т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Слухайте, паничу! Коли я йшла до вас я... хотіла вам... (голос у неї переривався часто, ніби їй важко було говорити)... ось що сказати... Ви... переказуєте... через діда, що... візьмете мене з собою, коли... я... ну, коли я... стану... вашою... полюбовницею... Так?

- Ну, так... Ах, остав ти ето...- протягнув він з мукою руки до неї, але вона одступила ще на ступінь і ще холодніше, ще суворіше провадила далі:

- Казали, що дасте кватирю і... все... Так?

Він трохи розумніше й здивовано подивився на неї.

- Так?

- Ну-ну... та-ак... Ето всьо?

- Ні... Підождіть...

Лице її дедалі ставало холоднішим, якимсь напружено-рішучим. Губи складались якось терпко, твердо, лице знову стало бліде, аж жовте, але це надало їй ніби ще більшої краси.

- Ви говорите «так»?.. Так от же що!..- Вона на хвилину зупинилась, мов не маючи сили далі говорити, але вмить почервоніла знову вся і, рішуче, вперто зупинивши на ньому погляд, заговорила: - Так слухайте... Ви кажете, що любите мене... Я цьому не вірю... І сама вас не люблю... А ви хочете мене за полюбовницю взяти... Так? Ну, так от що: візьмете мене в город, дасте мені кватирю...- вона на мент зупинилась,- дасте мені в руки 300 карбованців. Чуєте? - і тоді... тоді я вас слухатимусь... От... усе. Хочете, то...

Видно було, що їй було безмірно тяжко; вона нервово давила собі одною рукою пальці другої руки, очі її ніяково ходили по кімнаті, груди важко й нервово здіймались, сама стала знов мертво-блідою. Зупинившись, вона подивилась йому в лице, яке стало теж спокійніше й дуже здивоване, і не знаючи, що далі говорити, з мукою почала ще дужче давити пальці.

- Х-м... Так вот ти какая!..- насмішкувато промовив, нарешті, офіцер, цікаво дивлячись на неї: - Я і нє знал... Думал в самом дєлє... нєвінная... А ти бивалая, значіт... Кто ж ето тєбя так научіл? А?.. Молодчіна!.. Х-м...- Він витягнув одну ногу, захитав нею і, любуючись її мукою, погладив вуса.- Нєдурно прідумала... Откровєнно... Ну, і не стидно ж тєбє, а? А стид то свой...

Килина вмить здригнулась уся, спалахнула на все лице полум’ям, блиснула в нього очима і, як вихор повернувшись, кинулась до дверей, зшпурнула з ніг своїх пантофлі і дрижачими руками хутко нервово почала взувати чоботи. Офіцер спершу широко, злякано розплющив очі, потім схаменувся, кинувся до неї й, умовляючи, прохаючи вибачення, хотів знов обняти її, але вона так повела всім тілом, так позирнула на нього, що він аж одступив від неї трохи.

- Випустіть мене! - хрипнула вона, узявши чоботи й випрямляючись.

- Да что с тобою? Килина! Да плюнь!.. Я согласен, я на всьо согласен... Я ведь... Завтра же...

- Пустіть, я вам кажу, а то буду кричать!! - прошепотіла вона з таким вогнем ненависти, що він тільки з страхом і дивуванням подивився на неї, потім поспішно визирнув у двері, чи нема кого в сінях, і мовчки пішов уперед. Килина, закутавшись по самі очі в хустку, пішла за ним. Одчиняючи вже двері, що вели надвір, він ще раз несміло спробував обняти її, щось шепочучи на вухо, але вона дуже одіпхнула його, шарпнула двері й вискочила на ґанок. Мало не перестрибнувши через усі східці, вона хутко пішла вгору, не озираючись і щільніше кутаючись у хустку. Ввійшовши в кухню, вона зараз же звернулась до діда й голосно промовила:

- Нема, діду, сала й не буде! Будемо й так!

Усі вже сиділи за вечерею і, мов по команді, повернули до неї голови. На столі стояли миски з кандьором, лежав порізаний хліб і блищали дві великі пляшки горілки.

- Та-ак? - протягнув дід, здержуючи напівдороги ложку.- Ну, й слава богу! - хитнув він з якоюсь полегкістю в голосі.- Хай йому біс із їхнім салом! Сідай краще вечеряти... Наші вже тут думали, що ти на село вже пішла...

Але «наші» видно не тільки це думали, а кожний, певно, гадав про себе різне. Але Килина, не одмовляючи нічого ні на розпитування, ні на хитрі підступи й догадки, підійшла до жердки, нервово скинула з себе хустку і якось чудно посміхнулась. Потім, озирнувшись по хаті, помітила Андрія, що не сидів разом зо всіма, а з похмурим виглядом ходив по хаті, нахмурилась і, кивнувши йому головою, одійшла до дверей.

- Ну? - тихо, але з напруженим чеканням кинула вона, як тільки він підійшов до неї. Біля столу зачувся з них сміх і вигадки.

- Говорив...- заговорив Андрій живо й повеселішавши зразу.- Батько схиляються...

- Схиляється?

- Їй-богу... Тільки кажуть, чого це така нетерплячка взяла мене... Ну, й той... і кажуть: підожди до осени... Як жнива покажуть... Ну, а жнива...

- Ха-ха-ха! - не слухаючи його далі, голосно зареготалась вона і, аж хитаючись всім своїм дужим, струнким станом, одійшла від нього.

- Ні, підожди, послухай! - скрикнув напівображено, напівзлякано Андрій, але вона тільки ще голосніше вибухнула нервовим сміхом і, махнувши рукою, підійшла до столу.

- Чуєте, діду! - крикнула вона, сміючись.- Кажуть люди, що брехня правдою хоче бути! Ха-ха-ха! Налийте мені, діду, чарку... замерзла... треба хоч погрітись... Всі холодні такі... От тільки Гриць теплий!.. Правда, Грицю? - сідаючи боком до Гриця й обнімаючи його за груди, зазирнула вона йому в лице. Гриць спершу здивувався, потім поклав ложку, втерся й засміявся. Видно було, що йому стало й ніяково, і приємно. Тим часом Юхим мовчки взяв чарку, налив її й також мовчки подав Килині, яка сиділа спиною до столу й не бачила того. Замість неї чарку взяв Гриць і, одхилившись трохи, підніс Килині.

- А! - скрикнула вона, беручи чарку і встаючи.- Будьмо здорові!

І по-парубоцьки перехиливши чарку в рот, ковтнула, скривилась і, не закусюючи, простягла руку з чаркою знов до діда.

- Ще? - підняв він до неї очі з тим же серйозним і похмуро сумним виразом лиця.

- Ще! - засміялась вона.- Будемо гулять!.. Ха-ха-ха!! Чого ви всі витріщились?.. Хіба й я не можу горілки пити?.. Ого!.. Лийте, діду, лийте. Нема сала, так хоч горілка. Ха-ха-ха!..

Навіть