пані не може витерпіти цього. Вона схоплюється, знову сідає й навіть не знає, що робити. А врешті, майже через сльози, викрикує:

— Говорила, що хам — хамом і лишається, що скільки не роби добра для цих мужлаїв, вони завжди віддячать, вибачте на слові, дулею!

Врешті пані заспокоюється й звертається до якогось службовця:

— Чиї діти?

Той примружує очі, ДИБИТЬСЯ й здвигує плечима: таких дітей він не знає, очевидно, не з їхнього села. Перегодя він додає, що діти, певне, із селища, що біля млинів.

— А, звідти, з крамольського гнізда! Ну, ясно, ясно! Яблуко від яблуні недалеко котиться! — кричить пані, бо вона добре пам'ятає, як в тому млині забастузали. якраз під час жнив, коли в економії не вистачило борошна. О, зона знає те кляте гніздо!..

Але що робити з тією дітворою? Пані безпорадно обертається й дивиться на молодого пана. Але той уже одірвався від своєї книжки й уважно слухає. Він чує все. Перехопивши погляд пані, він велить одному дядькові, що служив у економії, привести сюди до них, на гірку, дітей. Дядько улесливо кланяється, низько-низько, без шапки. Аж одбігши десять кроків, він натягає її ка голову. Потім, через галявку — до хлопців:

— Ей, ви, чортенята! Вставайте! Мерщій, пан кличе! Тепер обличчя його зовсім інше. їз улесливого перед

паном воно робиться нахабним, огидним, злим.

Сенько повертається, деякий час презирливо дивиться на цього чоловіка, потім, спльовуючи через губи, байдуже відказує:

— .Як ми потрібні панові, то нехай сюди йде та й говорить, що йому треба.

Не можна й описати, що зробилось з чоловіком. Він спочатку почервонів, потім зблід, роззявив рота, вибакькував очі і вже через якусь мить кинувся на хлопця:

— Що-о?! — прохрипів він.

Але Сенько зручно відскочив, і чоловічок, згубивши рівновагу, дав сторчака.

З гірки пролунав сміх — то сміявся молодий пай.

Він стояв уже на ввесь зріст і сміявся, сміявся. І тоді, дивлячись на пана, дзвінко й нестримно засміялися всі діти. Сміялися молоді пани й паничі й навіть стара пані.

— Ото,— каже,— пошли дурного богу молитися, а він і лоба наб'є!..

А той, хто викликав цей сміх, Сенько. стояв, засунувши до кишень руки, й дивився на кудлату голову здорованя, що, чуючи навколо глузливий сміх, не знав, що робити. Він дивився то на дітей, що товпилися тут навколо, то на панів, що реготали на все горло, то на цього халамидника, що викликав стільки глуму на ключницьку голеву й тепер так спокійно стояв і дивився на ввесь цей гармидер. Він був сам-один, він почув, що вся ця маса дітвори й пани стоять за маленького розбишаку, і це його казило. Вій ладен був уже кинутися, вхопити руками за горлянку й задушити того Сеньку, але не міг. Нахилив голову і, як побитий пес, пішов до левади...

— Куди ти? — загукав пан. — Вернись сюди!..

ї під веселий регіт ключар, низько нагнувши голову, пройшов між дітьми до пана.

А той, веселий, поліз до кишені, дістав дорогого гаманця і, витягти звідти срібного карбованця, дав ключареві, голосно наказуючи:

— Віддай тому! — і показав на Сенька рукою.

На цьому не скінчилося. Пан зійшов з гірки, покликав до себе Сенька.

Секько рушив, а за ким — Стьопка.

Діти юрбою стовпились навколо і з цікавістю дивились на цих чужих хлопців, що ні з того ні з сього одержали цілого карбованця.

— Чий ти? — запитав пай у Сенька. Сенько відповів.

— А скільки тобі років? Хлопець, помовчавши трохи, сказав:

— Дванадцять...

— Молодець! — промовив пан. Погладив Сенька по голові й ще раз: — Молодець...— Потім ще довго розпитував Сенька, чи він уміє читать та писать, що робить, де гуляє, чи уміє плавати і таке інше... Врешті, набалакавшись, пішов на своє місце і, витягши свою книжечку, щось черкнув у ній. Потім задумався і вже до кінця гуляння не промовив жодного слова ні до кого.

