т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

було - не спала. Коли знадвору доходив якийсь гомін, або хто проходив повз вікна, вона трохи підводила голову, прислухалась і знову лягала. А голота гуляла. Дід Юхим перейшов уже «гряницю» й наче змінився ввесь. То звичайно він говорив і рухався поважно, спокійно, а тепер ніби хто налив йому в жили молодої, гарячої крови. Завзято взявшись одною рукою в боки, а другою піддержуючи люльку, він жваво водив головою, стріляв очима й заливчасто-широко сміявся. І хоча товариство було здебільшого не в такому стані, щоб помічати щонебудь, все таки звернуло увагу, що дід переродився.

- Х-ха! - гордо хитнув головою Юхим, коли Софійка обняла й поцілувала «дідуся за те, що вони такі стали молоді».- Я, дівко, ще не такий був... Ого!.. Я тобі говорю!.. Стій, стій, стій!..- повів він рукою, наче спиняючи когось, хоч ніхто йому не перечив.- Стій, ти слухай мене, я, брат... Коли я молодой був...

І починалось оповідання якоїнебудь плутаної, довгої «сторії». Товариство спочатку слухало пильно, потім хтонебудь про щось заговорював і починався регіт, співи, жарти. Нарешті, почали розходитись спати: спершу пішов Савка, потім Трохим, далі Петрик та Санька, яка була зовсім п’яна від «пригублювання» й говорила Петрикові з докором про якусь любовну сцену. Остались тільки Юхим, що теж прив’янув і щось мимрив про себе, та Гриць, Кіндрат і Софійка, яка сиділа між цими двома, обнявши кожного і схиляючи то до одного на плече своє зашаріле, гаряче лице, з сонними, млявими очима й вогкими губами, то до другого. Вони всі троє похитувались з боку на бік і хриплими, розбитими голосами співали:

 

На йоо-м пам’яни-ик чи-и-жо-о-олий.

Дев’я-а-носто-о сє-ем пудо-о-ов,

Дев’я-а-но-сто-о сєм пудо-о-в...

 

 

___________

 

 

Коли Андрій, вернувшись із села, ввійшов у хату, всі вже спали: дід Юхим, схилившись на стіл, Софійка, обнявшись із Грицем, далі біля столу; Кіндрат на лаві, звісивши ноги й поклавши голову на руки. Гас у лямпочці вигорів і вона ледве-ледве блимала й чаділа нагорілим копотом. У хаті смерділо горілкою, людським диханням, потом, гасом. Було душно і важко дихати.

Андрій тихо підійшов до лежанки й зупинився біля Килини. Вона дихала рівно й спокійно. Постоявши трохи, він несміло торкнув за плече і злегка похитав її. Килина вмить заворушилась, підвела трохи голову і, помітивши якусь постать біля себе, суворо спитала:

- Ну, чого?

- Це я... Андрій,- прошепотів він.

Килина придивилась ближче і, підвівшись, сперлась на лікоть. Потім озирнулась навкруги, прислухалась і тихо спитала:

- Чого так пізно? Ну, що?

Андрій не зразу одмовив. Наче збираючись із думками, він нахилив трохи голову, потер лоба й тихо почав:

- Бач, Килино, я все думав тепер... Туди йшов та думав і назад... Ти зовсім мене не любиш, а хочеш, щоб я тебе брав... Як... як же це буде так?

- Ну? - суворо кинула Килина.

- Ну, та й... що ж це... З татом я говорив, вони схиляються, щоб і тепер... Тільки хотять ще трохи обдивитись... А що тільки було вдома!.. Мати мало не билися з татом. Брат хотів мене вигнать... Я аж за ніж ухопився...

- Невже? - тихо спитала Килина і, ніжно поклавши йому на плече руку, м’яко притягнула до себе; але Андрій поволі визволився і тремтячим голосом заговорив далі:

- А потім я став собі думати, навіщо оце все? Вона все одно не любить мене, при всіх сміється, глузує з мене... Ти ж мене не любиш? Не любиш, правда?

Килина помовчала трохи, потім озирнулась, прислухалась і, подумавши, заговорила:

- Ти знов про це... Ну, скажу тобі й тепер: не люблю... Підожди! Ну, не люблю... А чому не люблю? Тому, що не вірю тобі... нікому не вірю. Хіба я знаю, чи ти справді любиш мене, чи тільки так... хочеш погулять з... голодрабкою... Підожди, дай договорити!.. Що правда, то правда... От і не люблю через це... Не можу прямо... Хотіла б, може, і сама, так не можу... Як подумаю собі тільки, що обманити думаєш, так така злість бере, що... Яке ж уже тут кохання?.. Просто не можу... як другі дівчата там; хоч і не дивиться на неї, а вона все таки аж упадає за ним... А я не можу так... Не любиш? І не треба. У мене таке серце - як бачу, що хтось до мене з щирим серцем, так я до його вдвоє; ну, вже коли й бачу, що злом дихає, так і я не кохатиму... А ти... Я не знаю... Ти мене любиш не для мене, а для себе... А такої любови багато знайти можна... Ну, і сама вже не можу... От тобі і уся правда... Хочеш - бери, хочеш - ні. Я не обманюю тебе... Візьмеш - буду любити так, як нікого не любила, бо бачитиму, що любиш мене не тільки для себе, а й для мене...

Панас заворушився, захрипів і глухо закашлявся. Килина замовкла й обоє довго чекали, поки він замовкне.

- Так от, як хочеш,- проговорила знов Килина, коли Панас заспокоївся.- Коли віриш мені - бери, а ні... то так і кажи. Віриш?

Вона знов притягнула його до себе і, поклавши його руку собі на спину, почала потиху гладити його м’яке, шовкове волосся.

- Ну, віриш чи ні?

- Вірю,- прошепотів він і, притулившись їй головою до грудей, замер.

- А чи не пора б уже спати? - раптом зачувся з полу похмурий, злісний голос Трохима.- Ні вдень, ні вночі нема покою од їх...

Килина спокійно, поволі одвела його голову од грудей, притягла її до свого лиця і беззгучно впилась йому в уста. Потім також поволі одвела знов і, злегка одіпхнувшиси його, прошепотіла:

- Ну, годі... Іди спать.

Андрій, як п’яний, одійшов од неї, виліз на піл і, не роздягаючись, ліг біля Савки. Лямпочка почала часто моргати, наче тільки й чекала, щоб Андрій ліг уже, потім тихіше, рідше й рідше і, нарешті, кліпнула востаннє й погасла: тільки у тьмі замість неї червонів на столі нагорілий гніт.

 

 

___________

 

 

Всі ще спали, коли Трохим, розбудивши Юхима, почав йому щось