т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

проход і, почекавши, поки Маринка не щезла за деревами саду, вийшов знов, розмотав ганчірку й почав обережно роздивлятися на невеличкий хрест із кільцем на одному розі, через яке була протягнута штучно зложена різнокольорова стьожка. Оглядівши його зо всіх боків, дід Юхим зневажливо похитав головою і сяк-так замотавши його, сунув у кишеню й тихо вийшов з-за стайні. На устах йому грала сумна іронічна усмішка. Порівнявшись із Трохимом, він зупинився й довго стояв, якось заклопотано замислившись, то стискуючи плечима, то глузливо всміхаючись, то знову стискуючи плечима. Нарешті, подивився на Трохима, що докидав уже воза, й тихо сказав:

- Трохиме!

Трохим озирнувся.

- А знаєш, хто миндаль узяв?

Трохим похмуро подивився на нього й коротко спитав:

- Хто?

- А вгадай...

- Хіба знайшли вже?

Дід загадково всміхнувся.

- Знайти то знайшли, та не ті, кому треба...

Трохим мовчки встромив вилка в купу і став полою свити витирати з лоба піт, ні слова все таки не кажучи.

- Ніколи, брат, не вгадав би... Сказать? Га? - промовив Юхим.

- Софійка? - похмуро спитав Трохим.

- Ні...

- Ну, то не знаю.

Дід озирнувся, потім хвилини зо три дивився на Трохима, ніби вагаючись чи говорити, чи ні, нарешті приставив долоню до рота й тихо промовив:

- Ма-рин-ка!

Трохима ніби вкололо що. Він хутко подивився на Юхима й недовірливо промовив:

- Ну от! Говорі-іть!

- Вєрноє слово!

- Звідки знаєте?

- Знаю вже... Я б і сам ніколи не повірив, якби мені хто сказав...

Трохим ще раз неймовірно подивився на діда, потім схопив вилка і ще з більшим завзяттям почав шпурляти гній. Потім раптом спинився й, повернувшись до Юхима, спитав з якоюсь злісно-задоволеною усмішкою:

- Як же воно, кошеня, насмілилось так? Таке паршиве, засмоктане...

- А от піди ж ти! - хитнув головою Юхим, теж задоволено всміхаючись.- Засмоктане, засмоктане, а от тобі!.. Та ще, брат, яка виходить сторія... Прямо таки чиста припорція та й годі! - Дід озирнувся навкруги, а Трохим, прислухаючись, поволі почав знову кидати гній.- Спав ото я після обіду... Щось таке мені десь сниться, коли чую: щось шарп!.. шарп!.. за полу. Що за притенція? - думаю собі. Підводжусь... Дивлюсь - вона: сидить коло мене, дивиться так якось чудно... «Чого, кажу, що треба?» А вона м’ялась, м’ялась та як вистрілить прямо так: «я, каже, украла миндаль». Що? Як?.. Не понімаю таки просто спервоначалу... Об’яснила... «Нащо ж ти вкрала?» - «А, каже, утечем од панів, продамо та купимо собі хату»... Понімаєш?..- Трохим знов мовчки задоволено посміхнувсь.- Це, значить, я й вона... От тобі й засмоктане... «Я, каже, й тюрми не боюся і нічого тепер не боюся...»

- Та ну?! - скрикнув Трохим.

- Їй-богу!.. То воно вчора слухало собі, а тепер і той...

Трохим раптом задоволено зареготався. Він узагалі сміявся дуже рідко, але коли сміявся, то це виходило в нього якось сухо, жорстко; так що дивлячись у той час на його дрібні білі зуби, які рівно визирали з-за тонких, розтягнених губ, не тільки не хотілось, як звичайно, сміятись і собі, навпаки - робилось якось ніяково й важко.

- І миндаль дала вже мені...

- Дала?!

- Дала... Оченята зробились такі жваві, сама наче постарішала... Їй-богу!

- Ну, й миндаль справді щось путнє?

Юхим сумно, насмішкувато всміхнувся і махнув рукою.

- Я думав справді, що то миндаль, як миндаль: з золота, або з дорогоцінних каменів, а то так тобі - ні те, ні се... Правда, хрестом зроблена, та що з того? Що за неї дадуть? А продавать треба тихо, щоб і своє вухо не почуло... Може й кине хто яких три-п’ять рублів... Так за їх хати не купиш - біда. Продай - так не повірить, що так мало дали, подума: й свої обманюють... Не продай - теж горе. Не хочуть, мовляв, помогти свої... А кинеться до іншого, то ще й у тюрму попаде... О... Та не так тюрма, як те, що вона, брат, тепер так сподівається, так вірить, а тут на тобі: така їй припорція... От що!.. Обізлиться, зачерствіє дівчина... Буде така, як... ти...

Трохим знов похнюпивсь і мовчки, ходячи навкруги, почав прибивати вилками вивершений уже віз, який тепер дуже був схожий на маленьку хатку, тільки без димаря. Дід вийняв люльку і став задумливо набивати її.

- Ну, а ти що скажеш? - нарешті звернувся він до Трохима, який устромив вилка збоку в віз і почав упорядковувати біля дишля мотузяні шлеї.

- Я? - подивився на нього Трохим.- Що я скажу?.. Вона при вас?

- При мені...

Трохим кинув востаннє наготовлені вже до упряжі шлеї й мовчки попрямував до стайні. Юхим викресав вогню, запалив люльку й собі пішов туди. Трохим возився щось біля хомута, що висів на стіні на кілку і, трохи схиливши голову набік, гриз зубами якийсь вузол, силкуючись розв’язати його. Кров од натуги і злости прилила йому до лиця й воно було аж синє, а на шиї так понапинались жили, ніби йому хтось під шкурою протяг тонкий дріт. Коні, як і раз-у-раз, коли в стайню ввіходив Трохим, були мов збентежені, боязко-косо дивились на нього своїми чорно-синіми блискучими очима й щільно тулились одно до одного. Умить Трохим злісно шпурнув од себе хомут, вилаявся і, витерши губи, підійшов до коней.

- Поверни-ись! - хрипко, з ненавистю крикнув він. Невеличка, кудлата, чала конячка і трохи вища за неї вороненька, з рудими, витертими боками, стурбовано затупали ногами по угноєній, мокрій землі і, тулячись боками, зараз же повернулись. Трохим мовчки озирнувся до діда і, хитнувши головою, похмуро поманув за собою. Дід трохи здивовано подивився на нього, але зараз же пішов до ясел, де зупинився Трохим.

- Ану, покажіть! - бовкнув той, показуючи головою на його кишеню.

- Що показать? - не зрозумів Юхим.

- Та миндаль же!

- А-а!..

Дід похапцем встромив люльку в рот, кинувся до кишені, вийняв ганчірку, розгорнув її і, держачи «миндаль» за стьожку, підніс її мало не до самого Трохимового носа. Той аж одхилився трохи і, взявши з