Михайлик був задоволений із сьогоднішнього дня, бо майже півдня програвся з Лукеркою, і це його дуже тішило. Маленька дівчинка йому все більше подобалася. Вона так ласкаво дивилася на нього своїми чорними оченятами, як ще ніколи ніхто не дивився...

Радість сьогоднішнього дня ще побільшала, коли Сенько, дійшовши до крамниці, розміняв на дріб'язки карбованця й потім поділив його на три частини, щоправда, нерівні: собі узяв сорок копійок, а Стьопці й Михайликові дав по тридцять.

Він сказав при цьому:

— Всі ми товариші, і все, що хто придбає, треба нести докупи, а тоді вже ділитися будемо. Хто придбав, тому більша частина. Але все треба нести докупи, хай би то була найменша дрібничка.

4

Сенько наробив бешкету: обірвав зелені груші в сусідському садку. За це його було побито батьківським ремінцем і наказано сидіти вдома.

З цієї нагоди всі троє, тобто Сенько, Стьопка й Михайлик, мали цілий день паритися під дощаним парканом на сонці.

Лежали й говорили. Накреслили безліч планів на ближче й дальше майбутнє, обговорили цілу низку кампаній, думками облітали всі затишні закутки, де можна було б побувати і зробити ту чи іншу справу.

Сонце пекло, кружляла курява, з річки тягло простором і волею. Ще й раніше хлопцям хотілося покупатись, а тепер, оце саме в обід, не стало ніякої змоги терпіти.

Посунувся був Сенько до матері, що поралася біля печі, але вона була незворушна. Сенько не попросився, бо по суворо стиснутих губах її побачив відразу, що проситися в неї саме тепер даремна справа. Добре, як "не почує" (а "не чула" вона завжди, як гнівалась), а то ще може й рогачем почастувати. Постояв біля порога, взяв кухоль, ніби йому до смерті води хотілось, і — пив чи не пив — побіг назад до хлопців.

— Нічого не виходить,— сказав він товаришам.

— Не чують? — усміхаючись, запитав Стьопка.

— І не підходь. Рогачилно аж танцює в руках...

— А в мене бабуся хороша,— не втримався Михайлик.— Молоко перекинув, вона поставила навколішки, а як попросився, так і пустила.

Він лежав собі на спині і мрійно дивився напівзаплющеними очима на хмари. Хмари тепер були якраз такі, як бабуся: і голова, і руки, і фартух. Навіть носа можна було, добре придивившись, побачити...

Сенько не відповів Михайликові. Тільки Стьопка потер лоба й підвівся на лікоть.

— А знаєш що, Сеню? — сказав він.— От Михайлик попросився у бабусі, і вона пустила його. А якби ти по-справжньому попросився в батька? Га? Ось він швидко прийде з млина на обід...

— Попроситися в батька?..

Це було нове для Сенька. Скільки він пам'ятає себе — ніколи ні в кого не просився. Навіть коли били,— не просився. Зціплював зуби й мовчав.

Стьопчина думка йому сподобалася. Він ухопився за неї не через те, що щасливий наслідок її обіцяв йому радість дитячих мандрувань. Ні, сам процес, вірніше, сама картина такого прохання зацікавила його. І він уявляє: ось приходить батько — весь у борошні, аж срібний. Сідає під хатою в холодочку й закурює, чекаючи, поки йому не подадуть їжі. Тоді ото до нього підходить Сенько — похила голова і очі вниз,— мовчить.

Батько уважно розглядає його, спльовує набік гірку від тютюну слину й рвучким голосом запитує:

— Ну, що скажеш? Сенько мовчить.

Тоді батько білими від борошна пальцями бере його за підборіддя, підводить у такий спосіб голову й, дивлячись у вічі, погрожує:

— Ой Сенько, Сенько! Не вдержати тобі на плечах оцієї голівки...

Він намагається говорити якомога суворіше, але Сенько вже знає, що батько тільки удає такого і що справді він не такий.

— Ні, тату! — одкаже йо?лу Сенько.— Я вже так не буду більше робити. Я буду гарний хлопець і як виросту, то буду також мукобоєм, незгіршим за тебе.

Скаже отак Сенько й буде дивитися в обличчя батькове, ловлячи на ньому иайдрібніші зміни. І те обличчя пом'якшає, запалиться тиктл світлом, потім розпливеться в ясну посмішку. Із-під рудої бороди заблисне низка білих-білих зубій.