т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.
Коли ж він прокинувся, протер очі і, сидячи на полу, подивився навкруги - в хаті вже горіла лямпочка й було людно. Посеред кухні стояв у шапці Халабуда, заклавши одну руку за спину, а другою своїм звичаєм погладжуючи ніс і кучеряві вуса, і щось говорив до Килини, що стояла біля лежанки. У кутку, під образами, на своєму звичайному місці сидів Трохим і гостро подивлявся на прикажчика. Біля нього, коло лави, стояв Кіндрат та Гриць і мовчки, похмуро слухали; далі сидів на лаві Савка з своїм незадоволеним широким лицем і здоровенними рудими від води чобітьми. По другий кінець столу стояв Андрій і пильнував губ Халабудиних, роззявивши трохи рота. Петрик, Санька та Софія стояли біля полу спиною до діда.
- От і виходить окончательно, що ти нехорошая кухарка,- сказав Халабуда, дивлячись на Килину.- І борщ, говорять, без сомнєнія несмашной, і хлєб гливкой, і каша плохая...
- Бо погане пшоно дають,- бовкнув несподівано Савка, дивлячись у вогонь з грубки.
Халабуда хутко повернувся до нього.
- Как? - спитав він.
- Так,- кліпнувши на нього очима, посміхнувся Савка.
- Говори голоснєй, я не разобрал... Какоє пшоно?
- Погане! Какоє ж більш? - злісно муркнув Савка.- Погане пшоно, то погана й каша.
Халабуда мовчки, з зневажливою усмішкою подивився на нього, потім махнув рукою, мовляв: «е, що з ним, бідним, говорити!» і знов повернувся до Килини, яка спокійно стояла біля казанів і тільки всміхалась з таким виглядом, який наче говорив: «Говори собі! Знаю я все, чого хочеш!»
- Да,- почав знову Халабуда добродушно.- А как на должності, примєром, прачки, ти... той... окончатєльно хорошая була б... Потому, здоров’я імєїш сібє... Да-а... І чиста робота без сомнєнія... А на твоє мєсто тут другая проситься... Бєдная женщина... Потому - нада ж таки і до бєдних сострадать... Сказать, примєром...
- Знаєте що? - перебила його Килина.- Ви хочете мені рощот дати? То так і кажіть... А то й бідних сюди... і... Казали б прямо...
- Килино! - з м’яким докором скрикнув Халабуда й навіть руку простягнув, мов захищаючись.- Как же тібє не стидно от такоє говорить? Єй-є-єй! Я їй мєсто даю хороше, а вона... Е, ето вже не хорошо... без сомнєнія не хорошо... Разлі же я винуват, що ти не підходиш на должності кухарки?.. Правда,- безсило розвів він рукою,- єслі не захочеш за прачку стать, то прийдьоться тібє рощитать, але уп’ять таки тут уже я... не касатєльний, бо вже тут сам пан приказав. Так от, вибирай...
Килина нічого не одмовила, тільки похмурилась і пильно почала куштувати вечерю. Халабуда зиркнув на неї і, також нічого далі не кажучи, мов боячись її поспішної відповіді, одвернувся від лежанки. Подивившись м’яким поглядом по хаті, він зупинив погляд на Панасові, який лежав, прикритий до грудей кожухом і, наче згадавши щось, ні до кого власне, не звертаючись, промовив:
- Ну, а Панаса завтра хтось одвезьоть таки у Глиняне... Бо на його мєсто вже другой будєть... Запряжуть Сиву й Хлопчика у вкритий віз, соломки без сомнєнія і... кактось нада одвезти челаєка...
Панас байдуже, тупо подивився на нього і хрипло, важко дихаючи, підмостив під плечі свиту й сперся на неї. Ніхто нічого не одмовив Халабуді,- хто дивився собі під ноги, хто похмуро гриз нігті, а хто бігав очима по хаті, ніби шукаючи такого куточка, де б не можна було зустрітись із тихим м’яким поглядом прикажчика.
- Що ж йому тут лежать? - заговорив цей знов, розглядаючи Панаса.- Нікоторого йому тут... е... окончатєльно сказать, успомо... успомоществованія... нема... Безполєзно лежить сібє... Да... А там усьо таки какиїсь сродственики знайдуться, чи так хтось. О... От завтра Грицько, без сомнєнія, соберетьця та й завезьот слабого...- Грицько ніяково посміхнувся й незадоволено почав чухати потилицю.- Раненько соберьотьця та й рушить сібє. Тут недальоко, верстов з десять, не боліє...
- Де десять! - скрикнув Гриць.- У Глиняне десять? Та тут і п’ятнадцать мало!
- Ну, чи десять, чи боліє... ето всьо рамно!
- Х-м... «усьо рамно»...- знов зам’явся Гриць, чухаючись уже на самій потилиці.- Якби самому, так воно нічого, а з слабим чоловіком... А як Панас помруть по дорозі, що я тоді?
- Ну от! - усміхнувся добродушно Халабуда.- Чого ж йому помирать? Без сомнєнія ще й нас переживьот... Немножко заслабєл... челаєк, то вєрно. Так ето ж у його часто буваєть... Послабєєть та й видужаєть окончатєльно сібє на здоров’я... Да... А помирать... зачим? Чудачок, їй-богу...
- Так хай Панас тут собі видужають, а по здоров’ю й підуть собі, якщо не схочете держать...- хутко проговорив Гриць і з надією подивився на прикажчика. Але той тільки м’яко-нетерпляче повів головою і, як маленькому хлопчикові, став йому виясняти, що економія зовсім не больниця й що «окончатєльно» ніколи для хорих не будувалась. А через це він мусить неодмінно завтра везти Панаса та й годі.
- Я не знаю, їй-богу...- підняв якось брови і, скривившись, почухався Гриць.- Хай хтось другий повезе...
- Ну, хто ж другий? - м’яко спитав Халабуда й повів по всіх очима.
Петрик, що прудко бігав очима по хаті, вмить повернувся до Саньки й заклопотано почав їй щось говорити.
- Ну, пущай Трохим повезьоть...
Петрик перестав говорити й подивився на Трохима.
- Трохим не повезе! - твердо й злісно сказав той.- Ще не був душогубцем і не хочу бути!
Халабуда якось пильно подивився на нього, але нічого особливого не почув, одвернувся, почистив двома пальцями кінчик носа й хотів далі говорити, але в цей мент Кіндрат прокашлявся і, трохи почервонівши, з запинками проговорив:
- Ви от сами... той... кажете, що в дядька Панаса буває це часто... нехай вони полежать,
