т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Іду...

Маринка тільки подивилась на нього, не знаючи, що сказати, й почала м’яти дрижачими пальцями шкаралупину з картоплі.

Трохим узяв зручніше клунок під руку, глянув ще раз похмуро по хаті й, суворо, терпко якось кинувши «прощайте», вийшов із хати.

I

Південь. Сонце пече, наче підрядилося зробить за сьогодні з землі перепічку. Де не станеш, здається - круг тебе і згори, і знизу пала якась велетенська піч і шугає без перестанку пекельним полум’ям. Дихати важко.

У полі пусто вже. Не веселять очей густі, довгі ряди кіп, не лунає в яру дзвін коси; голо й сумно, подихає осінню.

По шляхах і по межах подекуди суне поважно гарба зі снопами. На ній, задравши догори голову, лежить собі якийнебудь засмалений з білими плямами хлопець і хльоска іноді батіжком. Йому згори сонце не вадить. Часом підвівшись, він крикне ліниво «гей», плюне через губу і знов розляжеться й тягне безкраю пісню свою.

Гін на троє від села Цурупалок іде машина пана Скшембжховського. Тут уже чисте пекло. Попадеш сюди і спочатку нічого не розумієш: стук, гряк, галас, якийсь рев, якийсь свист, чогось кричать, десь сміються, порох, полова, дим... Крізь туман, що стоїть навкруги, видно щось велике й червоне, чути, як сердито гуде і грюкоче воно. Тільки оговтавшись трохи, починаєш розуміти цю просту картину. Стоїть собі добросердна, ненажерлива звірюка, гуде, грюкотить, а люди пхають їй у пащу й не встигають нагодувати її. З радісним ревом хапає вона сніп за снопом, трощить його залізними зубами своїми і знову голодно й жалібно реве та гуде. Не встигнуть п’ятнадцятеро засмалених, запорошених, живих істот вигребти з-під неї, як треба знову пхати їй у пащу, бо сердито гуде вже і клаца порожнім барабаном. Не вспіють усунути снопа, як уже летить полова й солома здіймається горою під соломотрясом. І п’ятнадцятеро прислужників, гукаючи, поспішаючи, одкидають, розмазують нашвидку піт на лиці, і знов підхоплюють з-під неї, і знов одкидають до хлопчиків. А ці теж не дрімають: зачепивши купу волоком, тягнуть до великих, жовтих ожередів, на яких видно тільки брилі дядьків та довгі вила. Робота кипить.

А машина гуде й наче аж ревне радісно, як попаде зразу добрий шматок. У таких випадках машиніст Арсентій Трохимович звичайно сердиться й щось кричить до барабанщиків; але ті ніби не дочувають. І цілісінький день годують і підбирають з-під неї. Віз під’їжджає за возом, горба за горбою. Вже позвозили з Розкопаного яру, вже почали з Чортової пасіки, а звірюка все реве й голодно клаца своїми колесами, пасами, соломотрясами.

А сонце пече. Піт уже не витирають і він вільними шляхами розходиться по запорошених обличчях, вибираючи, де менше пороху.

Молодий економ, пан Ґудзінський, або, як звуть його селяни, Ґудзик, ходить злий і темний, як хмара. Він то підійде до паровика, ніби байдуже подивиться на дорогу, що йде до села, то знов вертається назад злий і похмурий. На ньому черкасиновий, стальової масти піджачок, високі ковнірчики з червоною краваткою і риженькі штанці в чоботи. На голові ярусний синій картуз із ремінцем, на руці довгий, зложений удвоє нагай.

Всі люди коло машини непримітно, але пильно слідкують за ним. Всі бачать, як гостреньке засмалене личко його щоразу робиться гостріше, губи тоншають і вся невеличка постать іще більше зменшується. Він це знає і це піднімає у нього тупу, глуху ненависть до них. Він знає, що їм усім до одного відомо, кого він виглядає так пильно й чого так виглядає. Він знає, що їм навіть відомо, коли він буде вінчатись із Гликерею Парменівною; відомо, скільки дає йому батько її, монопольщик, викупного за надзвичайно великі зуби, за косі очі, за 28 літ своєї дочки-«модиски». Відомо їм і те, що він кожного дня приймає її біля машини, привча до хазяйства (бо вона була в городі «модискою»); відомо, що він із великою охотою замість цього запхнув би її в піч паровика, якби дала вперед гроші; відомо, що він ненавидить її так, як ненавидить зараз усіх біля машини.

А по дорозі, що йде до села, ані лялечки. Ґудзик удає з себе байдужого, повертається і злісно накидається на першого, хто трапиться під руку. Лається гостро, єхидно, з ненавистю.

- Ах, яка з неї робота! - з погордою тикає він нагаєм під машину.- То по-твойому робота? То робота, питаю, кукло ти американська?!

- Як граблі короткі...- почина дівчина і змовкає; пан Ґудзик зараз же вихоплює в неї граблі, засовує далеко під машину й вигортає купу полови.

- Кукла! - шипить він, кидаючи на неї граблищем. Дівчина винувато ухиляється й ловить граблі.

- Тобі до машини ставати! Дітей няньчить у жидів, жидівська помийнице ти... Ач, яка красуля!.. Куди-и ж сунеш, герге-е-по! - знов хапа він граблі й поверта в другий бік. Дівчина покірно посувається за граблями.

- Кукла єгипетська! - злісно кида він і одходить.

- На-а-а моди-и-сці сарахв-а-н...

Біля неї Ґудзик пан...-

чується десь за соломотрясом і на всіх лицях з’являється весела усмішка.

- Добре, добре! - думає Ґудзик, йдучи до паровика.- Заспіваєте ви в мене не так! Я вам заспіваю. Що то ви заспіваєте, як за грішми прийдете!..

І він виразно собі уявляє, як у суботу прийдуть «вони» за рощотом, а він нахилить голову набік і ніби жалкуючи дуже, сумно одповість їм: «Біда, хлопці! Не прислав пан грошей, візьмете вже, мабуть, у ту суботу»...

І хоча вони добре знають, що це правдива брехня, хоча знають, що він віддає їм же їхні гроші за проценти, що навіть тепер у нього в кишені є гроші, постоять, погомонять, почухаються й підуть собі з богом до другої суботи. Бо не їхня тут сила, а його, бо не він в їхніх руках, а вони в його. І знає він, що ненавидять вони його, що покірливість ця до часу, до години, знає, що погано буде йому, як і він попадеться, але від цього ще більша ненависть закипає до них.

По дорозі ні душі. Ґудзик знов робить байдуже лице й повагом іде до машини.