т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Щоб поламав? - усміхнувся дід, вертаючи хреста. Трохим узяв, замотав у ганчірку й сховав у кишеню. А дід, подумавши трохи, поволі почав.

- Бач... коли вже діло на те йде... х-м... то треба його й робити добре. А так, як ти хочеш, так не годиться, так зараз же впізнають, що підкинено. Тут треба якось мудріше. (Дід трохи подумав). Тут треба так зробити. Я піду зараз до того панка і скажу йому: «Так і так, мовляв, ваше благородіє, десь у когось в економії миндаль є, та не звісно в кого. А от дасте так рублів п’ять-десять, щоб, значить, підпоїти, та випитать, то може й знайдеться». О! А завтра рано можна сказати, що «так і так, мовляв, шукайте у наших. У кого, не знаємо, але десь у хаті є». Зроблять трус і знайдуть. І вийде гладко, і ми не без користи - рублів якихсь п’ять-десять та виручимо. Себе, брат, ніколи не треба забувать. От тільки Маринка. Як із нею?.. Х-м... Ще як обізлиться, то може наробити шелесту...

- Я з Маринкою сам побалакаю. Ви йдіть зараз...- промовив Трохим.

- Добре, добре. Тільки ти вже там із дівчиною якось... пом’якше. Жаль...

- Та вже знаю. Йдіть прямо. І в хату не заходьте...

- А чого мені в хаті треба?

Дід охоче, бадьоро застібнув піджак і рішуче попрямував до будинку. А Трохим постояв, ще трохи подивився за дідом і пішов у кухню. Ввійшов, походив по хаті, не зважаючи ні на кого і, підійшовши до Маринки, що стояла біля Килини з макітрою в руках, коротко сказав:

- Іди за мною, Маринко.

Маринка злякано подивилась на нього, а Килина здивовано поширила очі й спитала:

- А тобі вона на що здалась?

- Треба.

Маринка перевела очі на Килину.

- Іди...- здвигнула та плечима і, взявши з рук у неї макітру, поставила на лежанку. Трохим поволі пішов із хати, за ним злякана, здивована Маринка.

- Ти взяла миндаль у пана? - зупиняючись за порогом сіней, повернувся раптом Трохим до неї. Та мовчки дивилась на нього, піднявши голову догори.

- Я тебе питаю: ти взяла? Не бійсь, говори. Я знаю...

- Ні, я не брала,- прошепотіла Маринка.

- Х-м...- усміхнувся Трохим задоволено.- Брешеш. Дід Юхим казав, що ти взяла. А ось і миндаль та...- виймаючи з кишені ганчірку й розгортаючи її, показав він хрест.- Ну?

Маринка дивилась на «миндаль» і мовчала.

- Узяла?

- Узяла,- ледве чутно прошепотіла вона.

- Нащо ж ти взяла?

- Так. Од панів утікати...

- Не любиш їх?

- Не люблю...

Трохим мовчки подивився на неї, потім оглянувся позад себе, сів на призьбу і, озирнувшись навкруги, промовив:

- Підійди ближче.

- Чого? - опасливо прошепотіла Маринка, не підходячи, а, навпаки, подаючись трохи назад.

- Та не бійсь, іди...

Маринка повагалась трохи, потім несміливо підступила до нього й зупинилась біля самих його колін. Він мовчки, тихо обняв її, притягнув ближче до себе й посадив на коліна. І замовкли. Очевидячки, обом було і ніяково, і гарно, і солодко-сумно. У стайні було чути іноді злісне іржання коней, що бились між собою, далеко в селі гуртом гавкали собаки та подихав свіжий, морозний вітрець.

- За що ж ти не любиш панів? - нарешті тихо промовив Трохим, щільніше притуляючи її до себе. У голосі йому не було звичайної насмішки, не було черствого, злісного тону, а щось тепле, м’яке. Маринці захотілось плакати.

- Б’ються...- прошепотіла вона дрижачим голосом.

- Дуже б’ються?

- Дуже...

Помовчали.

- Бач, Маринко,- знов почав Трохим,- ця миндаль, що ти взяла, вона не дорога. За неї не можна хати купити. Погана миндаль...

- Як?! - повернувшись і дивлячись йому близько в лице, мало не торкаючись носом до носа, прошепотіла вона злякано.- А буфетчик казав...

- Буфетчик дурень...

- Та за царську миндаль не можна купити хати? - уперто й якось недовірливо перепитала Маринка. І чулось, що вона не вірить, чулось, що вона бачить обман; і чулись також нотки злости, одчаю, суворого, упертого завзяття. Вона навіть заворушилась і хотіла злізти з колін, але Трохим ще дужче обняв і не пустив її.

- Хоч би й царська... все одно,- навчаючи, заговорив він знов.- Як не дорога, то вже нічого не зробиш. А бачиш, ми зробимо краще таке. Ти чула, що Андрій хоче везти дядька Панаса у волость?..

- Чула,- прошепотіла Маринка.

- О... А як повезуть, то дядько Панас помруть по дорозі, бо холодно, а вони слабі. А ми з дідом хочемо, щоб Панас видужав тут. Так от ми підкинемо цю миндаль Андрієві: у нього знайдуть і він не поїде, бо... бо його заберуть у тюрму.

- У тюрму?..

- Атож. А тобі хіба жаль його?

- Жаль...

- Х-м...

Трохим помовчав трохи.

- Дурна ти ще,- сказав він, нарешті, і в голосі в нього знов почулася злість і насмішка.- «Жаль»... Мало, видно, ще били тебе. Не вибили ще жалю. Х-м. «Жаль»... А вони тебе дуже жаліють?.. Га?.. Ех!.. Жаліти їх? У-у-у!! - зашипів він раптом з невимовною, скаженою, дикою ненавистю.- Не жалій їх!.. Чуєш, Маринко! Не жалій ніколи!.. Нікого не жалій з їх, бо ніхто тебе не жаліє. Виростеш, сама це скажеш. Гризи їх, проклятих, одгризайсь, кусайсь. А не жалій! На миндаль плюнь, кажу, бо в тюрму тільки за неї попадеш. Хай вони, ті, що б’ють тебе, ідуть у тюрму. А будеш жаліти, то вони тебе так заштовхають, що й чоловіком не будеш. Он і тепер уже й малої дитини боїшся.

- Я не боюся вже нікого. Я й тюрми не боюсь! - завзято прошепотіла Маринка.

- Не боїшся...- напівсумно, напівзадоволено, але знов м’яко сказав він і ніяково, несміло якось підніс руку до щоки їй і ніжно, обережно погладив її. Маринка мовчки щільно притулилась йому до грудей і застигла. У небі високо-високо виразно жовтіли золотими кружками зорі; блищала вода під смугами світла, що вибивалось із вікон кухні;