т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.
Дід налив, поставив на місце пляшку й знову взявся за ложку.
- А ти, Софійко, пила? - держачи чарку й дивлячись на Софійку, спитала Килина.
- Пила! - роблено-весело мотнула та головою, не дивлячись на неї.
Килина знов перехилила чарку, ковтнула й аж здригнулась усім тілом.
- Н-ні! - поводячи з огидливістю плечима й ставлячи на стіл чарку, промовила вона.- Погана дуже!.. Брр... Як ви п’єте її?..
- Килино! - умить почувся позад неї зворушений, дрижачий голос Андрія. Килина повернулась.
- Чого тобі? - холодно озирнула вона його з ніг до голови.
- Йди, я тобі щось скажу... Ти ж не дослухала...
- Після жнив скажеш! - сухо, терпко кинула вона й одвернулась. Андрій густо почервонів, але як стояв, так і застиг, дивлячись їй у спину. Потім хутко повернувся, одійшов до полу й мовчки сів на нього.
- Ха-ха-ха! - зареготався Трохим, зазираючи повз Килину до Андрія.- Що? Опікся, небораче? Постуди трошки, смачніше буде!.. Ха-ха-ха!..
- А тобі чого?.. Вовк!..- гнівно глянула на нього Килина.- Жери он там!
Андрій голосно, гидко вилаяв його на всю хату. Трохим зразу перестав сміятись.
- Що-о?! - в один мент посинівши і дико блиснувши очима, прошепотів він.- Ти будеш лаяться?!
І тихо, поволі підвівшись, зігнувшись, випнувши вперед голову, як той звір, що збирається кинутись на ворога, він устав і почав вилазити з-за столу. Як і в той раз, коли він гриз шию Рухлі, на висках йому повипинались жили, з носа виходило важке, часте сопіння, губи побіліли, а в очах бігало щось фосфоричне й страшне. Усі затурбувались. Кіндрат зробився серйозним і пильно дивився на нього. Гриць і собі чогось устав, Петрик одсунувся від столу й одійшов до полу, мовляв, «моя хата з краю»; навіть Савка поклав ложку і разом з дівчатами злякано дивився то на Андрія, то на Трохима. Тільки дід Юхим наче нічого не бачив і не чув: уперто-похмуро носив собі ложку од миски до рота й тільки голосно сопів носом. Темна постать Андрія з ледве видним обличчям не ворушилась на полу.
- Ти ще будеш тут лаятись? - тихо, з свистом якимсь прошипів знову Трохим, вилазячи з-за столу й поволі підходячи до полу.
- А ти що таке? Пан великий? - зачулось від Андрія, але голос його, хоча й гучав задирливо, виявляв не то страх, не то ніяковість.
- Покинь його! - похмуро промовила Килина до Трохима.- Не чіпай.
Трохим наче не чув, навіть не подивився на неї, не спускаючи з Андрія очей, звісивши якось рівно руки по стану, він ішов просто до полу все більше й більше нахиляючися вперед, мов збираючись раптом стрибнути і впитись тому зубами в груди. Умить Килина хутко зайшла поперед його, стала перед самим його лицем і, беручи його за руки трохи вище ліктя, м’яко промовила:
- Не треба, Трохиме... Сядь... Хай собі...
- Пусти! - скидаючи її руки, хрипів він і хотів поминути її, але вона знов переступила йому дорогу і ще м’якше сказала:
- Ну, я просю тебе, Трохиме... Зроби для мене... Покинь... Іди вечеряй... Ну, зроби ж хоч раз, коли тебе просять...
Трохим умить мовчки круто повернувся, підійшов до столу, заліз на своє місце і, не дивлячись ні на кого, похмуро почав їсти. Юхим тільки зиркнув на нього і знову звернув всю свою увагу на кандьор. Усі легше зідхнули. А Килина підійшла до Андрія, щось сказала йому й пішла з хати. Андрій схопив свиту, шапку й пояс і собі пішов за нею.
Вернулась Килина сама. Вона ніби заспокоїлась і не сміялась тим нервовим, чудним сміхом, а навпаки, ступала дуже спокійно, м’яко, тільки брови були насуплені якось твердо, суворо-рішуче, наче вона щось постановила й тільки чекає тепер, що буде далі. Не вважаючи на жарти товаришів з приводу балачки з Андрієм, вона спокійно одмовилась від горілки, яку підніс їй Гриць, і тільки підсіла до кандьору. Поївши трохи, вона поклала ложку, встала, перехрестилась до Трохима, що сидів під образами, й одійшла до полу.
- Сметану їстимете? - звернулась вона до Панаса. Той заворушився, повернув трохи голову, що ледве темніла за білим поверхом кожуха, і прошепотів:
- Спасибі... коли є, дай трохи... Добра ти, Килино...
Вона, не хапаючись, узяла ложку й полумисок з мисника, вийшла з хати й незабаром вернулася з сметаною, яку разом із шматком хліба поставила біля Панаса. Він підвівся трохи, поставив полумисок біля себе і, обережно вмачаючи хліб у сметану, почав їсти. У хаті трохи втихло, потім балачка потрохи знову почалась, закружляла чарка, заблищали очі, посипались жарти спершу на Килину й Андрія, потім на Петрика й Саньку, далі на кого попало, задзвенів сміх, зачулися пісні,- голота загуляла. Забулися сварки, забулись пригоди, щезло горе, запанував один буйний, душний чад, що налив у серце диковеселого чуття, що мішає думки, вкриває темною запоною майбутнє і ховає в п’яном забутті минуле. Загуляла голота. Спершу трохи здержувались через Панаса, але, як спорожнено одну кварту чаду й почато було другу, товариство вже нічого не бачило й не чуло, крім якогось туману в очах та шуму в ухах. Навіть Трохим розвеселився: з дуже почервонілим лицем, на якому ще виразніше тепер виступало ряботиння, з припухлими трохи губами, які наче хтось помазав салом, і блискучими очима, він жорстоко сміявся дрібним сміхом і часто стукав кулаком по столі, але стукав так, що аж миски підскакували. Маринка, яку й сьогодні підпоїли, теж розвеселилась і навіть стала говорити щось про «миндаль», але, коли Трохим пильно, гостро глянув на неї, збентежилась і почала щось бурмотати про панів. Потім раптом замовкла, очі, що були розгорілися, посоловіли, потухли, все худе личко її ще більше зблідло, вкрилось холодним потом, вона почала блювати... Її схопили, однесли зо сміхом до лежанки й поклали на землі. Коли вона, нарешті, безсило схилилась на другий бік і хотіла заснути, її знов узяли, поклали на піл і вкрили чиїмсь кожухом. Вона зараз же й заснула. Килина ж хоч постелилась на лежанці і навіть лягла, видно
